Шукачі з ніг збились, але так і не змогли його знайти. Коли відведений на пошуки час уже майже сплив, Каллаган сам вийшов із ними на зв’язок на низькій частоті. Його дівчина повідомила їм хороше кодове запитання, і, коли людина на землі наступного разу зв’язалася з ними, він дав правильну відповідь: друзі почали його називати Ригозавром після однієї по-справжньому незабутньої пиятики на третьому курсі.
Хлопці Курца вирушили по Каллагана на двох гелікоптерах, значно менших, ніж ті, які вони використовують зараз. Операцією керував Овен Андергілл, якого багато хто (в тому числі він сам) вважав наступником Курца. Каллаган повинен був, побачивши пташок, пустити в повітря дим, а завданням Андегілла було підняти його на борт. Так, як на коня пуку, — непомітно. Наскільки уявляв Овен, у цьому не було особливої необхідності, просто Курцу так подобалось: його люди невидимі, його люди їздять на ірландській конячці.
Операція пройшла блискуче. Було запущено кілька ракет «земля — повітря», але вони навіть близько не підлетіли до гелікоптерів; коротше кажучи, Мілошевич облажався на повну. І лише коли вони вже забирали Каллагана на борт, Овен побачив своїх єдиних боснійців: п’ятеро-шестеро дітей, найстаршому не більш ніж десять років, вони мовчки спостерігали за ними з похмурими обличчями. Думка про те, що наказ Курца не залишати свідків може стосуватися зграйки замурзаних хлопчаків, в Овена навіть не виникла. І Курц ніколи про це не згадував.
До сьогодні.
У тому, що Курц — людина страшна, Овен не сумнівався. Але в їхньому відомстві на службі перебувало багато страшних людей, скоріше демонів, ніж ангелів, і багато з них жити не могли без секретності. Що робило Курца особливим, Овен не знав. Курц… Довготелесий чоловік із похмурим обличчям і світлими, майже білими віями. Дивитися в ці очі було важко, тому що жодне людське почуття в них не відбивалося: ні любов, ні радість, ні цікавість — нічого. І тому що повна відсутність цікавості лякала найбільше.
Біля крамниці спинилася розбита «субару», з неї обережно вибралися двоє дідів. Один в обвітреній руці стискав чорний ціпок. Обидва були в червоно-чорних картатих мисливських куртках і вицвілих кепках. В одного над козирком було написано «КЕЙС», у другого — «ДІРІ». Старі з подивом дивилися на солдатів. Військові в крамниці Ґосселіна? Що за чортівня? На вигляд їм було за вісімдесят, але їхні погляди були сповнені цікавості, якої не вистачало Курцові. Цікавість угадувалась у їхніх постатях, у нахилі голови.
Запитання, яких Курц не озвучив: «Що їм треба? Вони справді становлять загрозу? Чи нашкодимо ми собі, якщо зробимо це? Невже вітер, який ми посіяли, принесе бурю? І що за сила в усіх попередніх контактах — спостереження НЛО, вогні в небі, випадання «волосся янгола» і червоного порошку, викрадення землян, які почалися наприкінці шістдесятих, — змушувала нас так їх боятися? Чи намагався хоч хто-небудь установити зв’язок із цими створіннями?»
І останнє, найважливіше запитання: чи сірі чоловічки схожі на нас? чи є вони хоч у якомусь розумінні людьми? чи буде це звичайним убивством?
Відповідь на жодне з цих запитань не відбилася в Курцових очах.
Снігопад зменшився, день прояснився, рівно за тридцять хвилин після наказу затримати виліт Курц дав команду на зліт. Овен передав її Конкліну, і «Чинуки» знову заревли моторами, піднявши прозорі хмари снігу й перетворивши себе на примари. Потім вони піднялися на рівень верхівок дерев, вишикувалися в лінію за Андергіллом — Синім Лідером — і полетіли на захід у бік Кінео. «Кайова 58»[79] Курца летіла нижче і трохи правіше за них, і Овен раптом згадав один фільм із Джоном Вейном: загін солдатів у синіх мундирах, а попереду і трохи збоку на поні без сідла скаче один-єдиний індіанський розвідник. Курца він не бачив, думав, що той усе ще читає газету. Можливо, свій гороскоп. «Риби, сьогодні на вас чекає ганьба. Залишайтеся краще в ліжку».
Сосни та ялини внизу то з’являлися, то зникали в білій завії. Сніг бив у два лобових вікна «Чинука», танцював і зникав. Політ проходив надзвичайно жорстко — немов у пральній машині, — але Овен і не хотів нічого іншого. Він надягнув навушники на голову. Якийсь інший гурт, можливо, «Matchbox Twenty». Нічого особливого, але все ж таки краще, ніж «Pearl Jam». Про що Овен думав здригаючись, то це про «Гімн загону». Але якщо поставлять «Гімн», він слухатиме і його. Так, слухатиме.
Між хмар раз у раз з’являлися туманні клаптики лісу, що здавався нескінченним, скільки не дивись на захід.
— Синій Лідере, говорить Синій-2.
— Слухаю, Два.
— Бачу «Синього гостя». Підтвердьте.
Секунду Овен вагався, потім наважився. Від того, що він побачив, перехопило подих. Світлина, зображення в рамочці, річ, яку можна потримати в руках, — це одне. Тут же було щось зовсім інше.
— Підтверджую, Два. «Синя групо», це Синій Лідер. Залишатися на місці, повторюю, залишатися на місці.
Один за одним відгукнулись інші гелікоптери. Тільки Курц не озвався, але його вертоліт теж припинив рух і завис на одному місці. «Чинуки» і «Кайова» висіли в повітрі приблизно за три чверті милі від приземленого космічного апарата. До нього вела гігантська смуга повалених дерев, ніби хтось пройшовся лісом із циклопічною газонокосаркою. У кінці цієї просіки було болото. Мертві дерева чіплялися за небо, немов хотіли схопити й розірвати хмари. Виднілися зиґзаґи талого снігу, жовтуваті в тих місцях, де вони просочувались у вологу землю. З ними поряд — чорні вени та капіляри відкритої води.
Корабель, гігантське сіре блюдце діаметром майже чверть милі, звалився посеред болота, розкидавши дерева й уламки на всі боки. «Синій гість» (у якому насправді не було нічого синього) завмер у дальшому кінці болота, де з землі піднімався крутий кам’янистий горб. Довгий вигнутий край корабля зникав у хиткому, насиченому вологою ґрунті. Його гладенький корпус був усіяний шматками гілок і грудками бруду.
Уцілілі сірі чоловічки стояли навколо корабля, переважно на вкритих снігом купинах, під його піднятим краєм; якби світило сонце, вони б стояли в його тіні. Що сказати… ясна річ, дехто вбачав у цьому швидше троянського коня, ніж розбитий корабель прибульців, але вцілілі сірі чоловічки, голі й беззбройні, не здавалися чимось небезпечним. «Близько сотні», — казав Курц, але зараз їх уже було менше. Овен нарахував близько шістдесяти. Він побачив як мінімум дюжину трупів різного ступеня червонуватого розкладення, які валялися на снігових купинах. Деякі лежали ниць у неглибокій чорній воді. Подекуди виднілися плями так званого грибка Ріплі, що здавались особливо яскравими на тлі білого снігу… Тільки не всі плями були яскравими, зрозумів Овен, коли оглянув їх крізь бінокль. Деякі вже почали сіріти — жертви холоду, атмосфери або їх поєднання. Ні, вони не були добре пристосовані для виживання тут. Ні самі сірі чоловічки, ні грибок, який вони привезли з собою.
Чи здатна ця речовина поширюватися? Вірилося насилу.
— Синій Лідере? — подав голос Конк. — Чуєш мене, старий?
— Чую. Помовч хвилину.
Овен нахилився, потягся до перемикача під рукою пілота (Тоні Едвардс, славний хлопака) і перевів радіо на загальну частоту. Згадка Курца про Босанскі Нові йому не спала на думку, як і те, що він жахливо помиляється, і те, що він може серйозно недооцінювати шаленість Курца. Він виконував роботу, практично взагалі ні про що не замислюючись. Так йому здавалося пізніше, коли він, зазираючи в минуле, знов і знов обмірковував і аналізував цю подію. Звичайне клацання перемикачем. От і все, що було потрібно, щоб назавжди змінити життя людини.
Пролунав голос, гучний і чіткий, голос, який не впізнав би жоден із салаг Курца. Вони знали Едді Веддера[80], а Волтер Кронкайт був просто людиною з іншого життя.
79
«Bell OH-58 Kiowa» — американський легкий вертоліт. З 1969 року застосовується армією США.