— Це обов’язково? — запитав Овен.
— Ми не знаємо. І не думай, що ти маєш велику честь, за годину всі будуть у таких. Крім цивільних в ізоляторі, зрозуміло.
Без зайвих запитань Андергілл начепив респіратор. Курц тим часом притулився потилицею до останнього інформаційного плаката Управління охорони праці, що висів на стіні (хто не вивісив, нарікайте на себе).
— Вони допомагають?
Маска майже не змінила голосу Андергілла. Прозорий пластик не запотівав. У респіраторі не було ні отворів, ні фільтрів, але дихалося в ньому дуже легко.
— Вони допомагають з Еболою, з сибірською виразкою, з новою суперхолерою. Чи допоможуть вони з Ріплі? Можливо. Якщо ні, ми в дупі, солдате. Взагалі-то, ми вже можемо бути в дупі. Але годинники цокають, гра триває. Мені варто послухати запис? Ти ж недарма магнітофон притягнув.
— Усе слухати не обов’язково, але, гадаю, варто почути трохи для ознайомлення.
Курц кивнув, покрутив у повітрі вказівним пальцем (як бейсбольний суддя, що показує хоум-ран, подумав Овен) і зручніше влаштувався в кріслі Ґосселіна.
Андергілл зняв із плеча магнітофон, поставив його на стіл, повернувши до Курца, і натиснув «відтворення». Зазвучав монотонний механічний голос: «Радіоперехоплення УНБ. Багатосмуговий. 62914А44. Цей матеріал має гриф «цілком таємно». Час перехоплення 0627, чотирнадцятого листопада, два-нуль-нуль-один. Запис перехоплення починається після звукового сигналу. Якщо ви не маєте доступу першого рангу, будь ласка, натисніть клавішу “стоп”».
— Чудово, — кивнув Курц. — Це зупинить більшість тих, кому слухати не потрібно.
Спочатку було тихо, потім пролунав двосекундний сигнал, після чого жіночий голос промовив: «Один. Два. Три. Будь ласка, помилуйте нас! Ne nous blesses pas ». Двосекундна тиша, потім молодим чоловічим голосом: «П’ять. Сім. Одинадцять. Ми беззахисні. Nous sommes sans dйfense . Будь ласка, помилуйте нас, ми беззахисні. Ne nous faites …»
— Чорт забирай, звучить, як урок Берліца[74] з потойбіччя, — зауважив Курц.
— Упізнаєте голоси? — запитав Андергілл.
Курц похитав головою і задумливо приклав до губ палець.
Наступний голос належав Біллу Клінтону. «Тринадцять. Сімнадцять. Дев’ятнадцять». З сильною арканзаською вимовою Клінтона остання цифра вийшла майже як «даватнадцать» . «Тут інфекції немає. Il n’y a pas d’infection ici ». Ще одна двосекундна пауза, а потім у магнітофоні зазвучав голос Тома Брокоу[75]: «Двадцять три. Двадцять сім. Двадцять дев’ять. Ми вмираємо. On se meurt, on crиve . Ми вмираємо».
Андергілл натиснув «стоп».
— Якщо вам цікаво, першим був голос Сари Джесіки Паркер, актриси. Другий — Бреда Пітта.
— А це хто?
— Актор.
— Ага.
— Після кожної паузи йде інший голос. Усі голоси впізнавані для великої частини населення цього регіону. Там є Альфред Гічкок, Пол Гарві, Ґарт Брукс, Тім Семпл — цей гуморист надзвичайно популярний у Мейні — і сотні інших, декого з них ми не змогли ідентифікувати.
— Сотні інших? Скільки тривало це перехоплення?
— Загалом кажучи, це взагалі не перехоплення, а пряма трансляція, яку ми глушимо з нуль вісім нуль нуль. Тобто якась частина встигла вийти, але ми сумніваємося, що той, хто це прийме, щось зрозуміє. А якщо зрозуміє… — Андергілл коротко знизав плечима, мовляв, тут уже нічого не зробиш. — Це триває. Голоси, схоже, справжні. Кілька проведених порівнянь сонограм свідчать про повну ідентичність. Що б це не було, ці хлопці могли б залишити Річі Літтла[76] без роботи.
Крізь стіни вже пробивалося «вих-вих-вих» гелікоптерів. Курц його не тільки чув, а й відчував. Крізь дерев’яні панелі, крізь плакат управління охорони праці і звідти аж до сірої речовини, яка складається переважно з води й каже йому: ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо, швидше-швидше-швидше. Його кров відповідала на ці заклики, але він спокійно сидів і дивився на Овена Андергілла. Думав про Овена Андергілла. Поспішай повільно — вельми корисна приказка. Особливо коли маєш справу з такими людьми, як Овен. Як ваш пах, отакої.
«Одного разу ти вже, блядь, перейшов мені дорогу, салаго, — подумав Курц. — Можливо, і не зайшов за мою лінію, але, чорт забирай, торкнувся її, чи не так? Так, гадаю, так. І я вважаю, що за тобою варто наглядати».
— Ті самі чотири послання повторюються по колу. — Андергілл почав перелічувати, загинаючи пальці на руці: — Помилуйте нас. Ми беззахисні. Тут інфекції немає. І останнє…
— Немає інфекції, — задумливо промовив Курц. — Ха! От зухвальці!
Він бачив фотографії золотаво-червонуватого пуху, який обліпив дерева навколо «Синього гостя». І на людях. В основному на мерцях поки що. Фахівці назвали його грибком Ріплі на честь крутої астронавтки, яку зіграла Сіґурні Вівер у тих фантастичних фільмах. Більшість із них були занадто молоді, щоб пам’ятати того, іншого Ріплі, який вів рубрику «Хочете вірте, хочете ні» в газетах. Зараз рубрика ця майже не виходила, бо виявилася занадто зухвалою для політкоректного двадцять першого століття. Однак її назва була цілком доречною для нинішнього стану речей, подумав Курц. О так, просто ідеальною. Порівняно з тим, що відбувається зараз, сіамські близнюки та двоголові корови старого доброго містера Ріплі — не варті уваги буденності.
— Останнє: «Ми помираємо», — сказав Андергілл. — Це цікаво, бо з двох французьких версій, які йдуть поряд із англійськими, перша фраза звичайна, а друга, on crиve, — це сленговий вислів. Ми, наприклад, можемо сказати: «Ми загинаємось». Чи так це? Тобто чи дійсно вони загинаються, якщо ми їм із цим не допомагаємо?
— Чому французька, Овене?
Андергілл знизав плечима.
— Тут вона все ще вважається другою мовою.
— А! Гаразд, а цифри? Показати нам, що ми маємо справу з розумними істотами? Наче істоти іншого типу змогли б дістатися сюди з іншої зоряної системи, чи з іншого виміру, чи звідки там вони з’явилися.
— Мабуть, так. А як щодо вогнів, босе?
— Зараз майже всі перемістилися до лісу. Вони гаснуть доволі швидко, щойно в них закінчується живлення. Ті, які нам вдалося відшукати, мають такий вигляд, як консервні банки супу без етикеток. Враховуючи їхній розмір, вони влаштовують непогану виставу, так? Місцеві страшенно налякані.
Коли вогні гасли, після них лишалися ділянки, уражені грибком, або мохом, або чортзна-чим. Те саме можна сказати й про самих прибульців. Ті, які залишилися, просто стояли навколо свого корабля, як пасажири навколо зламаного автобуса, і кричали, що вони не заразні, il n’y a pas d’infection ici , слава Господу і спасибі вам велике. Але тільки-но ця речовина потрапляє на вас, ви, найімовірніше, — як там висловився Овен? — загинаєтесь. Звичайно, знати цього напевне вони не могли, для цього минуло ще дуже мало часу, але поки що все вказувало на це.
— Скільки всього І-Ті все ще там? — запитав Овен.
— Близько сотні.
— Чого ми ще не знаємо? Хтось має припущення?
Курц відмахнувся. Він був не з тих людей, які щось знають, знати — обов’язок інших, і ніхто з таких не був запрошений на цю вечірку напередодні Дня подяки.
— А ті, що вижили? — наполягав Андергілл. — Це команда?
— Не знаю, але навряд чи. Їх для команди занадто багато, але для колоністів занадто мало, і зовсім недостатньо для ударної частини.
— Що там ще діється, босе? Щось же відбувається?
— Ти впевнений?
— Так.
— Чому?
Андергілл знизав плечима.
- Інтуїція.
— Це не інтуїція, — майже ніжним голосом промовив Курц. — Це телепатія.
— Що ?
74
Maximilian Delphinius Berlitz — німецький і американський лінгвіст і педагог, розробник популярної методики навчання іноземних мов на основі повного занурення учня в середовище мови, яку він вивчає.
75
Tom Brokaw — американський телеведучий, журналіст, головний редактор нічних новин (NBC) з 1982 до 2004 року.