«Вона так любила свого Барбі-Кена… Була такою милою… Як Даддітс». Він згадує, як вони вчотирьох водили Даддітса до школи — усі ці прогулянки — і як часто вона зустрічала їх біля «академії», Джозі Рінкенгауер з обдертими колінами і незмінною пластиковою сумкою. «Привітик, Дадді». Вона була такою милою.
«І досі є, — думає Генрі. — Вона…»
— Вона жива, — впевнено вимовляє Бобер. Потім дістає розжовану зубочистку з рота, дивиться на неї й кидає в траву. — Жива і десь тут поряд. Правильно?
— Угу, — говорить Піт, дивлячись на фотографію, і Генрі розуміє, про що він зараз думає. У нього самого майже такі самі самі думки: вона виросла. Навіть Джозі виросла, Джозі, яка в іншому, більш справедливому житті могла б стати дівчиною Дуґа Кейвелла. — Тільки, мені здається, вона… ну, це…
— У повному лайні, — підказує Джонсі. Він зняв із себе мантію і тепер складає її.
— Вона застрягла, — протяжним, як уві сні, голосом промовляє Піт, не відриваючи погляду від фотографії. Його палець починає рухатися туди-сюди, як маятник: тік-так, тік-так.
— Де? — питає Генрі, але Піт хитає головою. Джонсі теж хитає головою.
— Треба спитати в Даддітса, — раптом пропонує Бобер, і всі відразу розуміють чому. Пояснювати немає потреби. Тому що Даддітс бачить лінію. Даддітс…
— …бачить лінію! — несподівано скрикнув Генрі і, смикнувшись, випростався на пасажирському місці «Хамві», на смерть перелякавши Овена, який подумки перебував у якомусь лише йому відомому місці, де не було нічого, крім його самого, снігової бурі і нескінченного ряду відбивачів, єдиного доказу того, що він і далі перебуває на дорозі. — Даддітс бачить лінію!
«Хамві» сіпнувся, вильнув і знову здався на ласку водія.
— Господи, чоловіче! — вигукнув Овен, упоравшись із керуванням. — Наступного разу, коли ти раптом надумаєш кричати, попереджай, гаразд?
Генрі провів долонею по обличчю, зробив глибокий вдих і шумно видихнув.
— Я знаю, куди ми їдемо і що нам треба буде зробити…
— Ну й добре…
— …але мені потрібно розповісти тобі одну історію, щоб ти зрозумів.
Овен зиркнув на нього.
— А ти хоч сам розумієш що-небудь?
— Не все, але вже більше, ніж раніше.
— Ну, тоді давай, розповідай. До Деррі ще годину їхати. Вистачить години?
Генрі подумав, що цього більш ніж досить, особливо якщо розмовляєш подумки. Почав він від самого початку — звідки, як він тепер розумів, усе почалося. Не з появи сірих чоловічків, не з байрусу або тхорів, а з чотирьох хлопчиків, які сподівалися побачити фото королеви краси з задертою спідницею і не більше. Поки Овен вів машину, його розум наповнювався серіями взаємопов’язаних образів, скоріше як уві сні, ніж як у кіно. Генрі повідав про Даддітса, про їхню першу поїздку в «Діру в стіні» і про те, як Бобер блював на сніг. Він розповів Овену, як вони проводжали Даддітса до школи і про гру в крибедж за правилами Даддітса: вони грають, а Даддітс виставляє кілочки. Про те, як вони водили Даддітса до Санта-Клауса — це був просто мегаульот! І як знайшли фото Джозі Рінкенгауер на дошці оголошень «ЖИТТЯ ДЕРРІ» напередодні випускного вечора трьох старших із їхньої компанії. Овен побачив, як вони поїхали до будинку Даддітса на Мейпл-лейн машиною Генрі, скинувши мантії та шапочки на задньому сидінні, як привіталися з містером і місіс Кейвеллами, які сиділи у вітальні з якимось блідим, як стіна, чоловіком у комбінезоні Газової служби Деррі і жінкою в сльозах, — Роберта Кейвелл обіймає Еллен Рінкенгауер за плечі й говорить їй, що все буде гаразд, що Господь не допустить, щоб із маленькою Джозі щось трапилося.
«Ото сила, — захоплено подумав Овен. — Слухай, ну й сила в цього хлопця. Як таке взагалі може бути?»
Кейвелли ледь помічають хлопців, бо тут, на Мейпл-лейн, 19, вони часті гості, а Рінкенгауери охоплені надто сильним жахом, щоб звертати на них увагу. Вони не торкнулися кави, яку принесла Роберта. «Він у своїй кімнаті, хлопці», — хворобливо всміхається Алфі Кейвелл. І Даддітс, відірвавшись від фігурок «Джі-Ай Джо»[174] — у нього цілий набір, — підводиться, ледве угледівши їх у дверях. У себе в кімнаті Даддітс ніколи не ходить у черевиках, тільки в капцях із заячими мордочками, які Генрі подарував йому на останній день народження, — він обожнює ці капці й носитиме їх, поки вони не перетворяться на рожеві ганчірки, підклеєні з усіх боків пластиром, — але зараз на ньому черевики. Він чекав на них, і, хоча на обличчі його, як завжди, сяє сонячна усмішка, очі дивляться серйозно. «Уи ііемо?» — питає Даддітс. «Куди йдемо?» І…
- І ви всі такі були? — прошепотів Овен. Генрі, здається, вже говорив щось таке, але до цієї хвилини Овен не розумів, що мав на увазі Генрі. — Навіть до цього? — Він торкнувся обличчя в тому місці, де по щоці сповзав байрус.
— Так. Ні. Не знаю. Помовч, Овене. Слухай.
І голова Овена знов наповнилась картинами з 1982 року.
На той час, коли вони дісталися до Строфорд-парку, на годиннику було вже пів на п’яту. На софтбольному полі купка дівчат у фірмових жовтих футболках «ДЕРРІ ГАРДВЕР», усі з однаковими хвостиками, пропущеними через задні частини бейсболок. У більшості на зубах брекети. Піт подивився-подивився на них і каже: «Вони що, перший день на поле вийшли?» Може, й перший, але їм явно весело. Генрі ж зовсім не весело, у нього такий мандраж, що аж у грудях смокче, та заспокоює його одне: Джонсі, схоже, відчуває те саме, сидить із серйозним, переляканим виглядом. Пітові та Бобру бракує уяви, а в нього зі старою Ґаріеллою навпаки, хоч відбавляй. Для Піта і Бобра це всього лиш пригода в дусі братів Гарді або Денні Данна[175]. А для Генрі справа інакша. Не знайти Джозі Рінкенгауер уже буде жахливо (тому що вони можуть її знайти, він точно знає, що можуть), але знайти її мертвою…
— Бобре, — каже він.
Бобер дивився на дівчат, але повернувся до Генрі.
— Що?
— Гадаєш, вона ще жива?
— Я… — усмішка сповзає з його обличчя, очі наповнюються тривогою. — Я не знаю, чувак. Піте?
Але Піт хитає головою.
— Там, біля школи, я думав, що жива… Чорт, та фотографія майже говорила зі мною, але зараз… — Він знизує плечима.
Генрі дивиться на Джонсі, той теж знизує плечима, а потім розводить руки, мовляв, дідько його знає, тому Генрі повертається до Даддітса.
Даддітс дивиться на все крізь те, що він називає уі уяи , мовою Даддітса це означає «круті окуляри» — облеглі сонцезахисні окуляри зі сріблястими дзеркальними скельцями. Генрі здається, що в цих окулярах Даддітс схожий на Рея Волстона з фільму «Мій любий марсіянин», але Даддсу він цього не каже. На голові Даддса — академічна шапочка Бобра, йому особливо подобається дути на китичку.
Даддітс позбавлений вибіркового сприйняття, для нього якийсь п’яничка, що риється в сміттєвому банку в пошуках порожніх бляшанок, дівчатка, які грають у софтбол, білки, які скачуть по гілках, — усі однаково цікаві. Саме це частково робить його таким особливим.
175
Брати Френк і Джо Гарді — детективи-аматори, персонажі серії дитячих книжок, яка виходить у США з 1927 року. Денні Данн — персонаж серії науково-фантастичних і пригодницьких книжок, які написали Реймонд Абрашкін і Джей Вільямс.