— Маккарті!
- Ідіть геть! — мляво обурився Маккарті. — Ви можете піти і дати людині спокійно… дати людині спокійно розслабитися? Господи!
«Вих-вих-вих» — гучніше і ближче.
— Ріку! — тепер заговорив Бобер. Він відчайдушно намагався зберігати безтурботний тон, як альпініст, що зірвався зі скелі й чіпляється за мотузку. — Звідки в тебе кров іде, приятелю?
— Кров? — Маккарті, схоже, був щиро здивований. — Та не йде в мене ніяка кров.
Джонсі та Бобер обмінялися переляканими поглядами.
ВИХ-ВИХ-ВИХ!
Звук нарешті привернув усю увагу Джонсі, і наступної миті він відчув неймовірне полегшення.
— Це гелікоптер, — сказав він. — Напевне, вони його шукають.
— Ти гадаєш? — на фізіономії Бобра намалювався недовірливий вираз людини, яка чує щось занадто хороше, щоб це виявилося правдою.
— Точно! — Джонсі припустив, що люди в гелікоптері, можливо, переслідують загадкові вогні в небі або намагаються з’ясувати, що відбувається з тваринами, але він не хотів думати про ці речі, на них йому було начхати. Не начхати йому було на те, як зняти Ріка Маккарті з унітаза і сплавити до лікарні в Макіас або Деррі. — Іди надвір, помахай, щоб вони приземлилися.
— Ану як…
ВИХ! ВИХ! ВИХ! А з-за дверей долинули нові болісні, рідинні звуки, за якими пролунав черговий крик Маккарті.
- Іди вже! — гаркнув Джонсі. — Посади їх на хрін! Мені все одно, що ти будеш робити. Спусти штани, станцюй хучі-кучі, але примусь цих виродків сісти!
- Іду… — Бобер почав розвертатись, але раптом сіпнувся і зойкнув.
Цілий гурт того, про що Джонсі успішно намагався не думати, несподівано вискочив із комірчини його свідомості на світло, пританцьовуючи й хитро підсміюючись. Однак, розвернувшись, він не побачив нічого незвичайного, крім самки оленя, яка стояла посеред кухні, витягнувши голову над столом, і роздивлялась їх вологими коричневими очима. Джонсі з шумом ковтнув повітря і привалився спиною до стіни.
— Вдавитися мені соплями! — ошелешено видихнув Бобер. Потім почав насуватися на оленицю, плескаючи в долоні. — Ну, пішла, кралечко! Пішла звідси! Ти що, не знаєш, яка зараз пора року? Давай, забирайся! Гостри лижі!
Олениця секунду залишалася на місці з майже людським, дедалі більшим жахом у круглих очах. Потім вона крутнулася, зачепивши головою ряд каструль, черпаків і щипців, що висіли над плитою. Вони задзвеніли, кілька штук зірвалися з гаків, задзвенівши ще гучніше. Наступної миті олениця вистрибнула за двері, майнувши білим хвостиком.
Бобер пішов за нею, затримавшись, щоб жовчним поглядом озирнути розкиданий по лінолеуму посуд.
Велика ріка тварин-утікачів всохла до кількох потічків. Олениця, яку Бобер вигнав з кухні, перестрибнула через кульгаву лисицю, яка, мабуть, втратила одну з лап у капкані, і зникла в лісі. Потім з-над сараю, у якому зберігався снігохід, крізь низько навислі хмари з’явився важкий гелікоптер розміром з автобус. Гелікоптер був коричневий, з білими літерами АНГ на борту.
«АНГ? — подумав Бобер. — Що ще за АНГ?» Потім він зрозумів: це Авіація Національної гвардії, ймовірно, з Банґора.
Гелікоптер трохи нахилив товстий ніс, і Бобер кинувся надвір, розмахуючи над головою руками.
— Гей! — закричав він. — Гей! Нам потрібна допомога! Хлопці, нам тут потрібна допомога!
Гелікоптер опустився й завис футах у сімдесяти п’яти[37] над землею, здійнявши вихор свіжого снігу. Потім рушив до Бобра, тягнучи вихор за собою.
— Е-ге-гей! У нас тут хворий! Хворий! — волав Бобер, стрибаючи, як ті дубозаді танцюристи в ковбойських чоботях, почуваючись повним ідіотом, але продовжуючи надриватись.
Гелікоптер поплив до нього, низько, але не зменшуючи висоти і, схоже, не збираючись приземлятися. Жахлива думка закралася у свідомість Бобра. Що це було, якийсь вплив людей у гелікоптері чи звичайна параноя, він не знав, але раптом відчув себе чимось прикріпленим до яблучка мішені в тирі: влуч у Бобра і виграй годинник з радіо.
Двері вертольота ковзнули вбік, і в отворі з’явилася людина з мегафоном і в найоб’ємнішій куртці з-поміж тих, які Бобру будь-коли траплялося бачити. Але не куртка і не мегафон схвилювали Бобра. Його стурбувала киснева маска на обличчі цього хлопця. Він ніколи не чув, щоб пілотам потрібно було вдягати маски на висоті сімдесят п’ять футів. Якщо, звичайно, вони дихають нормальним повітрям.
Людина заговорила в мегафон. Слова ринули голосно й чисто, незважаючи на «вих-вих-вих» вертолітного гвинта, але все одно звучали якось дивно, частково через штучне посилення, але головним чином, вирішив Бобер, через маску. Неначе з висоти промовляв якийсь божественний робот.
— Скільки вас? — проголосив божественний голос. — Покажіть на пальцях.
Бобер, розгубившись і злякавшись, спершу подумав тільки про себе та Джонсі — Генрі й Піт, зрештою, все ще не повернулися — і підняв два пальці, ніби показував знак миру.
— Залишайтеся на місці! — пророкотав голосом божественного робота чоловік у гелікоптері. — Ця територія перебуває в зоні тимчасового карантину! Вам заборонено її покидати!
Снігопад до того часу вже вщух, але вітер налетів і жбурнув в обличчя Бобру тонку хмарку піднятого гелікоптером снігу. Він примружився й замахав руками. Вдихнув морозного повітря, виплюнув зубочистку, щоб не проковтнути її мимохіть (як постійно пророкувала мати, зубочистка в горлі мала стати причиною його загибелі), і закричав:
— Що значить — карантин? У нас хворий, ви повинні спуститись і забрати його!
Він, хоч і знав, що за оглушливим «вих-вих-вих» гвинта його криків не чути — у нього ж немає матюкальника, — все одно кричав. І щойно слово «хворий» злетіло з його вуст, він зрозумів, що показав людині у вертольоті неправильну кількість пальців. Їх було троє, а не двоє. Бобер здійняв у небо три розчепірені пальці, але тут згадав про Генрі й Піта. Їх поки ще не було тут, але, якщо з ними нічого не сталося, будуть. То скільки ж їх? Два — відповідь неправильна. А три? Чи правильніше буде п’ять? Як із ним зазвичай траплялося в подібних випадках, мозок заклинило. Коли це відбувалося в школі, відповідь завжди підказував Генрі, який сидів поруч, або Джонсі, який сидів позаду. Тут же допомогти було нікому, лише «вих-вих-вих» било у вуха та скажений сніг залітав у горло й легені, змушуючи кахикати.
— Залишайтеся на місці! Ситуація проясниться протягом двадцяти чотирьох — сорока восьми годин! Якщо вам потрібна їжа, схрестіть руки над головою!
— Нас більше! — закричав Бобер людині в гелікоптері. Кричав він так сильно, що перед очима затанцювали червоні плями. — У нас тут хворий! У нас… тут… ХВОРИЙ!
Ідіот у вертольоті закинув мегафон у кабіну, потім показав Бобру з’єднані кільцем великий і вказівний пальці, мовляв, «о’кей, зрозумів». Бобру від безсилля захотілося рвати на собі волосся, але натомість він підняв над головою руку, показуючи п’ять пальців: чотири за себе і друзів плюс великий палець за Маккарті. Людина в гелікоптері подивилася на нього і, здається, посміхнулася. На якусь воістину чудову мить Бобру подумалося, ніби він зміг достукатися до цього довбня в масці. Але довбень у масці, вирішивши, що Бобер йому просто помахав, махнув рукою у відповідь, щось сказав пілоту в себе за спиною, і гелікоптер АНГ почав підніматися. Бобер Кларендон, притрушений снігом, лишився на місці, кричачи:
— Нас п’ятеро, і нам потрібна допомога! Нас п’ятеро, і нам потрібна, щоб тебе, ДОПОМОГА!
Гелікоптер зник у хмарах.
До Джонсі долинуло дещо з цієї розмови — він однозначно чув посилений мегафоном голос громовержця у вертольоті, — однак свідомість майже нічого не зафіксувала. Він був дуже зайнятий Маккарті, який застогнав, скрикнув мляво кілька разів і затих. Сморід, що йшов з-під дверей, посилювався.