Потім вона затулила очі руками і ткнулася лобом у шину переднього колеса перевернутого «скаута». Волати припинила і тепер тільки стогнала, як істота, що потрапила в пастку і не має надії на порятунок.
Хтозна, як довго (може, хвилин п’ять, хоча їм здалося, що довше) вони спостерігали пересування яскравих плям світла на небі; ті кружляли й ковзали, зависали то праворуч, то ліворуч і починали перестрибувати одна через одну, як у дитячій грі. Якоїсь миті Генрі раптом зрозумів, що їх тільки п’ять, а не десяток, потім їх стало лише три. Поруч із ним пукнула жінка, і він усвідомив, що вони стоять посеред лісу незрозуміло де і витріщаються на якесь викликане сніговою бурею небесне явище — хоч воно й цікаве, проте ніяк не допоможе їм потрапити в сухе тепле місце. Він абсолютно чітко пам’ятав останній показник одометра: 12,7. Тобто майже десять миль[34] до «Діри в стіні». Це досить велика відстань і за звичайних умов, а тут справжня снігова буря, просто ураган якийсь. «До того ж, — подумав він, — я єдиний, хто може йти».
— Піте.
— Здуріти, — видихнув Піт. — Це ж бісове НЛО! Точнісінько як у «Секретних матеріалах». Як гадаєш, що…
— Піте, — Генрі взяв Піта за підборіддя, відвернув його обличчя від неба і повернув до себе. Над головою в них блідли останні дві плями. — Це лише звичайне природне явище, викликане електрикою.
— Думаєш? — Піт здавався безмежно розчарованим.
— Так… Що-небудь, спричинене бурею. Але навіть коли це перша поява прибульців-метеликів із планети Альнітак, для нас це нічого не змінить, якщо ми всі тут перетворимося на морозиво на паличці. Мені потрібна твоя допомога. Я хочу, щоб ти виконав свій трюк. Можеш?
— Не знаю, — сказав Піт, кинувши останній погляд на небо. Там уже лишилася тільки одна світлова пляма, та й то настільки тьмяна, що не помітиш, коли не знати, куди дивитися. — Мем? Мем, вони майже зникли. Відімріть.
Вона не відповіла, просто стояла, сховавши обличчя в шину. Стрічки на її шапці маяли на вітрі. Зітхнувши, Піт повернувся до Генрі.
— Що ти хочеш?
— Знаєш курені лісорубів уздовж дороги?
«Їх було вісім-дев’ять», — подумав Генрі. Це були навіть не курені, а просто конструкції з чотирьох стовпів та іржавого листа рифленої бляхи замість даху. До весни в них зберігалися колоди й деяке устаткування.
— Авжеж, — відповів Піт.
— Де найближчий? Можеш сказати?
Піт заплющив очі, підняв палець і почав водити їм від себе — до себе. При цьому він тихо клацав язиком по піднебінню. Стара звичка, ще з середньої школи. Не така давня, як жування Бобром олівців та зубочисток або любов Джонсі до фільмів жахів і детективів, але все ж з’явилася давно. І зазвичай не підводила. Генрі чекав, розраховуючи, що вона не підведе й зараз.
Жінка, можливо, зачувши в свистінні вітру тихе клацання язиком, підвела голову й озирнулася. На лобі в неї темніла велика пляма від шини.
Нарешті Піт розплющив очі.
— У той бік, прямо. — Він показав у напрямку «Діри в стіні». — За цим поворотом буде пагорб. Якщо спуститися по ньому з іншого боку, там буде пряма ділянка дороги, в її кінці стоїть курінь. З лівого боку. Частина даху провалена. Одного разу в людини на прізвище Стівенсон там текла кров із носа.
— Серйозно?
— Слухай, я не знаю. — Піт відвернувся й наче засоромився.
Генрі ледь пригадав цей курінь… А те, що дах провалився, навіть добре, бо, якщо він провалився як слід, у цього жалюгідного притулку з’явилася хоч якась стіна, за якою можна ховатися від вітру.
— Як далеко?
— Півмилі. Може, три чверті.
- І ти впевнений?
— Ага.
— Ти зможеш стільки пройти зі своїм коліном?
— Думаю, так… Але чи зможе вона?
— Здається, їй уже краще.
Генрі поклав руки на плечі жінки й повернув її до себе обличчям із широко розплющеними очима так, що вони мало не зіткнулися носами. Війнуло огидним диханням — антифриз із домішкою чогось маслянистого й органічного, — але він не відсторонився.
— Треба йти! — сказав він їй. Не крикнув, але промовив голосно, тоном наказу. — На рахунок три підете зі мною. Один, два, три!
Узявши жінку за руку, він провів її навколо «скаута» на дорогу. Після секундного опору вона слухняно пішла за ним, схоже, навіть не помічаючи різких поривів вітру. Так вони йшли хвилин зо п’ять, Генрі тримав її праву руку своєю лівою, доки Піт знову не хитнувся.
— Зачекайте, — сказав він. — Кляте коліно знову вирішило пограти.
Поки він, нахилившись, розтирав коліно, Генрі подивився на небо. Вогнів там уже не було.
— Ну що, порядок? Зможеш дійти?
— Дійду, — відрубав Піт. — Уперед. Ходімо.
Вони без проблем минули поворот, піднялися до середини пагорба, а потім Піт упав і зі стогоном та прокльонами схопився за коліно. Побачивши, як дивиться на нього Генрі, він видав незвичайний звук, щось середнє між сміхом і гарчанням.
— Не переймайся щодо мене, — сказав він. — Пташка Піт упорається.
— Ти впевнений?
— Угу.
І, сповнивши жахом Генрі (хоч цікавість він теж відчував, ту похмуру цікавість, яка останнім часом його не покидала ні на хвилину), Піт стиснув руки в рукавичках у кулаки і почав бити себе по коліну.
— Піте…
— Йди, тварюко, йди! — кричав Піт, не звертаючи на товариша ніякої уваги. І весь цей час жінка стояла, опустивши плечі, тепер спиною до вітру, від чого помаранчеві стрічки на шапці опинились у неї перед обличчям, зовсім нерухомо, як вимкнений механізм.
— Піте?
— Я в порядку, — відгукнувся Піт. Він подивився на Генрі знесиленим поглядом… але теж не позбавленим цікавості. — Ми вже в повному лайні чи ще ні?
— В повному.
— Навряд чи я дошкандибаю до Деррі, але до куреня якось уже дійду. — Він простяг руку. — Допоможи-но мені підвестися, босе.
Генрі взявся за руку старого друга і потягнув. Піт став на негнучкі ноги, як людина після урочистого поклону, і якийсь час постояв нерухомо, потім сказав:
— Ходімо. Кортить сховатися від цього вітру. — Помовчавши, додав: — Треба було пивка захопити.
Вони дісталися до вершини пагорба, і на іншому боці вітер відчувався не так сильно. До того часу, коли вони дійшли до прямої ділянки дороги внизу, Генрі дозволив собі сподіватися, що хоча б ця частина їхньої подорожі закінчиться успішно. Потім, десь на середині дороги, коли попереду вже завиднівся курінь лісорубів, жінка впала, спочатку на коліна, потім грудьми на сніг. Якийсь час вона лежала так, повернувши голову, і лише дихання, пара з рота, вказувало на те, що вона ще жива («А як було б простіше, якби вона замерзла», — подумав Генрі). Потім жінка повернулася на бік і знову гучно відригнула.
- І звідки ти взялася на нашу голову, дупа ти з ручкою? — промовив Піт, але без злості, швидше стомлено, і подивився на Генрі. — Що далі?
Генрі присів поруч із жінкою, сказав гучним голосом, що потрібно вставати, поклацав пальцями, поплескав у долоні і кілька разів дорахував до трьох. Ніщо не допомогло.
— Залишайся тут, із нею. Може, там знайдеться щось, на чому ми зможемо потягти її далі.
— Хай щастить.
— У тебе є краща ідея?
Піт, зціпивши зуби від болю, сів на сніг і витягнув перед собою ушкоджену ногу.
— Аж ніяк, сер, — сказав він. — Жодних ідей не маю.
Генрі дійшов до куреня за п’ять хвилин. У нього теж почала німіти нога, в тому місці, де її пропоров перемикач поворотників, але він не надавав цьому значення. Якщо він зуміє доправити Піта й жінку в курінь і якщо «Арктик кет» у «Дірі» заведеться, напевне, все скінчиться добре. І, чорт забирай, це ж було так цікаво! Ці вогні в небі…
Рифлений бляшаний дах провалився дуже вдало: передній бік споруди, звернений до дороги, залишався відкритим, але задня його частина виявилася майже повністю закритою. З-під тонкого покривала наметеного всередину снігу стирчав шматок брудного сірого брезенту, обліпленого старими трісками й тирсою.