З’явився черговий зелений знак із написом: «ЗОНА ВІДПОЧИНКУ». Там, напевне, був «Бургер Кінг», який у файлах Джонсі визначався то як «ресторан», то як «закусочна фаст-фуд», а в «Бургер Кінгу», напевне, знайдеться бекон. Шлунок загурчав від цієї думки. Так, важко буде розлучитися з цим тілом. Воно має свої переваги, безперечно, має. Утім, зараз не до бекону, час змінити машину. І то якомога непомітніше.
На в’їзді до зони відпочинку розходилися дві дороги. Одна «ДЛЯ ЛЕГКОВИХ АВТОМОБІЛІВ», друга «ТІЛЬКИ ДЛЯ ВАНТАЖІВОК І АВТОБУСІВ». Сірий завів великий помаранчевий снігоочисник на стоянку для вантажівок (при цьому м’язи рук Джонсі вже тремтіли від утоми) і захоплено побачив іще чотири такі ж машини, припарковані поряд. Він втулився у вільне місце в кінці ряду й вирубив мотор.
Пошукав Джонсі. Той так само відсиджувався у своєму дивному притулку.
— Що задумав, партнере? — буркнув Сірий.
Немає відповіді… але він відчув, що Джонсі прислухається.
— Як справи?
Немає відповіді. Та й які в нього могли бути справи? Він замкнений, засліплений, позбавлений спілкування. І все ж не варто забувати про Джонсі… Його чимось схвилювала пропозиція Джонсі: забути про найважливіше — про необхідність розсіяти насіння — і просто насолоджуватися життям на Землі. Час від часу в його свідомості виникали думки, такі собі листи, підсунуті Джонсі під двері свого притулку. Згідно з файлами Джонсі, такі думки називалися «гасла». Гасла були простими й зрозумілими. Останнє було таке: «БЕКОН — ЦЕ ТІЛЬКИ ПОЧАТОК». І Сірий навіть не сумнівався в тому, що це правда. Навіть у лікарняній палаті («Яка палата? Яка лікарня? Хто така Марсі? Кому потрібен укол?») він зрозумів, наскільки чудове життя. Але обов’язкове було занадто важливим і непорушним: він засіє цей світ, а потім помре. А якщо дорогою він устигне поласувати беконом, тим краще.
— Хто такий Річі? Він був «Тигром»? Чому ви вбили його?
Немає відповіді. Але Джонсі слухав. Дуже уважно. Сірому жах як не подобалася його присутність. Це те саме, що (порівняння було вивуджене зі сховища пам’яті Джонсі) крихітна риб’яча кістка, застрягла в горлі. Не така велика, щоб вдавитись, але досить велика, щоб «дістати».
— Ти дратуєш мене до всирачки, Джонсі. — Він натяг рукавички, які колись належали власникові «доджа». Хазяїну Леда.
Цього разу відповідь надійшла: «Навзаєм, партнере. Тоді чому б тобі не вшитися туди, де тобі будуть раді? Збирай трупу, і вперед, на гастролі».
— Не можу, — відповів Сірий, простягаючи руку до колі. Лед обнюхав її, радіючи запаху колишнього хазяїна на рукавичці. Сірий послав йому думкою наказ сидіти спокійно, вибрався зі снігоочисника і почав обходити ресторан. На задвірках, напевне, має бути паркінг для працівників закладу.
«Генрі і той інший хлопець уже дихають тобі в потилицю, паскуднику, ось-ось наздоженуть. Тобі все одно не втекти, то розслабся. Не поспішай, посидь тут досхочу. Замов потрійну порцію бекону».
— Вони не відчувають мене, — сказав Сірий, видихаючи клуби пари (відчуття морозяного повітря в роті, горлі й легенях було вишуканим, бадьорило, навіть запахи бензину і дизельного палива здавалися чудовими). — Я не відчуваю їх, отже, вони не відчувають мене.
Джонсі розсміявся — по-справжньому розсміявся, — що змусило Сірого застигнути біля сміттєзбиральника.
«Правила змінилися, друже мій. Вони заїхали по Даддітса, а Даддітс бачить лінію».
— Не збагну, про що ти.
«Усе ти розумієш, паскуднику».
— Припини мене так називати! — вибухнув Сірий.
«Якщо припиниш ображати мій інтелект, може, і я припиню».
Сірий пішов далі, і дійсно: за рогом розташувалося невелике скупчення машин, здебільшого старих і пошарпаних.
Даддітс бачить лінію.
Так, він знав, що це означає. Людина на ім’я Піт теж мала таку особливість, ций дар, хоч і не настільки потужний, як цей загадковий Даддітс.
Сірому зовсім не подобалося залишати слід, видимий для «Даддітса», але він знав дещо, невідоме Джонсі. «Перлі» вважав, що Генрі, Овен і Даддітс усього за п’ятнадцять миль на південь від нього, Сірого. Це означає, що Генрі та Овен відстали на сорок п’ять миль і зараз перебувають десь між Піттсфілдом і Вотервіллом. У розумінні Сірого це не зовсім відповідало вислову «дихають у потилицю».
Але й затримуватися тут не було сенсу.
Двері чорного ходу ресторану відчинились, і вийшов молодий чоловік в уніформі, яку файли Джонсі визначали як «кухарський халат»; у руках він тримав два великі мішки зі сміттям, явно призначені для сміттєзбірника. Ім’я молодого чоловіка було Джон, але друзі звали його Буч. Сірий вирішив, що вбити його було б приємно, але Буч здавався набагато сильнішим за Джонсі, не кажучи вже про те, що був молодшим і, напевне, значно прудкішим. Крім того, вбивство мало кілька неприємних побічних ефектів, найгірший з яких — необхідність швидко позбуватися вкрадених машин.
«Привіт, Бучу».
Буч зупинився, насторожено дивлячись на нього.
«Яка з машин твоя?»
Власне кажучи, машина належала не йому, а його матері, і це було навіть на краще. Іржаве корито Буча стояло вдома зі здохлим акумулятором, і сьогодні він узяв машину матері, повнопривідний «субару». Сірий, як сказав би Джонсі, тільки-но викинув чергову сімку.
Буч охоче простягнув ключі. У погляді в нього, як і раніше, була підозра («Очі горять, хвіст пістолетом», — як це назвав би Джонсі, хоча, наскільки міг бачити Сірий, у молодого кухаря хвоста не було), але свідомість уже згасла («Зробила ноги», — подумав Джонсі).
«Ти нічого не запам’ятаєш», — сказав Сірий.
— Нічого, — погодився Буч.
«Просто повернешся до роботи».
— Куди ж іще, — знову погодився Буч і, підхопивши мішки, попрямував до сміттєвих баків. До того часу, коли закінчиться його зміна і він зрозуміє, що машина матері зникла, ймовірно, все буде скінчено.
Сірий відчинив червоний «субару» і заліз усередину. На пасажирському сидінні валявся напівпорожній пакет картопляних чіпсів зі смаком барбекю. Під’їжджаючи до снігоочисників, Сірий жадібно проковтнув їх, а потім іще облизав пальці Джонсі. Жирно. Смачно. Зовсім як бекон. Він забрав собаку і вже за п’ять хвилин знову їхав по шосе.
На південь, на південь, на південь.
Ніч реве музикою, сміхом і гучними голосами, у повітрі стоїть запах печених на грилі сосисок, шоколаду, смаженого арахісу, у небі розпускаються різнокольорові вогні. І, з’єднуючи всі ці ознаки свята докупи, ставлячи під усім автограф самого літа, зі встановлених у Строфорд-парку динаміків лунає рок-н-рольна пісня:
Гей, красуне-бебі, давай мерщій зі мною,
Рушаймо в Алабаму, тільки ми з тобою.
І тут з’являється найвищий ковбой у світі, дев’ятифутовий Пекос Білл[194], під палаючим небом він підноситься над натовпом, і дітлахи з вимазаними морозивом, широко відкритими від подиву ротиками задирають голови й вирячують оченята; усміхнені батьки піднімають їх або садять на плечі, щоб було краще видно. Одна рука Пекос Білла помахує капелюхом, друга тримає плакат із написом: «ДНІ ДЕРРІ — 1981».
Ми по шпалах підем пішки, щоб десь притулитись.
А якщо нам нудно стане, можемо побитись.
— Як ін аий иоий? — питає Даддітс. У руці в нього блакитний конус цукрової вати, але про ласощі забуто; він не зводить здивовано розплющених, як у трирічної дитини, очей з ковбоя, який крокує на ходулях під блискучим різнобарв’ям феєрверків у небі. З одного боку від нього стоять Піт і Джонсі, з іншого — Генрі з Бобром. За ковбоєм простує процесія незайманих весталок (напевне, серед них дійсно знайдеться декілька незайманих, навіть у цьому 1981 році від Різдва Христового) у розшитих блискітками ковбойських спідницях і білих ковбойських чобітках, вони підкидають жезли, які завоювали Захід.