Одну за одною він незграбно покидав гілки в багаття, скривившись від болю, але насолоджуючись тим, як снопи іскор божевільними світлячками злітають угору і гаснуть під бляшаним дахом.
Генрі незабаром повернеться. За цю думку можна було триматися. Просто дивитися на вогонь і думати про це.
Ні, він не повернеться. Тому що в «Дірі в стіні» щось сталося. Щось, пов’язане з…
— Ріком, — промовив він, спостерігаючи, як язики полум’я пробують на смак нові гілки. Скоро вони наситяться, зміцніють і виростуть.
Він зубами стягнув із себе рукавички й підніс руки до теплого вогню. Розбита пляшка залишила на правій долоні довгий глибокий поріз. Залишиться шрам, ну то й що? Що таке кілька шрамів для друзів? А вони ж були друзями, так? Так. Стара банда з Канзас-стрит, «криваві пірати» з пластмасовими шаблями та променевими пістолетами з «Зоряних воєн» на батарейках. Одного разу вони навіть здійснили подвиг — точніше, двічі, якщо рахувати дівчисько Рінкенгауер. Того разу їхню фотографію навіть надрукували в газеті. Ну то й що, що він має шрами? Ну то й що, що вони, можливо — всього лише можливо, — вбили одного хлопця? Якщо хтось і заслужив, щоб його вбили…
Але ні, туди він теж не піде. Ні-ні.
Хоча лінію він бачив. Подобалося йому це чи ні, лінію він бачив, причому чіткіше, ніж будь-коли. Переважно він бачив Бобра… і чув його. У самому центрі голови.
«Джонсі? Ти там, друже?»
— Не вставай, Бобре, — промовив Піт, дивлячись, як потріскує і набирає силу вогонь. Багаття вже розгорілось і обдавало жаром обличчя, від чого він закуняв. — Залишайся на місці. Просто… Просто сиди міцно.
Що все це означає? «Що це за мумба-юмба?» — як іноді говорив сам Бобер, коли вони були дітьми. Фраза ця нічого не означала, але доводила їх до кольок у животі. Піт відчув, що може дізнатися відповідь, коли захоче, — лінія була дуже яскравою. Він на мить побачив блакитні кахлі, напівпрозору душову завісу, яскраво-помаранчеву шапку — шапку Ріка, шапку Маккарті, шапку старого Ось-Стою-Під-Дверима-І-Стукаю, — і відчув, що, коли забажає, зможе отримати все інше. Він не знав, що це — майбутнє, чи минуле, чи це відбувається зараз, цієї хвилини, але дізнався б, якби захотів, якби…
— Не хочу, — відрубав він і відштовхнув від себе все.
На землі ще лишилося кілька гілок різного розміру. Піт кинув їх у вогонь, потім подивився на жінку. Тепер у її розплющеному оці не було загрози. Око помутніло, немов затяглося плівкою, як каламутніє око застреленого оленя. Уся ця кров навколо неї… Мабуть, у неї почалася кровотеча. Щось зламалось у неї всередині. Ще й як зламалось! Напевно, вона передчувала, що на неї чекає, тому й сіла посеред дороги — щоб її напевне помітили, якщо хтось проїжджатиме. Хтось її помітив, але чим це скінчилося! Бідна сука. Сука, якій не поталанило.
Піт повільно перемістився ліворуч, узявся за брезент, після чого рушив уперед. Брезент був їй саньми, тепер буде саваном.
— Шкода, що так вийшло, — промовив він. — Беккі, чи як там тебе. Дійсно шкода. Але я нічим не допоміг би тобі, якби залишився, ти ж знаєш. Я не лікар, я, блядь, продавець машин. Ти була…
«Приречена від самого, сука, початку», — ось що він хотів сказати, але слова застрягли у нього в горлі, коли він побачив її спину. Цю частину не було видно, доки він не наблизився, тому що вона лежала обличчям до багаття. Задня частина її брюк була розірвана на клаптики, ніби вона, закінчивши випускати гази, перейшла на динаміт. Обірвані краї джинсової тканини тріпотіли на вітрі. Також тріпотіли клапті білизни, яка була нижче, щонайменше дві пари штанів: білі зі щільної бавовни та рожеві шовкові. І щось росло на обох штанинах і на задній частині куртки. Поріст, що нагадував цвіль або якийсь грибок. Червоний із золотинкою, утім, це міг бути відсвіт вогню.
Щось вийшло з неї. Щось…
«Так. Щось. І воно зараз за мною спостерігає».
Піт подивився в ліс. Нічого. Потік тварин вичерпався. Він був один.
«Тільки я не один».
Ні, не один. Поруч щось ховалося. Щось, чому не подобався холод, що воліло теплого й вологого місця. Тільки…
«Тільки воно виросло занадто великим. І в нього скінчилася їжа».
— Ти тут?
Піт думав, що почуватиметься дурнем, коли отак гукне в ліс, але ні. Він почувався переляканим, і то більше, ніж будь-коли.
Погляд зупинився на цвілі, яка уривчастою доріжкою йшла від Беккі — так, її звали Беккі, сто відсотків — і завертала за ріг куреня. За мить Піт почув неприємне шкребіння, ніби щось повзло по бляшаному даху. Він підняв голову і простежив поглядом за рухом.
- Іди, — прошепотів він. — Іди і дай мені спокій. Я… я замахався.
Нагорі знову зашаруділо — щось просунулося далі по даху. Так, він замахався. І тепер він, на жаль, став їжею. Істота нагорі знову завозилася. Піт сумнівався, що вона чекатиме довго; можливо, вона і не могла чекати довго там на холоді, це все одно, що запхнути гекона до холодильника. Швидше за все, вона збиралася впасти на нього зверху. І тільки зараз Піт усвідомив страшну річ: він так зациклився на пиві, що забув узяти довбані рушниці.
Першим його бажанням було заповзти глибше в курінь. Але це могло бути помилкою — там він опинився б у замкненому просторі, з якого немає виходу. Замість цього він узявся за одну з палаючих гілок, які щойно кинув у вогнище. З вогню він поки витягати її не став, просто поклав долоню на край. Другий її кінець був охоплений яскравим полум’ям.
— Ану! — гукнув він бляшаному даху. — Любиш тепленьке? У мене є дещо для тебе. Спускайся і бери. Ням — мать твою — ням.
Нічого. Принаймні на даху було тихо. Лише за спиною пролунав глухий ляп: це одна з нижніх гілок скинула з себе снігову подушку.
Пальці Піта стислися на саморобному смолоскипі. Він підняв гілку, потім у маленькому вихорі іскор знову опустив.
— Спускайся, тварюко. Я теплий, я смачний, і я чекаю.
Нічого. Але воно сиділо нагорі. Воно не могло чекати довго, в цьому Піт не сумнівався. Скоро воно прийде.
Час ішов. Піт не міг визначити, як довго тривало очікування, — годинник остаточно зупинився. Іноді його думки неначе загострювались, як бувало раніше, коли вони всією компанією проводили час із Даддітсом (хоч у міру того, як вони дорослішали, а Даддітс залишався колишнім, це траплялося все рідше й рідше, наче їхні мінливі мозки й тіла поступово втрачали здатність уловлювати дивні сигнали, які посилав їм Даддітс). Так, схожість із минулим була, але було і щось нове. Можливо, пов’язане з вогнями в небі. Він усвідомлював, що Бобер помер, а з Джонсі могло трапитися щось жахливе, тільки не знав, що саме.
Що б не трапилося, Генрі про це теж знав, хоч і не точно. Десь у його голові, у найглибшому місці, Генрі все повторював: «Хрест у Бенбері, хрест у Бенбері, скачи на паличці-конячці до хреста в Бенбері».
Вогонь на гілці наближався до руки, і Піт подумав: що робитиме, якщо гілка згорить раніше, ніж істота спуститься, і він не встигне нею скористатись? А потім у нього виникла нова думка, яскрава, як день, і червона від панічного страху. Вона заповнила всю його голову, і він почав вигукувати її вголос, заглушаючи звуки руху істоти, яка почала швидко ковзати по похилій блясі.
— Будь ласка, помилуйте нас! Ne nous blessez pas![66]
Але вони не помилують, бо… Чому?
«Тому що вони не безпорадні маленькі інопланетні чоловічки, які чекають, поки хто-небудь позичить їм телефонну картку Нової Англії, щоб зателефонувати додому. Вони — хвороба, вони — рак, і, хвала Господу, хлопці, ми з вами — хіміотерапія, одна велика, гаряча доза радіації. Ви мене чуєте, хлопці?»