Сьогодні в них є ще одна тема для розмов — полювання; наступного місяця містер Кларендон уперше повезе їх до «Діри в стіні». Вони поїдуть на три дні, два з яких — будні (у школі отримати дозвіл на цю поїздку не становитиме труднощів, і немає жодної необхідності приховувати справжню мету поїздки; південь Мейну, можливо, і набув міського вигляду, але тут, на цьому благословенному клаптику, полювання досі вважається необхідною частиною освіти для молодих людей, особливо для хлопчиків). Сама ідея того, що вони будуть крастися лісом із рушницями в руках, у той час як їхні друзі паритимуться в школі, здається їм неймовірною, чудовою, і вони проходять повз академію йолопів на другому боці вулиці, навіть не помічаючи її. У «йолопів» заняття закінчуються в той самий час, що й у звичайній школі, але майже всі вони їдуть додому з мамами на спеціальному «йолопівському» автобусі, не жовтому, як усі шкільні автобуси, а блакитному. Подейкують, що в нього на бампері висить наклейка: «Бережи психічне здоров’я, а то вб’ю». Поки Генрі, Бобер, Джонсі та Піт ідуть повз школу Мері М. Сноу, кілька розумово відсталих, із тих, хто більш тямущий і кому дозволяють діставатися додому самостійно, ще чимчикують вулицею, дивлячись один на одного своїми вічно здивованими очима. Піт і друзі, як завжди, дивляться на них не помічаючи. Ті всього лиш частина фону.
Генрі, Джонсі та Піт уважно слухають Бобра, який каже, що, коли вони приїдуть до «Діри», їм обов’язково треба буде спуститися в Ущелину, тому що саме туди заходить велика дичина — там ростуть кущі, які цим тваринам подобаються. «Ми з батьком мільйон разів бачили там оленів», — каже Бобер, і застібки-блискавки на його старій байкерській куртці на знак згоди побрязкують.
Вони сперечаються про те, хто вполює найбільшого оленя і в яке місце найкраще поцілити, щоб убити його одним пострілом і щоб він не мучився. («Тільки мій батько каже, що тварини не мучаться так, як люди, — говорить Джонсі. — Він каже, Бог зробив їх такими спеціально, щоб ми могли на них полювати».) Вони сміються, сперечаються про те, кого першого знудить, коли прийде час тельбушити здобич, а академія йолопів залишається все далі й далі позаду. Попереду на їхньому боці вулиці маячить квадратна будівля з червоної цегли, у якій колись заробляли гроші брати Трекери.
— Якщо хто й проблюється, то не я, — заявляє Бобер. — Я бачив оленячі кишки мільйон разів, і мене вони не колишуть. Пам’ятаю, одного разу…
— Гей, хлопці, — раптово перериває його Джонсі збудженим голосом. — Хочете побачити піхву Тіни Джин Шлоссінґер?
— Хто така Тіна Джин Слопінґер? — запитує Піт, заінтригований. Розглядання будь-якої піхви для нього — чудова ідея. Він завжди розглядає батькові «Пентхауси» та «Плейбої», які той зберігає в майстерні за великою коробкою з інструментами. Піхва — це дуже цікаво. Від її вигляду стояка в нього не буває, бажання не виникає, як від голих цицьок, але, він підозрює, це тому, що він ще дитина.
А піхва й справді цікава штука.
— Шлоссінґер, — сміється Джонсі. — Шлоссінґер, Пітецький. Шлоссінґери живуть за два квартали від мене, і… — Він несподівано замовкає, бо в нього виникло одне дуже важливе запитання, відповідь на яке потрібно дізнатися негайно. Він розвертається до Генрі. — Шлоссінґери — євреї чи республіканці?
Тепер уже Генрі сміється з Джонсі, але без злоби.
— Вважаю, теоретично вони можуть бути і тим, і тим водночас… Або ні тим, ні тим.
Генрі говорить не «мабуть» або «я гадаю», а «вважаю», і це справляє враження на Піта. Це звучить страшенно розумно, і він подумки дає собі команду відтепер тільки так і говорити: «вважаю — вважаю — вважаю». Проте в душі знає, що забуде, бо він один із тих людей, які приречені все життя казати «мабуть».
— Гаразд, у дупу релігію та політику, — каже Генрі, все ще сміючись. — Якщо в тебе є фотографія з Тіною Джин Шлоссінґер, яка показує, що в неї між ніг, я хочу її побачити.
Бобер тим часом помітно розхвилювався: щоки полум’яніють, очі горять, і він навіть вставляє до рота нову зубочистку, не закінчивши стару й наполовину. Блискавки на його куртці (куртку цю років п’ять носив брат Бобра, коли фанатів від Фонзі[45]) дзвенять швидше.
— Вона білявка? — питає Бобер. — Білявка-старшокласниця? З відпадною фігурою й отакенними буферами? — Він підносить руки до грудей, показуючи розмір. Коли Джонсі з посмішкою киває, Бобер повертається до Піта й випалює: — Шкільна королева цього року, дупа ти з ручкою! Її фотографія була в газеті, вона стояла на платформі під час осіннього параду поруч із Річі Ґренадо.
— Так, але трахані «Тигри» програли, а Ґренадо зламали ніс, — сказав Генрі. — Перша команда нашої школи, якій випало грати з командою класу А з Південного Мейну, а ці вишкребки…
— На фіг «Тигрів», — перериває Піт. Шкільний футбол йому, звичайно, цікавіший, ніж ненависний ікс, але не набагато. Хай там як, він уже зрозумів, про яку дівчину йдеться, згадав її знімок у газеті, на якому вона стояла на прикрашеній квітами вантажівці поруч із квотербеком «Тигрів», обоє в коронах із фольги, обоє всміхаються і махають натовпу глядачів. Волосся дівчини струмує навколо обличчя пишними хвилями, як у Ферри Фосетт[46], сукня в неї без бретельок, і видно верхні частини грудей.
Уперше в житті Піт відчуває справжню хіть — це плотське почуття, червоне й важке, від якого твердне член, у роті пересихає, а голова перестає працювати. Піхва — то цікаво. А побачити місцеву піхву, піхву королеви школи … це ще цікавіше. Це, як ведуча-кінокритик у новинах Деррі іноді говорить про фільми, що їй особливо подобаються, «обов’язкове до перегляду».
45
Arthur Herbert Fonzarelli (Фонз, Фонзі) — харизматичний персонаж американського комедійного телесеріалу «Щасливі дні». Роль виконував актор Генрі Вінклер.
46
Farrah Leni Fawcett — американська актриса, яка отримала всесвітню популярність після ролі в телесеріалі «Ангели Чарлі».