Це було б антирекламою.
Ім’я її чи то Ілена, чи то Елайна Тімарова — достеменно не знає ніхто. У Вері вона з’являється на початку осені 1995-го на «Форд-Ескорті» зі скромною жовтою наліпкою «Герц»[208] на лобовому склі. Автівка виявляється краденою, і округом починають поширюватися непідтверджені, але пікантні чутки про те, що вона отримала ключі від машини прямо в аеропорту Лоґана[209], розплатившись натурою. Хтозна, може, в ті часи й таке траплялося.
Однак з’ясовується, що вона трохи несповна розуму, хвора на голову. Хтось згадує синець на вилиці, хтось — криво застебнуту блузку. Англійською говорить вона погано, але запасу слів якось вистачає, щоб дізнатися про те, що її цікавить: дорогу до Квеббінського водосховища. Вказівки вона записує (російською мовою) на папірець. Того ж вечора, коли дорога через Вінзорську греблю вже закрита, у зоні для пікніків, біля Ґудно-Дайка, знайдено кинутий «Ескорт». Наступного ранку машина, як і раніше, стоїть на місці, і два хлопці з Управління водопостачанням (хто знає, можливо, одним із них був Лоррінгтон) і двоє лісників зі Служби охорони лісів починають її шукати.
У двох милях угору по Іст-стрит вони знаходять її туфлі. Ще через дві милі, там, де Іст-стрит стає ґрунтівкою (далі вона в’ється крізь зарості на східному березі водосховища, і це вже зовсім не вулиця, а массачусетський варіант Просіки), знаходять її блузку — ох! Далі, за дві милі після кинутої блузки, Іст-стрит закінчується, і просіка з коліями, Фіцпатрік-роуд, веде геть від озера. Пошукова група вже збирається рушати в цьому напрямку, коли хтось помічає щось рожеве, що висить на гілці дерева трохи нижче по річці. Виявляється, це ліфчик зниклої дами.
Земля в тому місці волога, але не грузька, і вони можуть іти як по її слідах, так і по зламаних гілках, через які вона пробиралася, напевне, завдаючи своїй відкритій шкірі таких ран, що й подумати лячно. Однак наявність ран не викликає сумніву, і вони не мають права їх не помічати: плями крові на гілках, а потім і на каменях — частина її сліду.
За милю від того місця, де закінчується Іст-стрит, вони натрапляють на кам’яну будівлю, що, як на постаменті, стоїть на величезному голому шматку породи, який стирчить із землі. Фасадом вона повернута до гори Помері за Східним відрогом. У цій будівлі й розташована опора № 12, і автівкою до неї можна дістатися лише з півночі. Чому Ілена, або Елайна, не під’їхала сюди з півночі, назавжди лишиться загадкою.
Акведук, який починається у Квеббіні, тягнеться на шістдесят миль на схід, до Бостона, забираючи мимохідь воду ще з Вачусетського і Садберійського водосховищ (останні два менші і брудніші). Насосів немає: трубі акведука, заввишки тринадцять футів і завширшки одинадцять[210], для функціонування вони не потрібні. Вода подається самопливом, за технологією, яку використовували ще в Давньому Єгипті тридцять п’ять століть тому. Між землею і акведуком проходять дванадцять вертикальних опор. Вони слугують вентиляційними шахтами й регуляторами тиску. Крім того, через них можна потрапити до акведука в разі засмічення. Опора № 12, найближча до водосховища, відома також як впускна. Тут перевіряється чистота води, а нерідко й дівоча цнота (кам’яна будівля не замикається, і тут, бува, зупиняються коханці, які катаються на каное).
На нижній із восьми сходинок, що ведуть до дверей, пошукова група знаходить акуратно складені жіночі джинси, на верхній — прості білі трикотажні трусики. Двері відчинені. Чоловіки переглядаються, але ніхто не насмілюється заговорити. Усі чудово розуміють, що побачать усередині: мертву росіянку, абсолютно голу.
Але нічого такого вони не знаходять. Шахту № 12 прикриває кругла залізна кришка, зрушена рівно настільки, щоб утворити серп темряви над водою. Поряд валяється лом, яким жінка зрушила кришку: зазвичай він разом з іншими інструментами стоїть при стіні біля дверей. Біля лома — кинута сумочка росіянки. На ній — відкритий гаманець, у якому видно посвідчення особи. Зверху на портмоне, так би мовити, на вершині піраміди, лежить її паспорт, із якого стирчить папірець, вкритий дивними карлючками, мабуть, російською, кирилицею чи як там це називається. Чоловіки впевнені, що це передсмертна записка самогубці, але після перекладу з’ясувалося, що то її маршрут. У самому кінці вона приписала: «Коли дорога скінчиться, іти вздовж берега». Так вона і вчинила, по дорозі поступово скидаючи з себе одяг, не звертаючи уваги на колючі гілки й кущі, які її дряпали.
Чоловіки стоять навколо відчиненої шахти, чухаючи потилиці і прислухаючись до дзюрчання води, яка починає свій шлях до кранів, змішувачів, фонтанів і дворових шлангів Бостона. Звук глухий, віддалений, що не дивно, бо висота опори № 12 сто двадцять п’ять футів[211]. Чоловіки не розуміють, що змусило її обрати саме такий спосіб, але дуже чітко бачать, як вона це зробила. Ось вона сидить на кам’яній підлозі, махаючи ногами; вона чимось схожа на оголену версію дівчини з етикеток газованої води «Біла скеля». Вона озирається востаннє, можливо, бажаючи впевнитися, що гаманець і паспорт лежать так, як вона їх склала. Хоче, щоб люди знали, хто пройшов цей шлях, і є в цьому щось жахливо, невимовно сумне. Лише один погляд назад — і вона ковзає в темний півмісяць між краєм відсунутої кришки і стінкою шахти. Можливо, вона затисла ніс, як дитина, котра стрибає в громадський плавальний басейн. Можливо, й ні. Так чи інакше, її не стало менш ніж за секунду. Привіт, темряво, моя стара подруго.
Останніми словами старого містера Беквіта, перед тим як він покотив дорогою на своїй поштовій вантажівці, були: «Наскільки я чув, бостонці пили її з ранковою кавою напередодні Дня святого Валентина. Сам я води не п’ю. Мені більше до вподоби пиво».
Джонсі обійшов кабінет уже разів дванадцять чи й більше. Зупинившись за стільцем, він мимохідь потер стегно і знову вирушив у дорогу, старий добрий обсесивно-компульсивний Джонсі.
Один… два… три…
Історія росіянки, звичайно, була непогана, чудовий приклад Страшних Байок Глухого Містечка (будинки з привидами, де раз у раз когось убивали, і місця моторошних дорожніх аварій — теж нічого), і, зрозуміло, проливала більш ніж яскраве світло на плани Сірого щодо Леда, бідолашного бордер-колі, але яка користь йому, Джонсі, знати, куди прямує Сірий? Зрештою…
Знову до стільця: сорок вісім, сорок дев’ять, п’ятдесят … Хвилинку. Стоп, чорт забирай, хвилинку! Уперше він обійшов кімнату за тридцять чотири кроки, так же? Звідки ж узялися п’ятдесят цього разу? Він не дріботів, не топтався на місці, нічого подібного, то звідки ж…
«Ти розширюєш її. Чим більше обходиш, тим більше розширюєш. Бо ніяк не хочеш угамуватися. Зрештою, це твоя кімната. Б’юсь об заклад, ти здатний розширити її до розмірів бальної зали в «Волдорф-Асторії»[212], якщо побажаєш… і Сірий тобі не завадить».
— Невже це можливо? — прошепотів Джонсі. Він стояв біля стільця, поклавши одну руку на спинку, немов позуючи для портрета. Але відповідь йому була не потрібна, вистачало й очей. Кімната дійсно збільшилася.
Генрі їде до нього. Якщо з ним Даддітс, переслідувати Сірого буде легко, скільки б разів він не міняв машини, бо Даддітс бачить лінію. Він привів їх до Річі Ґренадо вві сні, а пізніше до Джозі Рінкенгауер наяву, і тепер він може вказувати дорогу Генрі так само легко, як гончак із гострим нюхом веде мисливця до лисячої нори. Біда у форі , клятій форі , яку має Сірий. Година, не менше, а то й більше. Тільки-но Сірий скине собаку в шахту опори № 12, усе скінчено. Теоретично, правда, ще буде час перекрити подачу води до Бостона, але чи зможе Генрі переконати когось ужити таких масштабних заходів? Навряд чи. А як бути з тими людьми, уздовж усього водогону, до яких заражена вода потрапить майже відразу? Шістдесят п’ять тисяч у Вері, одинадцять тисяч в Атолі і понад сто п’ятдесят тисяч у Ворчестері. У цих людей залишаться не місяці, а всього кілька тижнів життя. І навіть днів у деяких випадках.