— Бобре, що конкретно він тобі сказав?
Багато сказати гість просто не встиг би в жодному разі — не такий уже й довгий час потрібний, щоб підсмажити пару яєць і нагріти банку супу. Це запустило ланцюжок думок, і, поки Бобер розповідав, Джонсі набирав воду, щоб помити тарілку. Проти польових умов він нічого не мав, але не збирався жити в свинарнику, як це з задоволенням роблять багато чоловіків, коли покидають дім і їдуть до лісу.
— Він сказав, що вони приїхали в суботу, щоб трохи пополювати, а потім, у неділю, відремонтувати дах, який у них протікає. «Принаймні, — каже, — мені не довелося порушувати заповідь і працювати в день суботній». У лісі, мовляв, у тебе одна робота: не з’їхати з глузду.
— Ага, — задумливо протяг Джонсі.
— Голову даю на відсіч, він вважає, що зараз одинадцяте. Або навіть іще раніше, четверте, бо він упевнений, що зараз неділя. А я просто не вірю, що він блукав там десять днів.
Джонсі це теж здавалося неймовірним. Але три дні? Можливо.
— Це б пояснило одну річ, яку він сказав мені, — почав Джонсі. — Він…
Скрипнули мостини, і вони обидва, злегка здригнувшись, обернулись до зачинених дверей спальні на іншому боці великої вітальні, проте дивитися там не було на що. Підлога й стіни там завжди скрипіли, навіть при тихому вітрі. Друзі ніяково перезирнулися.
— Так, я сіпаюсь, — промовив Бобер, чи то зрозумівши щось із обличчя Джонсі, чи то прочитавши його думки. — Але, погодься, це доволі моторошно, що він отак вийшов з лісу.
— Це точно.
— А ці його звуки! Наче він забив собі в зад якусь тварюку, яка задихається від газів.
Сказавши це, Бобер зробив трохи здивований вираз обличчя, як завжди, коли говорив щось смішне, і вони одночасно засміялися, прихилившись один до одного і видаючи відкритими ротами серію різких видихів, беззвучних, щоб бідолаха в спальні, якщо він іще не заснув, не почув, як вони сміються з нього. Джонсі було особливо важко стримуватися, бо розрядка була необхідна, і, відчуваючи, що перебуває на межі істерики, він зігнувся навпіл, пирхаючи, кахикаючи без голосу, одним подихом, і втираючи сльози.
Потім Бобер згріб його й потяг на ґанок. Там вони зупинилися, без курток, під густим снігом, і нарешті зареготали на весь голос, не боячись бути почутими, тому що гудіння вітру заглушувало будь-які видавані ними звуки.
Коли вони знову зайшли до будинку, у Джонсі так захололи руки, що він навіть не відчув гарячої води, коли занурив у неї пальці; зате насміявся вдосталь, і це було добре. Йому знову подумалось про Піта й Генрі: як вони там, чи доберуться без пригод?
— Ти казав, це пояснює якусь річ, — нагадав Бобер, беручись за нову зубочистку. — Що за річ?
— Він не знав, що піде сніг. — Джонсі говорив повільно, намагаючись пригадати точні слова Маккарті. — «Ось тобі і ясно, помірно холодно», так, здається, він висловився. Але ця фраза має сенс, якщо останній прогноз, який він чув, був одинадцятого або дванадцятого числа, адже до вечора вчорашнього дня справді було ясно.
— Так, і помірно, сука, холодно, — погодився Бобер. З комода біля раковини він дістав кухонний рушник із вицвілими сонечками й почав витирати тарілки. Кинувши погляд на двері спальні, поцікавився: — Про що він іще говорив?
— Що їхній табір у Кінео.
— Кінео? Звідси до Кінео миль сорок чи п’ятдесят на захід. Він… — Бобер вийняв із рота зубочистку, оглянув сліди від зубів і сунув її назад другим кінцем. — А, я зрозумів.
— Ага. Він не міг стільки пройти за одну ніч. Але якщо він провів у лісі три дні…
- І чотири ночі: якщо він заблукав удень у суботу, виходить чотири ночі…
— Ага, і чотири ночі. Тому коли припустити, що він весь час ішов точно на схід… — Джонсі підрахував по п’ятнадцять миль на день. — Я б сказав, що це можливо.
— Як він міг не замерзнути? — Бобер перейшов на шепіт, імовірно, сам того не усвідомлюючи. — У нього хороша щільна куртка й тепла білизна, але після Гелловіну на північ від кордону округу ночами температура всюди трималася близько двадцяти п’яти градусів[27]. Скажи-но, як це він провів чотири ночі в лісі й не замерз? Схоже, навіть не відморозив собі нічого, якщо не вважати тієї гидоти на щоці.
— Дідько його знає. Але це ще не все, — сказав Джонсі. — Чому в нього не відросла борода?
— Що? — У Бобра відвисла щелепа. Зубочистка повисла на нижній губі. Потім дуже повільно він кивнув. — Точно. У нього тільки невелика щетина.
— Така за день виростає, не більше.
— Він там голився, чи що?
— Мабуть, — відповів Джонсі, уявляючи, як Маккарті, що заблукав у лісі, переляканий, холодний і голодний (хоча по ньому не скажеш, що він довго голодував), щоранку стає на коліна біля струмка, розбиває ногою лід, щоб дістатися до води, потім дістає вірний «Жиллет» із… Звідки? З кишені куртки?
— А потім сьогодні вранці він загубив свою бритву, ось чому в нього щетина, — закінчив Бобер. Він знову посміхався, але якось невесело.
— Ну так. Одночасно з рушницею. Ти бачив його зуби?
Бобер скривився: що ще?
— Чотирьох не вистачає. Двох зверху і двох знизу. Він точнісінько як отой шкет, який постійно на обкладинці «Mad»[28] красується.
— Це ні про що не говорить, приятелю. У мене самого парочка зубів гуляти пішла. — Бобер задер куточок рота, оголивши ясна з лівого боку в моторошнуватій усмішці. — Баиш? Тут у глиині.
Джонсі похитав головою. Це було зовсім інше.
— Цей тип — адвокат, Бобре. Він увесь час на людях. Зовнішній вигляд — частина його професії, а в нього щербини прямісінько спереду. І він не знав про це, можу заприсягтися.
— Ти ж не думаєш, що він десь опромінився радіацією? — неспокійно запитав Бобер. — Зуби випадають, коли ти отримуєш сильну дозу радіації, я бачив про це паскудство в одному фільмі. В одному з тих фільмів жахів, які ти все ніяк не надивишся. Гадаєш, у цьому причина? Може, він і свою червону пляму так отримав?
— Ага, він отримав дозу радіації, коли рвонув ядерний реактор у Марс-Хіллі, — сказав Джонсі, і спантеличений вираз Бобрового обличчя змусив його відразу ж пошкодувати про жарт. — Бобре, від радіаційного опромінення випадають не тільки зуби, а й волосся.
Бобер посвітлішав.
— Точно! Чоловік у тому фільмі в кінці залишився лисим, як Теллі — як там його? Ну, той, що грав копа в серіалі. — Бобер помовчав. — Потім він помер. Я маю на увазі, отой у фільмі, а не Теллі. Хоча тепер, коли я про це думаю…
— У нашого приятеля копиця волосся, — перервав Джонсі. Дай Боброві відволіктись, і про головну тему розмови можна забути. Він зауважив, що за відсутності чужака вони називали його не Рік і навіть не Маккарті, а просто «він», наче підсвідомо хотіли бачити в ньому якусь таку істоту… не зовсім людину… щось узагальнене, наче це трохи зменшило б значення, якщо… якщо…
— Так, копиця, — кивнув Бобер. — Це точно.
— Напевне, в нього амнезія.
— Можливо, але він пам’ятає, хто такий, із ким був і подібне лайно. Але яке він видав! Як у трубу перднув. А сморід! На ефір схоже.
— Так, — підхопив Джонсі. — А я весь час думав про рідини для пуску мотора. Від діабетиків починає пахнути під кінець, я читав про це, здається, в якомусь детективі.
— Пахне пусковою рідиною?
— Не пам’ятаю.
Якийсь час вони стояли, дивлячись один на одного і прислухаючись до вітру. Джонсі подумав, чи не розповісти Боброві про блискавку, яку чоловік нібито бачив, але навіщо? І без того достатньо.
— Я думав, його знудить, коли він так нахилився вперед, — сказав Бобер. — Ти помітив?
Джонсі кивнув.
- І в нього поганий вигляд. Дуже поганий.
— Так.
Бобер зітхнув, кинув зубочистку у відро для сміття й подивився у вікно, за яким сніг валив іще густіше і швидше, ніж раніше. Потім провів пальцями по волоссю.