Оскільки одну нижню спальню займали Піт і Генрі, Бобер повів Маккарті в другу, спальню Джонсі. По дорозі Бобер кинув короткий погляд, вибачаючись, і Джонсі знизав плечима. Зрештою, це логічно. Джонсі міг би сьогодні вночі поспати з Бобром, у дитинстві вони мільйон разів спали разом, та й він не був упевнений, що Маккарті зможе піднятися сходами нагору. Спітніла свинцево-сіра фізіономія чоловіка подобалася йому все менше й менше.
Джонсі був із тих людей, які, ледве застеливши ліжко, ховають його під книжками, папірцями, одягом, торбами та різним туалетним причандаллям. Він змів усе це добро на підлогу й відкинув ковдру.
— Гей, братане, тобі не треба відлити? — спитав Бобер.
Маккарті похитав головою. Чисте блакитне простирадло, яке відкрив Джонсі, ніби загіпнотизувало його. І Джонсі знову здивувався з того, якими скляними здавалися очі, немов в опудала тварини на стіні мисливця. Раптом ні з того ні з сього йому привиділася його вітальня в Бруклайні, цьому престижному передмісті Бостона. Килимки з китицями, ранні американські меблі… і голова Маккарті над каміном. «Цього я підстрелив у Мейні, — розповідав би він гостям на вечірках із коктейлями. — Здорова тварюка була, у шкурі — фунтів зі сто сімдесят[26]».
Він заплющив очі, а коли розплющив, то побачив, що Бобер дивиться на нього з чимось схожим на переляк у погляді.
— Стегно розболілося, — сказав він. — Вибач. Містере Маккарті… Ріку… Вам краще зняти светр і штани. Черевики, зрозуміло, теж.
Маккарті озирнувся, як людина, яку зненацька вирвали зі сну, і промовив:
— Звичайно. Зараз.
— Допомога потрібна? — запитав Бобер.
— Ні, та ви що, ні! — Маккарті чи то стривожився, чи то здивувався, а може, все разом. — Я не в такому поганому стані.
— У такому разі залишаю тебе в руках Джонсі.
Бобер вислизнув зі спальні, а Маккарті взявся роздягатися, почавши з того, що стягнув светр через голову. Під ним виявилася мисливська сорочка в червоно-чорну клітину, а під нею — термомайка. І справді, черево під майкою випирало вже набагато менше, Джонсі в цьому не сумнівався.
Точніше, майже не сумнівався. Лише годину тому, нагадав собі Джонсі, він був упевнений, що куртка Маккарті — це голова оленя.
Маккарті сів у крісло біля вікна, щоб зняти черевики, і знову пукнув, звук був не таким довгим, як перше, але не менш гучним і грубим. Обидва промовчали, хоча маленька кімната наповнилася таким сильним запахом, що на очі Джонсі навернулися сльози.
Маккарті скинув черевики — вони з двома глухими ударами впали на дерев’яну підлогу, — потім підвівся й розстебнув ремінь. Коли він спустив блакитні джинси, відкривши нижню частину термобілизни, до кімнати з керамічним горщиком у руках повернувся Бобер.
— Про всяк випадок, — сказав він, ставлячи горщик біля ліжка. — Раптом доведеться… ну, знаєш… скинути баласт або закортить так, що встати не встигнеш.
Маккарті спрямував на нього бляклий погляд, від якого Джонсі трохи зніяковів — незнайомець у мішкуватій спідній білизні чимось лякав. Хворий незнайомець. Питання було в тому, на що хворий.
— Коротше, якщо не зможеш дістатися до туалету, — пояснив Бобер. — Який, до речі, поряд. Виходиш зі спальні — і ліворуч. Тільки не забудь, другі двері від спальні, гаразд? Якщо ввійдеш у перші, сратимеш у коморі з постільною білизною.
Джонсі від несподіванки засміявся, не звертаючи уваги на те, що видає надто гучні, трохи істеричні звуки.
— Мені вже краще, — сказав Маккарті, але Джонсі не почув у його голосі навіть натяку на щирість. Чоловік стояв перед ними в самій білизні, мов якийсь андроїд, у якого вийшли з ладу три чверті схем пам’яті. Раніше він виявляв хоч якісь ознаки якщо не жвавості, то хоча б такого собі життя, тепер же вони зникли, так само як рум’янець на щоках.
— Давай, Ріку, — обережно поквапив Бобер. — Лягай, подрімай. Це поверне сили.
— Так, гаразд. — Маккарті присів на відкриту постіль і подивився у вікно широко розплющеними порожніми очима. Джонсі здалося, що запах у спальні почав розвіюватися, хоча, можливо, він просто звик, як звикаєш до запаху мавпятника в зоопарку, якщо надто довго перебуваєш у ньому. — Господи, який сніг.
— Угу, — сказав Джонсі. — Як живіт?
— Краще. — Погляд Маккарті перемістився на обличчя Джонсі. Виразний погляд переляканої дитини. — Вибачте, що я так пускав гази. Ніколи раніше зі мною такого не траплялося, навіть в армії, коли ми харчувалися самими бобами… Але мені вже краще.
— Точно не хочеш сходити в туалет перед сном? — У Джонсі було четверо дітей, і це запитання вирвалося в нього майже автоматично.
— Ні. Я сходив у лісі, саме перед тим, як ти знайшов мене. Дякую, що пустив мене в будинок. Дякую вам обом.
— Та ну, які подяки, — зніяковів Бобер, переступаючи з ноги на ногу. — Будь-хто пустив би.
— Можливо, — сказав Маккарті. — А може, й ні. У Біблії сказано: «Ось стою під дверима і стукаю…»
Вітер за вікном заревів іще завзятіше, змусивши «Діру в стіні» затремтіти. Джонсі чекав на продовження, Маккарті, схоже, хотів щось додати, але не став. Закинув ноги на ліжко й натяг на себе ковдру.
Звідкись із глибин ліжка долинув черговий довгий тріск, і Джонсі вирішив, що з нього досить. Одна справа — дати дах мандрівникові, який прийшов до твого дому перед самою бурею, зовсім інша — стояти і слухати, як він скидає газові бомби.
Бобер вийшов за ним із кімнати і тихо зачинив двері.
Коли Джонсі хотів щось сказати, Бобер похитав головою, підняв до губ палець і провів Джонсі через велику кімнату на кухню. Далі від Маккарті можна було піти хіба що в сарай надворі.
— Чорт, із цим мужиком коїться щось недобре, — сказав Бобер, і в білястому світлі кухонних флуоресцентних ламп Джонсі побачив, як сильно стривожений його старий друг. Бобер порився в широкій передній кишені комбінезона, знайшов зубочистку, вставив її в рот і почав гризти. За три хвилини — рівно стільки, скільки запеклому курцеві потрібно, щоб прикінчити сигарету, — він перетворить зубочистку на жменьку стружки. Джонсі не розумів, як це витримують зуби Бобра (і його шлунок), але той робив це все життя.
— Сподіваюсь, ти помиляєшся, але… — Джонсі похитав головою. — Ти коли-небудь чув, щоб перділи з таким запахом?
— Ні, — мовив Бобер. — Але поганий шлунок — це не найчудніше, що відбувається з цим типом.
— Тобто?
— Ну, хоча б те, що він думає, ніби сьогодні одинадцяте листопада.
Джонсі уявлення не мав, про що каже Бобер. Одинадцятого листопада їхня власна мисливська компанія прибула сюди, як зазвичай, набившись у «скаут» Генрі.
— Бобре, зараз середа. Чотирнадцяте.
Бобер кивнув і мимоволі всміхнувся. Зубочистка, яка вже втрачала форму, перекотилася з одного кута рота в інший.
— Я це знаю. Ти це знаєш. А він не знає, оцей Рік. Він упевнений, що сьогодні неділя.