— Я, звичайно, розумію: я тільки пасажир, а ти водій, — сказав Генрі, — але, якщо цей хлопець може так гнати без зимової гуми, чому б і нам не додати газу? Непогано б скоротити відстань.
— «Хаммери» краще пристосовані для бруду, ніж для снігу. Можеш мені повірити.
- І все-таки…
— Хвилин через десять ми проїдемо повз нього. Ставлю кварту гарного скотчу. Він або вилетить через огорожу в кювет, або перекинеться прямо посеред дороги. Якщо пощастить, машина лежатиме правим боком догори. До того ж формально ми хто? Утікачі, які ховаються від влади, і ми не зможемо врятувати світ, якщо нас запроторять до якоїсь місцевої… Господи!
«Форд-експлорер» — повнопривідний, але мчав він з недозволеною для такої погоди швидкістю, миль сімдесят[197] — із ревінням пронісся повз, тягнучи за собою півнячий хвіст снігу. Багажник на даху був завалений ледь прикритими синім брезентом торбами й валізами. Прив’язані вони були абияк, певно, поспіхом, і не диво, якщо все це скоро опиниться на дорозі.
Подбавши про Даддітса, Генрі свіжим оком оглянув шосе. Те, що він побачив, не особливо здивувало. Північний напрямок був практично порожнім, але протилежна лінія стрімко заповнювалась автівками, і так, деякі з них уже злетіли з дороги.
Овен увімкнув радіо якраз у той момент, коли повз, розбризкуючи фонтани бруду, промчав «мерседес». Він натиснув кнопку «ПОШУК», знайшов класичну музику, знову натиснув, натрапив на гру Кенні Джі[198], натиснув утретє… і почувся голос.
— …величезний офігенний косяк, — мовив голос, і Генрі перезирнувся з Овеном.
— Він аав «оіений» о аіо, — зауважив Даддітс із заднього сидіння.
— Так, сказав, — кивнув Генрі і додав, коли власник голосу зробив гучну затяжку в самісінький мікрофон: — До того ж він там, здається мені, курить травку.
— Думаю, що ФКЗ[199] мене не похвалить, — продовжив ведучий після довгого гучного видиху, — але якщо хоча б половина того, що я чув, правда, ФКЗ — це останнє, що мене хвилюватиме. У нас вирує міжзоряна чума, брати й сестри, ось такі повідомлення! Назвіть це хоч Гаряча Зона, хоч Мертва Зона, хоч Сутінкова Зона, але краще б вам скасувати поїздки на північ.
Ще одна довга й гучна затяжка.
— Марвін Марсіянин наступає, брати й сестри, ось такі приходять повідомлення з округів Сомерсет і Касл. Чума, промені смерті, живі позаздрять мертвим. У мене зараз має бути реклама «Сенчурі Тайр», але ну її на хер… — Пролунав тріск чогось зламаного. Судячи зі звуку, пластику. Генрі зачаровано слухав. Це знову вона. Темрява, його стара подруга, але цього разу не в голові, а в бісовому радіо . — Брати й сестри, якщо зараз ви перебуваєте на північ від Оґасти, ось вам невелика підказочка від вашого приятеля Самотнього Дейва з радіо: вирушайте на південь. І негайно. І ось вам музичка в дорогу.
Самотній Дейв поставив, зрозуміло, «Дорз». Джим Моррісон заспівав «Кінець». Овен перемкнувся на середні частоти.
Зрештою йому вдалося знайти випуск новин. Голос диктора звучав не надто скрушно, що вже було кроком уперед. Він сказав, що для паніки немає причин, — і це було ще одним кроком уперед. Він пустив в ефір уривки промови президента й губернатора штату Мейн. Обидва говорили приблизно те саме: не хвилюйтеся, громадяни, усе спокійно. Влада контролює ситуацію. Словом, гарне заспокійливе, робітусин для електорату. Президент збирався виступити зі зверненням до американського народу об одинадцятій ранку за східним поясним часом.
— Та промова, про яку говорив Курц, — згадав Овен. — Тільки її пересунули на кілька днів раніше.
— Про що…
— Тсс… — Овен показав на радіо.
Заспокоївши слухачів, диктор знову взявся їх розбурхувати, повторюючи чутки, багато з яких вони вже чули від обкуреного діджея на коротких хвилях, тільки в більш пригладженій формі: чума, космічні прибульці, промені смерті. Далі був прогноз погоди: рясні снігопади змінювалися дощем і поривчастим вітром у міру просування теплого фронту (не кажучи вже про марсіян-убивць). Пролунав писк, і випуск новин, який вони щойно почули, почався спочатку.
— Иись! — вигукнув Даддітс. — Вои їали овз ас, аяаєс? — Він тицьнув пальцем у брудне вікно. Палець, як і голос Даддітса, тремтів. Його всього трусило так, що зуби цокотіли.
Овен мигцем глянув на «понтіак» — він і справді опинився на засніженій розділовій смузі посередині шосе, машина не перекинулась, а лягла на бік, знервовані пасажири скупчилися навколо неї — і знову перевів погляд на Даддітса. Той зовсім спав з лиця: блідий, як папір, тремтить, із ніздрі стирчить закривавлена вата.
— Генрі, з ним усе гаразд?
— Не знаю.
— Висунь язик.
— Може, тобі краще стежити за…
— Я в порядку, не перебивай. Висунь язик.
Генрі висунув. Овен глянув на нього і скривився.
— Виглядає жахливо, але, напевне, йде до кращого. Уся ця погань побіліла.
— Те саме у мене в рані на нозі. І в тебе з обличчям і бровами. Пощастило, що ця штука не потрапила нам у легені, мозок або шлунок. — Він трохи помовчав. — У Перлмуттера вона в шлунку. У ньому росте ця тварюка.
— Далеко вони, Генрі?
— Наче миль за двадцять. Може, трохи менше. Тому, якби ти додав… хоч трохи…
Овен послухався, знаючи, що Курц теж накаже гнати, як тільки зрозуміє, що став частиною загальної втечі і тепер навряд чи зацікавить цивільну або військову поліцію.
— Ти досі на зв’язку з Перлі, — зауважив Овен. — Хоча байрус гине, ти все одно його чуєш. Це через…
Він тицьнув пальцем на заднє сидіння, де Даддітс відкинувся на спинку. Тремтіння вщухло, принаймні на якийсь час.
— Звичайно, — кивнув Генрі. — Даддітс дещо мені передав задовго до того, як усе це сталося. Боброві, Джонсі й Піту теж. Ми майже не помічали цього. Це було просто частиною нашого звичайного життя. — «Ну так. Зовсім як ті думки про пластикові пакети, мости й рушниці. Просто частина мого життя». — Зараз це посилилося. Можливо, з часом воно зникне, але поки що… — Він знизав плечима. — Поки що я чую голоси.
— Перлі.
— Так, і його, — погодився Генрі. — Інших, з байрусом в активній стадії, теж. Переважно тих, хто позаду нас.
— Джонсі? Твого друга Джонсі? Або Сірого?
Генрі похитав головою.
— Але Перлі щось чує.
— Перлі? А він як узагалі…
— Його телепатичний діапазон значно ширший, ніж у мене, через байрума.
— Чому?
— Це та тварюка, що сидить у нього в дупі, — пояснив Генрі. — Лайнотхір.
— А… — в Овена миттю нудота підкотила до горла.
— Той, кого він чує, не людина. Не думаю, що це Сірий, але дідько його знає. Що б це не було, Перлі наведений на нього.
Якийсь час їхали мовчки. Машин було досить багато, різних, зустрічались і любителі ризикованої швидкості («Експлорер» вони проїхали трохи південніше від Оґасти, він лежав під насипом, певно, кинутий разом із розкиданими навколо речами), але Овен вважав, що поки їм щастить. Буря багатьом не дала змоги вибратися з дому, зараз же, коли вона вщухла, вони, ймовірно, наважаться тікати, але Овен устиг обігнати першу, найбільшу хвилю. Багато в чому буря їм посприяла.
— Я хочу дещо сказати, — порушив мовчанку Овен.
— Можеш не говорити. Ти ж сидиш поруч, а я досі читаю твої думки.
А думав Овен про те, що зупинив би машину й вийшов, якби знав напевне, що, отримавши його, Курц припинить погоню. Утім, Овен у це не вірив. Головною метою Курца дійсно був Овен Андергілл, але він розумів, що Овен не вчинив би настільки жахливої зради, якби його на це не штовхнули. Ні, він всадить кулю в голову Овена, а потім візьметься за решту. Без Овена Генрі не врятуватися. Даддітсу теж.
— Ми залишимося разом, — сказав Генрі. — Друзі до кінця, як кажуть.
198
Kenneth Bruce Gorelick — американський саксофоніст, входить у десятку артистів, чиї альбоми найкраще продаються в усьому світі.