— Маккарті! — закричав він, коли Бобер повернувся. — Відчини двері, або ми їх виламаємо!
— Дайте мені спокій! — верескливим, збентеженим голоском крикнув у відповідь Маккарті. — Мені потрібно посрати, от і все! МЕНІ ПОТРІБНО ПОСРАТИ! Якщо я посру, мені покращає.
Така грубість, вимовлена людиною, яка вважала «о Боже» і «прости Господи» сильними виразами, злякала Джонсі ще більше, ніж закривавлені простирадло й білизна. Він повернувся до Бобра, не помічаючи, що той весь у снігу і схожий на сніговика.
— Давай! Треба виламати ці двері і спробувати якось допомогти йому.
Бобер дивився на Джонсі з тривогою і страхом. На його щоках танув сніг.
— Не знаю. Хлопець у гелікоптері говорив щось про карантин… А якщо він заразний? Раптом оця червона погань у нього на обличчі…
Незважаючи на власні, далеко не теплі почуття до Маккарті, Джонсі захотілося врізати старому другові. Минулого березня він сам валявся в калюжі крові на вулиці в Кембриджі. Що, якби перехожі тоді подумали: «Раптом у нього СНІД?! Краще до нього не торкатися»? Не допомогли б йому? Залишили б там спливати кров’ю, бо під рукою не виявилося гумових рукавичок?
— Бобре, ми й так були занадто близько до нього. Коли в нього щось дійсно заразне, ми, напевне, і так уже це підхопили. Що скажеш тепер?
Спочатку Бобер нічого не говорив. Потім Джонсі відчув знайоме клацання в голові. На якусь коротку мить він побачив Бобра, разом із яким виріс, хлопчиком у старій потертій мотоциклетній куртці, який кричав: «Гей, хлопці, кінчай! Та кінчай уже, мать вашу!» І зрозумів, що з ним усе буде добре.
— Гей, Ріку, може, відчиниш двері, а? Ми просто хочемо допомогти.
За дверима було тихо. Ні крику, ні дихання, ні навіть шелестіння одягу. Єдиними помітними звуками були гудіння генератора і все тихіше «вих-вих» гелікоптера.
— Гаразд, — сказав Бобер і перехрестився. — Давай їх вибивати на хрін.
Вони разом відійшли від дверей і виставили вперед плечі, підсвідомо копіюючи поліцейських із півсотні бачених фільмів.
— На рахунок три, — сказав Джонсі.
— Твоя нога витримає?
Нога Джонсі розболілася не на жарт, хоч сам він цього й не усвідомлював, поки Бобер не нагадав.
— Я в нормі, — відповів він.
— Ага, а моя дупа — володар світу.
— На рахунок три. Готовий? — І, коли Бобер кивнув: — Раз… два… три.
Вони разом кинулися вперед і разом налетіли на двері, майже чотири сотні фунтів[38] за двома опущеними плечима. Двері піддалися з несподіваною легкістю, і вони, спотикаючись і чіпляючись один за одного, влетіли до туалету. Ноги їхні ковзали й роз’їжджалися на залитих кров’ю кахлях.
— Блядь, — стиха промовив Бобер. Його права рука поповзла до рота, в якому цього разу не виявилося зубочистки, і затулила його. Над рукою лізли з орбіт вологі очі. — Ой, блядь… Бля-я-я…
Джонсі нічого не міг додати.
Розділ 5
Даддітс, частина перша
— Пані! — сказав Піт.
Жінка в куртці нічого не відповіла. Вона лежала на засипаному тирсою шматку брезенту й мовчала. Піт бачив одне око, яке дивилося на нього або крізь нього, а може, кудись на фіг у центр Всесвіту, хтозна. Моторошно. Між ними потріскувало багаття, воно тільки зараз почало набирати силу й випромінювати тепло. Генрі пішов хвилин п’ятнадцять тому. І повернеться він, прикинув Піт, щонайменше години через три, що під моторошним поглядом цього ока химери не так уже й мало.
— Пані, — повторив він, — ви мене чуєте?
Нічого. Але одного разу вона позіхнула, і тоді він побачив, що в неї немає половини зубів. Та що ж із нею таке, чорт забирай? І чи справді він хоче дізнатися відповідь? І так, і ні — такого висновку дійшов Піт. Його розбирала цікавість — людина не може не відчувати цікавості, — але водночас він і не хотів знати. Ані хто вона, ані хто такий Рік або що з ним трапилося, ані що це за «вони». «Вони повернулись! — закричала жінка, коли побачила вогні в небі. — Вони повернулись!»
— Пані, — промовив він утретє.
Нічого.
Вона говорила, що Рік — єдиний, хто залишився, а потім закричала: «Вони повернулись!», імовірно, маючи на увазі вогні в небі, і після цього не було нічого, крім огидного пердіння й відрижки… Ще оце позіхання, що показувало відсутні зуби… І очі. Моторошні очі химери. Генрі пішов лише п’ятнадцять хвилин тому, у п’ять на першу, а зараз на годиннику Піта двадцять на першу, але здається, ніби минуло години півтори. Цей гівняний день обіцяв бути довгим, і, якщо Піт хотів дожити до вечора при своєму глузді (у голову йому постійно лізло одне оповідання, яке вони читали у восьмому класі, він не пам’ятав, хто його написав, але там один мужик убив дідугана, бо не зміг витримати його погляду, і тоді Піту було невтямки, чому він це зробив, але зараз стало зрозуміло, ще й як), потрібно було чимось себе зайняти.
— Пані, ви мене чуєте?
Нема відповіді. Тільки моторошний погляд химери.
— Мені треба сходити до машини, я дещо там забув. Ви тут самі полежите, так?
Нема відповіді. А потім вона видала довге тріскуче пердіння, обличчя перекосилося, ніби їй було боляче… а їй, мабуть, дійсно було боляче, бо процес, що супроводжується таким звуком, не може не спричиняти болю. І хоча Піт розсудливо стояв спиною до вітру, запах таки досяг його, і то палючий, різкий і якийсь нелюдський . Не був він схожий і на коров’ячі гази. У дитинстві він працював на Лайонела Сильвестра і надоїв корів на все життя. Корова іноді випускає газ, коли ти сидиш поряд із нею на табуреті, — важкий, зелений запах, болотний запах. Цей же запах був анітрохи на нього не схожий. Він був схожий… Ну от коли в дитинстві тобі в руки вперше потрапляє набір юного хіміка і через якийсь час, утомившись від описаних у буклеті нецікавих дослідів, ти нарешті вирішуєш зайнятися чимось корисним і перемішуєш усе це лайно, аби перевірити, чи вибухне така суміш. І він зрозумів, що саме це частково не давало йому спокою, змушувало нервувати. Тільки нерозумно це. Люди просто так не вибухають, правда? І все ж без допомоги тут було не обійтись. Тому що від цієї тітки в нього шкіра вкривалася сиротами.
Він узяв дві гілки, з тих, що назбирав Генрі, кинув їх у вогонь, подумав і додав третю. Зграйка іскор злетіла і, кружляючи, впала на похилий лист рифленої бляхи.
— Я повернуся раніше, ніж вони догорять, але якщо забажаєте підкинути ще — не соромтесь. Домовилися?
Нема відповіді. У нього раптом виникло бажання взяти жінку за плечі й затрусити, але йому треба було пройти півтори милі[39] до «скаута» і назад, і слід було поберегти сили. До того ж вона, певно, знову пробздиться. Або ригне йому просто в обличчя.
— Ну гаразд, — сказав він. — Мовчання — знак згоди, як казала місіс Вайт у четвертому класі.
Він підвівся, схопився за коліно, зціпив зуби від болю й мало не впав назад, але потім таки піднявся на повний зріст, бо йому конче потрібне було пиво і ніхто те кляте пиво не принесе, крім нього самого. Напевне, він алкоголік. І навіть ніяких «напевне». Треба буде щось із цим робити. Але поки що він наданий самому собі. Так, тому що ця сука просто перестала існувати, від неї нічого не залишилося, крім неприємного газу й моторошного ока химери. Якщо їй потрібно буде розпалити багаття сильніше, нехай робить це сама. Але їй не доведеться цим займатися, тому що він повернеться швидко. Зрештою, це всього лише якісь півтори милі. Напевне, нога витримає таку відстань.
— Я повернуся, — сказав Піт. Він нахилився й помасажував коліно. Воно затерпло, але не сильно. Правда, зовсім небагато. Він усього лише покладе пиво в торбу, може, захопить пачку крекерів «Хай-хоу» для цієї тітки і миттю назад. — З вами точно все гаразд?