Поліцейський усе ще займався своїм пирогом — якось підозріло неквапливо, подумалося Джонсі, — і коли вони проходили повз нього, Джонсі відчув, що Сірий як сутність (уже сильно олюднена сутність) розчинився, пішов зазирнути в голову копа. За дверима кабінету не залишилося нічого, крім червоно-чорної хмари, яка керувала системами життєзабезпечення Джонсі.
Джонсі блискавкою кинувся до телефону і схопив трубку. Мить він вагався, потім подумав: «Просто набери 1-800-ГЕНРІ».
Спочатку не сталося нічого… А потім десь, у якомусь іншому світі, пролунали гудки.
«Піт придумав», — пробурмотів Генрі.
Овен, який сидів за кермом «Хамві» (машина була величезною і гучною, але її обладнали великими зимовими шинами, завдяки чому мчала по снігу, як лайнер «QE-2» по хвилях), покосився на нього. Генрі спав. Окуляри сповзли на кінчик носа. Оповиті байрусом повіки тремтіли від руху очних яблук під ними. Генрі снився сон. «Цікаво, про що?» — подумав Овен. Мабуть, він зміг би зануритись у голову свого нового напарника й подивитись, але це здавалося якимось збоченням.
«Піт придумав, — повторив Генрі. — Піт перший її побачив». І він позіхнув так тяжко, що Овену стало його шкода. Овен вирішив, що не хоче ставати частиною того, що зараз відбувалось у голові Генрі. До Деррі ще годину їхати, навіть більше, якщо вітер не вщухне. Нехай висипляється.
За будівлею школи Деррі є футбольне поле, на якому колись виблискував Річі Ґренадо, але юний герой Річі вже п’ять років лежить у могилі, черговий провінційний Джеймс Дін, жертва автокатастрофи. Інші герої виросли, отримали свою частку слави й пішли далі дорогою життя. Та й узагалі зараз весна, до футбольного сезону ще далеко. Поле всіяне якимись величезними чорними птахами з червоними головами. Ці ворони-мутанти, сидячи на складаних стільцях, сміються й перемовляються, але містер Треск, директор, легко їх перекрикує, бо стоїть на трибуні й має мікрофон.
«Ще дещо, і я вас відпускаю! — гримить він. — Я не стану просити вас не кидати в повітря академічні шапочки наприкінці церемонії. Багаторічний досвід підказує мені, що це марно…»
Регіт, схвальні крики, оплески.
«…Але я прошу: ПОТІМ ЗБЕРІТЬ ЇХ І ЗДАЙТЕ, АБО З ВАС СТЯГНУТЬ ЇХНЮ ВАРТІСТЬ!»
Невдоволений гомін, свист, непристойні звуки. Найголосніше старається Бобер Кларендон.
Містер Траск востаннє обводить їх уважним поглядом.
«Юнаки й дівчата, випускники 1982 року, гадаю, я можу це сказати від імені всього викладацького складу: я пишаюся вами. На цьому репетицію закінчено, і…»
Закінчення звернення потонуло в загальних радощах, навіть динаміки не допомогли. Червоні ворони зриваються з місць крикливою нейлоновою зграєю і розлітаються. Завтра опівдні вони відлетять остаточно, і, хоч три ворони, які, сміючись і штовхаючись, пробираються до стоянки, де Генрі залишив машину, ще цього не розуміють, до закінчення дитячого етапу їхньої дружби лишаються лічені години. Вони не розуміють цього, і це, мабуть, на краще.
Джонсі здирає шапочку Генрі, напинає поверх своєї й кидається до стоянки.
— Ах ти засранцю, ану віддай! — репетує Генрі й хапає шапочку Бобра. Той кудкудакає по-курячому і зі сміхом мчить за ним. Так утрьох вони вибігають із поля і прямують за трибуни, червоні мантії здіймаються на вітрі і лопотять над джинсами. У Джонсі на голові дві шапочки, їхні китиці смикаються в різні боки, на Генрі одна (завелика, сидить на вухах), а Бобер біжить із непокритою головою — довге чорне волосся має, з рота стирчить зубочистка.
Джонсі на ходу обертається, під’юджує Генрі («давай, містере Баскетбол, що ти біжиш, як дівчисько») і мало не врізається в Піта, який тиняється біля північного входу на стоянку й роздивляється «ЖИТТЯ ДЕРРІ», засклену дошку оголошень. Піт, який цього року нічого не закінчує, крім чергового класу, хапає Джонсі, заламує його назад, як хлопець, що танцює танго з якоюсь красунею, і цілує його просто в губи. Обидві шапочки злітають із голови Джонсі, і він скрикує від подиву.
— Педик! — волає Джонсі, люто витираючи рот… але потім починає сміятися. Піт — це щось. Він може тижнями ходити тихий-тихий, а потім як видасть який-небудь фортель ні в тин ні в ворота. Зазвичай фортель бував після пари банок пива, але не сьогодні.
— Мені давно хотілося це зробити, Ґаріелло, — з придихом вимовляє Піт. — Тепер ти знаєш, що коїться в мене на серці.
— Педику довбаний! Якщо в мене від тебе сіфак буде, я тебе приб’ю!
Підбігає Генрі, підіймає свою шапочку з трави і лупцює нею Джонсі.
— Бачиш, на ній плями від трави? — каже Генрі. — Якщо мене змусять за неї платити, ти від мене дочекаєшся не тільки поцілунків, Ґаріелло.
— Не давай обіцянок, яких не можеш виконати, мудило, — кидає у відповідь Джонсі.
— Прекрасна Ґаріелла, — урочистим тоном вимовляє Генрі.
Підбігає змилений Бобер, він важко дихає, але зубочистку з рота не випускає. Він бере шапочку Джонсі, заглядає в неї і каже:
— Тут пляма сперми. Точно вона, я в себе на простирадлі таких повно бачив, так що знаю, як це виглядає.
Він набирає повні груди повітря і кричить випускникам у червоних мантіях:
- Ґері Джонс дрочить у свою шапочку! Гей, народ, Ґері Джонс дрочить у…
Джонсі кидається на нього, валить на землю, і вони качаються по траві, плутаючись у хвилях червоного нейлону. Обидві шапочки відкинуті вбік, і Генрі піднімає їх далі від гріха.
— Злізь із мене! — волає Бобер. — Розчавиш! Триндець і святі банани! Та злізь ти…
— Даддітс знав її, — каже Піт. Цікавість до їхнього дуріння минула, та й узагалі він не відчуває їхнього піднесення (Піт, мабуть, єдиний з них, хто відчуває наближення великих змін). Піт знову дивиться на дошку оголошень. — Ми її теж знали. Це вона завжди стирчала перед академією йолопів. «Вітаннячко, Дадді», — казала вона. — Коли він вимовляє «Вітаннячко, Дадді» , його голос на мить стає по-дівчачому тоненьким, але звучить це доволі мило, не знущально. І хоча Піт не дуже гарний наслідувач, Генрі відразу впізнає цей голос. Він згадує дівчинку з пухнастим світлим волоссям, великими карими очима, обдертими колінами та білою пластиковою сумочкою, в якій лежать сніданок і Барбі-Кен. Вона завжди їх так називала, Барбі-Кен, ніби це одна сутність.
Джонсі та Бобер теж розуміють, кого зображує Піт, і Генрі розуміє. Між ними існує зв’язок, і він з’єднує їх уже кілька років. Їх і Даддітса. Ні Джонсі з Бобром, ні Генрі не можуть пригадати ім’я білявенької дівчинки, хіба те, що в неї якесь неймовірне, довге й важке прізвище. І ще вона закохалась у Дадстера. Так-так, саме тому й чекала на нього щодня біля «академії».
Троє друзів у випускних мантіях збираються навколо Піта і дивляться на «ЖИТТЯ ДЕРРІ».
Як зазвичай, дошка всуціль завішана оголошеннями: продаж випічки, автомийки, прослуховування акторів для місцевої версії «Фантастікс»[173], літні курси в коледжі «Фенстер» плюс купа написаних від руки студентських оголошень: куплю те, продам се; хто підкине до Бостона після випускного; шукаю, з ким зняти квартиру в Провіденсі.
І в самому кутку — фото усміхненої дівчини з довжелезним білявим волоссям (уже завитим, а не пухнастим) і широкими, злегка здивованими очима. Вона вже не маленька дівчинка — Генрі знов і знов дивується з того, як один за одним кудись діваються діти (і він один із них), з якими він виріс, — але ці темні здивовані очі він упізнає де завгодно.
Під знімком написане одне слово: «РОЗШУКУЄТЬСЯ», і нижче меншими літерами: «Джозетт Рінкенгауер. Востаннє бачили 7 червня 1982 р. на софтбольному полі в Строфорд-парку». Далі йде ще якийсь текст, але Генрі навіть не дивиться на нього. Натомість він замислюється про те, як дивно ставляться до зникнення дітей у Деррі, зовсім не так, як в інших містах. Зараз 8 червня, ця Рінкенгауер зникла всього лише день тому, але це оголошення запхали (або хтось його туди перемістив) у самісінький кут дошки, як щось несуттєве. Мало того, в ранковій газеті про це не було ані слова — Генрі точно знає, бо читав її. Точніше, перегортав, коли сьорбав свої пластівці з молоком на сніданок. «Можливо, замітку про неї приховали десь у місцевих новинах», — думає він і відразу ж розуміє, що влучив у яблучко. У Деррі приховують багато речей. Наприклад, розмови про зниклих дітей. За останні роки в Деррі безслідно зникло безліч дітей, друзі знають про це — і, звичайно ж, це спадало їм на думку в день знайомства з Даддітсом Кейвеллом, але всі про це мовчать. Таке враження, що зникнення дітей — це та ціна, яку мусять платити городяни за життя в такому чудовому, тихому місці. Подумавши про це, Генрі відчуває, як обурення вкрадається йому в душу, спочатку змішуючись зі щенячим щастям, а потім і повністю витісняючи його.
173
«The Fantasticks» — популярний в Америці мюзикл Гарві Шмідта і Тома Джонса за романом Едмона Ростана «Романтики».