— Ти можеш витягти нас із цього замету?
«Гадаю, так».
— Цього я й боявся, — похмуро буркнув Генрі.
Овен повернувся до нього, обличчя зеленкувате у світлі приладової дошки.
— Та що, блін, з тобою таке?
«Господи, невже ти так досі й не зрозумів? Як ще мені тобі це пояснити?»
— Він усе ще там! У Джонсі!
Утретє або вчетверте після їхньої з Генрі втечі Овену довелося перестрибнути через провал між тим, що знала його голова, і тим, що знало серце.
— А, розумію, — протягнув він. — Він живий. Він живий і думає. Навіть телефонує . — Він знову ненадовго замовк. — Господи.
Овен повільно торкнув «Хаммер» вперед, але вже дюймів через шість усі чотири колеса почали прокручуватися. Він переключився на задню передачу, і вони в’їхали в замет — бум . Але від цього задок «Хаммера» трохи піднявся над злежаним снігом, чого Овен і домагався.
Коли він знову переключиться на першу швидкість, вони вилетять із замету, як пробка з пляшки. Але Овен не поспішав, він завмер на мить із затиснутою черевиком педаллю гальма. Потужний мотор із гурчанням стрясав увесь автомобіль. Зовні завивав і гарчав вітер, відправляючи снігових демонів ковзати по безлюдному шосе.
— Ти ж знаєш, що ми повинні це зробити? Знаєш? — мовив Овен. — Якщо, звичайно, ми взагалі зуміємо зловити його. Тому що, коли не заглиблюватись у подробиці, загальний план, напевне, такий: тотальне зараження. І якщо порахувати…
— Я можу порахувати, — сказав Генрі. — Шість мільярдів людей на космічному кораблі Земля проти одного Джонсі.
— Так. Ось такі цифри.
— Цифри можуть брехати, — мовив Генрі, але слабким голосом — такі великі цифри не брешуть, просто не можуть брехати. Шість мільярдів — дуже, дуже велика цифра.
Овен відпустив гальмо і натиснув на газ. «Хамві» покотився вперед, проїхав пару футів, знову забуксував, потім нарешті зловив колесами опору і вилетів зі снігового полону, заревівши, як динозавр. Овен повернув на південь.
«Розкажи, що було після того, як ви витягли дівчину з труби».
Не встиг Генрі повернутися до розповіді, як одна з рацій під панеллю приладів затріщала і пролунав голос, гучний і чистий, ніби той, хто говорив, сидів разом з ними в «Хаммері».
— Овене? Ти мене чуєш, салаго?
Курц.
Вони витратили майже годину, щоб від’їхати на перші шістнадцять миль на південь від «Синьої бази» (колишньої «Синьої бази»), але Курц не хвилювався. Господь подбає про них, у цьому він не сумнівався.
За кермом сидів Фредді Джонсон (щаслива четвірка вмостилась у ще один пристосований для їзди по снігу «Хамві»). Перлмуттер — на пасажирському кріслі, прикутий наручниками до дверної ручки. Кембрі був прикутий так само на задньому сидінні. Курц сидів за спиною Фредді, Кембрі — за Перлі. Цікаво, думав Курц, чи задумують щось оці двоє мимовільних помічників телепатичним способом? Їм би це було корисно. Курц і Фредді обидва відчинили вікна, хоча від цього в «Хамві» було холодніше, ніж у січні в сільському сортирі. Обігрівач був увімкнений на повну потужність, але просто не міг упоратися. Вікна були відчинені, бо так було необхідно. Без цього повітря в салоні машини дуже швидко стало б непридатним для дихання, отруйним, як у загазованій шахті. Тільки тут у ніс бив запах не сірки, а ефіру. І здебільшого він ішов від Перлмуттера. Той безперестанку совався на сидінні, іноді тихенько постогнуючи. Кембрі весь горів від Ріплі, який колосився на ньому, як жито на полі після весняного дощу, і теж видавав цей запах — Курц відчував його навіть крізь респіратор. Але головний сморід ішов від Перлі, який усе ніяк не заспокоювався, смикався, намагався непомітно пукати (однією половинкою, як вони жартома називали такий маневр у туманні дні Курцового дитинства) і вдавав, що це не він псує повітря. На Джині Кембрі ріс байрус; у Курца була підозра, що в Перлі, бережи його Господи, росло щось інше.
Курц, як міг, намагався ховати свої думки за власною мантрою: «Девіс і Робертс, Девіс і Робертс, Девіс і Робертс».
— Не могли б ви припинити? — запитав праворуч Кембрі. — Я від цього зараз збожеволію.
— Я теж, — нервово підхопив Перлмуттер. Він почовгав на сидінні, і пролунав тихий звук: пффф . Із таким звуком може здуватися гумова іграшка.
— Диявол, Перлі! — обурився Фредді й опустив вікно ще нижче, впустивши в салон маленький сніговий вихор із морозним вітром. «Хамві» вильнув, Курц напружився, але потім важка машина знову вирівнялася. — Слухай, може, досить нас труїти своїми блядськими анальними парфумами?
— Я перепрошую, — сухо вимовив Перлмуттер, — але коли ти гадаєш, що це я псую повітря, то повинен тобі сказати…
— Я нічого не вигадую, — огризнувся Фредді. — Я просто кажу, щоб ти припинив пердіти в машині, або…
Оскільки не існувало таких загроз, які Фредді міг би виконати повною мірою — зараз їм були потрібні два телепати, головний і запасний, — Курц м’яко втрутився:
- Історія про Едварда Девіса і Франкліна Робертса досить повчальна, бо добре показує: ніщо не нове в цьому світі. Сталося це в Канзасі, в ті часи, коли Канзас іще був Канзасом…
Курц, доволі непоганий оповідач, повернув їх до Канзасу часів Корейського конфлікту. Ед Девіс і Франклін Робертс володіли однаковими маленькими фермами в околицях Емпорії[179], недалеко від ферми родини Курців (яких насправді звали не зовсім Курцами). Девіс, і сам не зразок доброї поведінки, запідозрив свого сусіда, нахабу Робертса, в бажанні привласнити його ферму. Ед Девіс стверджував, що Робертс поширює про нього чутки в місті. Робертс труїв його посіви, Робертс тиснув на «Бенк оф Емпоріа», щоб позбавити Девіса ферми.
Ед Девіс зробив ось що, продовжив Курц. Він зловив скаженого єнота і кинув його в курник — власни й курник. Єнот улаштував справжню бійню, а коли втомився вбивати, хвала Господу, фермер Девіс відстрелив Містеру Єноту його смугасту чорно-сіру голову.
Ті, що сиділи в холодному «Хамві», який нісся крізь морок, мовчки слухали, захопившись розповіддю.
Ед Девіс закинув усіх мертвих курей — і мертвого єнота — у свою вантажівку «Інтернешнл Харвестер», поїхав до ферми сусіда і вночі звалив трупики в обидва колодязі Франкліна Робертса: у колодязь для тварин і колодязь для дому. Увечері наступного дня, набравшись віскі і регочучи як божевільний, Девіс зателефонував сусідові й розповів йому про свій учинок. «Сьогодні таки спекотно було, га? — запитав навіжений, так регочучи, що Франклін Робертс насилу його зрозумів. — Ти зі своїми дівками яку воду сьогодні пив? Курячу чи єнотову? Але я тобі не скажу, бо не пам’ятаю, кого в який колодязь кинув. От шкода, еге ж?»
У Джина Кембрі тремтів лівий кутик губ, як після серйозного інсульту. Ріплі в складках у нього над очима вже так розрісся, що містер Кембрі був схожий на людину, якій прорубали лоба.
— Що ви хочете сказати? — поцікавився він. — Що я і Перлі не кращі за кількох скажених курей?
— Стеж, як із босом розмовляєш, Кембрі, — суворо мовив Фредді, ворушачи респіратором.
— Та в сраку того боса. Цю операцію закінчено .
Фредді підняв руку, наче збираючись розмазати Кембрі по спинці сидіння. Кембрі випнув огидне, перелякане обличчя, скорочуючи відстань.
— Ну давай, здорованю. Чи, може, спочатку хочеш перевірити руку, чи немає на ній порізів? Адже навіть маленької ранки буде достатньо.
Занесена рука Фредді застигла, затремтіла й повернулася на кермо.
- І якщо вже зайшла така розмова, Фредді, я б тобі порадив бути обережнішим. Коли гадаєш, що бос збирається залишати свідків, то ти божевільний.
— Так, божевільний, — задушевно мовив Курц і посміхнувся. — Багато фермерів божеволіють, принаймні раніше так було, до того як Віллі Нельсон, благослови Господь його золоте серце, став проводити «Допомогу фермерам»[180]. Мабуть, це через стреси. Бідолаха Ед Девіс загримів до лікарні для ветеранів — він воював у Другій світовій, — і незабаром після події з колодязями Франк Робертс продав свою ферму, переїхав до Вічито і влаштувався торговельним представником до «Елліс-Чалмерз»[181]. І жоден із колодязів не був отруєний. Він запросив санітарного інспектора взяти проби, і інспектор постановив, що вода в колодязі не заражена. Сказ таким шляхом не передається, сказав він. Хотів би я знати, чи передається так Ріплі.
180
«Farm Aid» — щорічний музичний фестиваль, який організував легендарний кантрі-виконавець Віллі Нельсон із метою збирання коштів для американських фермерів.