«Забудь, дурнику. Ти просто сам себе лякаєш. Дійсно бачити лінію і лякати самого себе — різні речі. Викинь це з голови і бери те, по що прийшов».
— Чудова, бля, думка! — вимовив Піт.
Магазинні пакети були не паперовими, а пластиковими, з ручками, принаймні в цьому старий Ґосселін не відстав від прогресу. Піт потяг на себе один і одразу ж відчув гострий біль при основі правої долоні. Чорт, на весь запас одна розбита пляшка, і треба ж було саме на неї напоротися! Причому рана, судячи з відчуттів, глибока. Напевне, це покарання за те, що залишив жінку на самоті. Якщо це так, він поведеться як чоловік і радітиме, що ще легко відбувся.
Зібравши вісім пляшок, він почав вибиратися назовні, але зупинився. Він що, здолав увесь цей шлях заради якихось жалюгідних восьми пляшок пива? «Ну вже ні», — пробурчав він і зібрав решту сім, навіть акуратно поклав їх у пакет, незважаючи на те що чим довше перебував у «скауті», тим моторошніше йому ставало. Нарешті він задки вибрався з машини, борючись із панічним відчуттям, що ось-ось на нього накинеться якась маленька тварина з великими зубами й відхопить здоровенний шматок від його яєць. Покарання Піта. Частина друга.
Не можна сказати, що в нього душа у п’яти втекла, але виліз із машини він набагато швидше, ніж у неї залазив, і, щойно опинився повністю на волі, прокляте коліно знову пронизало болем. Схлипуючи, він перекотився на спину й почав дивитися в небо, з якого летіли останні сніжинки, великі й мереживні, як найкраща жіноча білизна. Він масажував коліно і примовляв: ну, любе, заспокойся, солодке моє, заспокойся, суко довбана. І якраз коли йому почало здаватися, що вже цього разу біль точно не вщухне, той ущух. Піт зашипів крізь зціплені зуби, сів і подивився на пакет із червоним написом на боці: «Спасибі, що купуєте у нас!».
— Де ще тут можна щось купити, старий ти покидьку? — запитав він у пакета і вирішив перед тим, як вирушити назад до жінки, дозволити собі одну пляшечку. Менше нести на собі доведеться!
Піт вибрав пляшку, скрутив пробку й випив половину вмісту чотирма великими жадібними ковтками. Пиво було холодним, сніг, на якому він сидів, — іще холоднішим, але йому покращало. Ось вона, магія пива. Скотч, горілка, джин теж мають свою магію, проте якщо вже обирати, то Піт був повністю згоден із Томом Т. Голом[41]: він любив пиво.
Дивлячись на пакет, він знову згадав рудоволосого хлопчину з крамниці: загадкова посмішка, очі з приспущеними віями, через які таких людей колись називали монголоїдами[42]. Монголоїдний ідіотизм. Це знову нагадало йому про Даддітса, про Дуґласа Кейвелла, якщо офіційно. Чому Даддс так часто згадується останнім часом, він не знав, але дав собі слово, коли все це закінчиться, з’їздити в Деррі й провідати друзяку Даддітса. Він і інших візьме з собою, і щось підказувало йому, що надто довго їх просити не доведеться. Можливо, саме через Даддітса вони залишилися друзями після всіх цих років. Чорт забирай, більшість хлопців навіть не згадує своїх приятелів по коледжу або старшій школі, що вже говорити про друзів із молодшої середньої школи… яка тепер називається проміжною школою, хоча Піт жодної секунди не сумнівався, що від зміни назви там нічого не змінилось, усе ті самі непрохідні джунглі невпевненості, збентеження, смердючих пахв, божевільних затій і порожніх фантазій. Даддітса вони знали не зі школи, звичайно ж, бо Даддітс не ходив до середньої школи Деррі. Даддітс ходив до спецшколи Мері М. Сноу, яку місцева дітвора називала академією йолопів або просто школою для тупих. За звичайних обставин їхні шляхи ніколи б не перетнулись, але на Канзас-стрит був покинутий паркінг із порожньою старою цегляною будівлею поблизу, на фасаді якої все ще можна було прочитати вицвілий напис білою фарбою: «Брати Трекери: вантажні перевезення і зберігання». А на іншому боці, у великій арці, під якою колись розвантажувалися фури… Там було написано дещо інше.
Піт сидів на снігу, але більше не відчував, як той тане й розтікається холодною рідиною в нього під задом, навіть не усвідомлював, що допиває другу пляшку пива (першу він жбурнув у зарості, де досі було видно звірів, які йшли на схід). Він згадував день, коли вони познайомилися з Даддсом. Пригадав дурну улюблену курточку Бобра і голос Бобра, тонкий, але владний, який оголосив про завершення чогось одного й початок іншого, незбагненним, але абсолютно впевненим тоном повідомив, що їхнє життя безповоротно змінилось у вівторок удень, коли вони всього лише планували поганяти в баскетбол два на два у дворі Джонсі, а потім, можливо, пограти в парчисі[43] перед телеком; тепер же, сидячи посеред лісу, спершись спиною об бік перекинутого «скаута», усе ще відчуваючи запах одеколону, яким Генрі не користувався, і тримаючи щасливу отруту свого життя рукою в закривавленій рукавичці, продавець машин згадав хлопчика, який іще не відмовився від мрії стати космонавтом, незважаючи на погані оцінки з математики (спочатку з математикою допомагав Джонсі, потім Генрі, а потім, у десятому класі, йому вже ніхто не міг допомогти), він згадав і інших хлопців із їхньої компанії, передусім Бобра, який перевернув світ догори дригом, коли голосом, який тільки-тільки почав ламатися, заволав: «Гей, хлопці, кінчай! Кінчай, на хрін!»
— Бобре, — піднімаючи пляшку, звернувся Піт до темного лісу, — чувак, ти був прекрасний.
Але хіба всі вони не були прекрасні?
Хіба не були вони прекрасні?
Через те що він навчається у восьмому класі і цього дня останній урок у нього — музика, на першому поверсі, Піт завжди виходить із школи раніше за трьох друзів, у яких уроки закінчуються на другому поверсі: у Джонсі й Генрі американська література (насправді це урок читання для обдарованих дітей), а у Бобра в сусідньому класі — практична математика (насправді математика для недалеких хлопчиків і дівчаток). Піт щосили бореться, щоб не потрапити до цієї групи наступного року, але підозрює, що врешті-решт програє боротьбу. Він уміє додавати, віднімати, множити й ділити, він навіть проводить операції з дробами, але це займає в нього забагато часу. А тепер з’явилося щось нове, виник ікс. Піт не розуміє ікса і боїться його.
Він стоїть за ворітьми біля сітчастої огорожі, повз нього проходять інші восьмикласники і всіляка малеча з сьомого класу; стоїть, переступаючи з ноги на ногу, і вдає, що палить: одна рука прикриває рот, друга — під нею, в ній нібито бичок.
І ось із другого поверху спускаються дев’ятикласники, і серед них поважною ходою — як некороновані королі, хоча Піт ніколи б не наважився вимовити вголос таку вульгарщину, — ступають його друзі: Джонсі, Бобер і Генрі. І якщо серед королів може бути король, то це Генрі, в якого, незважаючи на окуляри, закохані всі дівчата. Піту пощастило, що в нього є такі друзі, і він знає це. І хай не даються ікси, він, мабуть, найщасливіший восьмикласник у Деррі. Узяти хоча б те, що забіяки з восьмого класу його не чіпають, бо знають, що в нього є друзі в дев’ятому.
— Привіт, Піте! — каже Генрі, коли вся трійця неквапливим кроком виходить із воріт. Як завжди, дивлячись на Генрі, можна сказати, що він здивований зустріччю, але й у цілковитому захваті. — Що робиш, друже мій?
— Нічого такого, — як завжди, відповідає Піт. — А у вас як?
— ДІЛТС, — відповідає Генрі, знімаючи окуляри й починаючи їх протирати. Якби вони були клубом, ДІЛТС було б їхнім девізом. Потім вони навіть навчать Даддітса говорити це. У його інтерпретації це звучатиме як «Ень іий, айо е аме» і буде одним із кількох словосполучень, які Даддітс зможе вимовити, а його батьки не розумітимуть, на радість Пітові та його друзям.
Проте зараз, коли до появи Даддітса в їхньому житті залишалося ще півгодини, Піт просто повторив:
— Так, старий, ДІЛТС.
День інший, лайно те саме. Правда, в душі хлопчики вірять тільки в першу половину цього вислову, бо їм здається, що всі дні однакові і що так буде завжди. Це Деррі, зараз 1978 рік, і 1978 рік завжди. Кажуть, що настане якесь майбутнє, що вони ще побачать двадцять перше століття — Генрі стане адвокатом, Джонсі письменником, Бобер буде далекобійником, а Піт астронавтом із нашивкою NASA на плечі, — але це все просто слова, як Символ Віри, який вони читають у церкві, не розуміючи, що вилітає з їхніх вуст; насправді їх набагато більше цікавить спідниця Морін Чессман, така коротенька, що аж оголює стегна трохи не до дупи, коли вона швидко повертається. У душі вони вірять, що коли-небудь спідниця злетить досить високо, щоб можна було побачити колір трусиків, і так само вірять, що Деррі буде завжди і вони будуть завжди. Завжди буде середня школа, а за чверть до третьої вони завжди будуть разом крокувати по Канзас-стрит, аби пограти в баскетбол у дворі Джонсі (Піт теж мав кільце у дворі, але кільце Джонсі їм подобалося більше, тому що батько Джонсі повісив його нижче, щоб можна було закидати м’яч у стрибку), завжди розмовляючи на ті самі теми: уроки, вчителі, хто кому наваляє або хто кому збирається наваляти, чи зможе такий-то наваляти такому-то, якщо поб’ються (тільки вони ніколи не поб’ються, тому що такий-то і такий-то — найкращі друзі), хто останнім часом створив щось цікаве (цьогоріч поки що перше місце посідає один семикласник на ім’я Норм Пармело, нині відомий як Макаронина Пармело, це прізвисько буде переслідувати його роками, навіть у наступному столітті, про яке ці хлопчики говорять, але в яке у душі не вірять; одного разу в їдальні, щоб виграти п’ятдесят центів (побившись об заклад), Норм Пармело забив в обидві ніздрі по макаронині з сиром, потім втягнув їх у себе, як соплі, і проковтнув; Макаронина Пармело, як і безліч інших учнів середніх класів, помилково вважав погану популярність за славу), хто з ким зустрічається (якщо дівчинку і хлопчика помічають, як вони йдуть додому разом після уроків, вважається, що вони, мабуть , зустрічаються, якщо ж вони тримаються за руки або лижуться — тут уже напевно), хто виграє Суперкубок (довбані «Патріоти», довбані «Бостонські патріоти», тільки вони ніколи не виграють, а той, хто вболіває за «Патріотів», може і в табло отримати). Про все це вже говорено-переговорено, і все ж вони не втомлюються розводитись на ці теми, коли йдуть із тієї самої школи («Вірую в Бога, Отця Вседержителя»), тією самою вулицею («Творця неба і землі»), під тим самим вічним білястим жовтневим небом («і царству Його не буде кінця»), тією самою компанією («амінь»). Лайно те саме, і день той самий — ось істина для них, і цього дня вони повністю згодні з «KC and the Sunshine Band»: так їм подобається[44], хоча вони люблять повторювати: «РК-ДФ» (рок — круто, диско — фігня). Зміни впадуть на них несподівано й без попередження, як завжди буває з дітьми цього віку; якби зміни питали дозволу в учнів середньої школи, вони б просто ніколи не наставали.
41
Tom T. Hall — американський письменник і кантрі-співак. «I Like Beer» («Я люблю пиво») — одна з його найвідоміших пісень.
42
Раніше в англомовних країнах монголоїдами називали людей із хворобою Дауна. Зараз цей термін вважається образливим.
44
«KC and the Sunshine Band» — американський музичний гурт. Був утворений у Флориді в 1973 році, працював у жанрах фанку та диско. Пісня цього гурту «That’s the Way I Like It» («Так мені подобається») у 1975 році очолила хіт-парад журналу «Billboard».