— …немає. Il n’y a pas d’infection ici .
Дві секунди, потім голосом, який не відрізнити від голосу Барбари Стрейзанд:
— Сто тринадцять. Сто сімнадцять. Сто дев’ятнадцять.
Овен нещодавно зрозумів, що вони почали перераховувати прості числа від одного. Дорогою до Ґосселіна, в автобусі, різні голоси дійшли до чотирицифрових простих чисел.
— Ми помираємо, — промовив голос Барбари Стрейзанд. — On se meurt, on crиve . — Пауза, потім голосом Девіда Леттермана[81]: — Сто двадцять сім. Сто…
— Припинити! — гаркнув Курц.
Уперше за всі роки знайомства Овен почув, щоб Курц був по-справжньому незадоволений. Можна навіть сказати, розлючений.
— Овене, навіщо тобі потрібно, щоб мої хлопці слухали цю гидоту? Відповідай! Негайно!
— Просто хотів перевірити, чи не змінилося що-небудь, босе, — сказав Овен. Він збрехав. Курц, звичайно ж, знав це і рано чи пізно змусив би його за це заплатити. Це було все одно що знову не розстріляти дітей, можливо, навіть гірше. Та Овену було байдуже. Плювати на коня пука. Якщо вони збираються це зробити, нехай Курцові хлопці (група «Небесний гак» у Боснії, зараз «Синя група», наступного разу під якоюсь іншою назвою, але завжди це будуть ті самі молоді обличчя) почують сірих чоловічків востаннє. Прибульці з іншої зоряної системи, чи й з іншої галактики, чи взагалі з іншого часового виміру, вони знають речі, про які тут, на Землі, не дізнаються ніколи (що, втім, зовсім не цікавило Курца). Нехай вони востаннє послухають сірих чоловічків замість «Pearl Jam», «Jar of Flies»[82] або «Rage Against the Machine», сірих чоловічків, які зверталися до них, марно, по-дурному, сподіваючись на їхні найкращі якості.
— Змінилося? — рипнув у відповідь голос Курца. Зелений «Кайова», як і раніше, висів унизу, під самою лінією бойових вертольотів, його гвинт бився об розщеплену верхівку високої старої сосни, змушуючи її здригатись і розгойдуватись. — Щось змінилося , Овене?
— Ні, — відповів він. — Нічого не змінилося, босе.
— Тоді вирубуйте цю балаканину. День, хвала небесам, закінчується.
Овен зачекав, потім з обережною розважливістю відповів:
— Так, сер.
Курц сидів на правому сидінні «Кайова», витягнувши спину і розправивши плечі; у книжках і кіно це завжди називають «прямий, як палиця». Незважаючи на сутінки, що насувалися, він надягнув сонцезахисні окуляри, але Фредді, його пілот, насмілювався дивитися на нього лише краєм ока. Хіпстерські окуляри у формі зігнутої дуги ховали очі боса так, що неможливо було визначити, в який бік він дивиться. Повороту його голови вірити не можна було.
«News» тепер лежала на колінах Курца («Загадкові вогні в небі, зникнення мисливців викликало паніку на Джефферсон-тракт», — кричав заголовок). Він узяв газету і почав акуратно складати. Це в нього виходило чудово, незабаром «News» перетворилася на трикутний капелюх і вже мало що нагадувало про те, що колись це була газета, так само як від кар’єри Овена Андергілла тільки й лишилися самі спогади. Андергілл вважав, що на нього чекає якесь дисциплінарне стягнення — особисто від Курца, бо операція була таємною, принаймні поки що — і другий шанс. Однак не розумів він того (і це, напевно, на краще; хто не попереджений, з того менше питають), що це і був його другий шанс. А це на один шанс більше, ніж Курц давав будь-кому іншому, і про це Курц тепер шкодував. Гірко шкодував. Щоб Овен утнув таке після їхньої розмови в кабінеті крамниці… Після того як він був спеціально попереджений…
— Хто віддає наказ? — вимовив крізь шипіння й потріскування на особистій частоті Курца голос Андергілла.
Курц був вражений і навіть трохи стривожений глибиною власної злості. Здебільшого це бувало викликане подивом, найпростішим почуттям, найпершим, яке виявляють немовлята. Овен захопив його зненацька, коли взяв і вивів балаканину сірих чоловічків на загальну частоту загону. Хотів перевірити, чи не змінилося що-небудь, кажеш? Запхни собі це пояснення в дупу! Овен був, мабуть, найкращим помічником, якого Курц зустрічав за свою довгу кар’єру, що стартувала ще в Камбоджі на початку сімдесятих, але Курц зламає його, попри все. За витівку з радіо. Тому що Овен не засвоїв уроку. Це пов’язано не з дітьми в Босанскі Нові або з голосами зараз. Це пов’язано не з невиконанням наказу і навіть не з принципами. Це пов’язано з лінією. Його лінією. Лінією Курца.
І ще це «сер» .
Бісове сопливе «сер» .
— Босе? — у голосі Овена вже прохоплювалися нотки хвилювання, і правильно, бодай його! — Хто…
— Загальний канал, Фредді, — сказав Курц. — Ввімкни мене.
«Кайова», набагато легша за військові гелікоптери, потрапила в порив вітру і різко підстрибнула. Курц і Фредді не звернули на це уваги. Фредді вивів Курца на загальний канал.
— Увага, хлопці, — почав Курц, дивлячись на чотири бойові гелікоптери, що вишикувались у лінію в повітрі — скляні бабки між верхівками дерев і хмарами. Прямо попереду було болото і величезна нахилена перламутрова тарілка з залишками екіпажу — чи хто то були такі — під хвостовою частиною. — Усім слухати мене, хлопчики, зараз татко вас повчить. Мене всі чують? Підтвердьте.
«Так, так, чую вас, прийнято» (з рідкісними вкрапленнями «сер», що його не обходило, бо є різниця між забудькуватістю і нахабством).
— Я не люблю багато говорити, хлопці, чесати язиком — не моя справа, але я хочу, щоб ви знали: це не той, повторюю, не той випадок, коли можна вірити своїм очам. Ви бачите приблизно сім десятків сірих безстатевих гуманоїдів, які стоять у чому Бог милосердний їх створив. Ви скажете, чи хто-небудь скаже: «Які ж вони жалюгідні, ці чоловічки, ні пипки, ні щілинки, стоять собі біля свого розбитого міжгалактичного корабля і благають помилування. Яким треба бути нелюдом, яким чудовиськом, щоб у тебе здійнялася рука на цих нещасних створінь!» І ось що я вам скажу, хлопчики. Цей нелюд — я. Я — це чудовисько. Я — той постіндустріальний, постмодерністський, криптофашистський, неполіткоректний, довбаний пес війни, хвала Господу, і для всіх, хто мене слухає, я — Абрагам Пітер Курц, відставник ВПС США, особистий номер 241771699, і я керую цією операцією, я — лейтенант Келлі[83], я відповідаю за цю бійню в ресторані «Еліс»[84].
Він зробив глибокий вдих, не відриваючи погляду від гелікоптерів, завислих у повітрі.
— Але ви повинні знати, хлопці, що сірі чоловічки докучають нам із кінця сорокових років, а я маю з ними справу з кінця сімдесятих і можу вам сказати: якщо хтось підходить до тебе з піднятими руками і каже «я здаюся», це ще не означає, хвала Господу, що в нього де-небудь у дупі не прихована для тебе пінта нітрогліцерину. Так от, старі мудрі золоті рибки, що плавають у спеціальних мозкових акваріумах, майже всі вони твердять, що сірі чоловічки з’явилися сюди, коли ми почали підривати атомні й водневі бомби, що вони прилетіли до нас, як мошки на світло. Не знаю, правда це чи ні, я не мислитель, це заняття для інших, як кажуть, хай капуста думає, в неї голова є, але очі мені не зраджують, хлопці, і ось що я вам скажу, хлопці: ці сірі тварюки так само нешкідливі, як вовк у курнику. За ці роки ми їх чимало переловили, але жодна не вижила. Коли вони помирають, їхні тіла швидко розкладаються й перетворюються на ту речовину, яку ви зараз бачите внизу, ту, що ви, хлопці, називаєте грибком Ріплі. Іноді вони вибухають. Чуєте? Вибухають. Грибок, який вони несуть у собі, — хоча дехто з золотих рибок вважає, що саме грибок у них за головного, — швидко помирає, якщо не потрапляє на живий організм. Повторюю: на живий організм, і схоже, що найбільше він любить старого доброго гомо сапієнса, хвала Господу. І коли на вас потрапить хоч така частинка того грибка, яка вміщується під ніготь, настає повний атас!
81
David Letterman — ведучий популярної в Америці програми «Вечірнє шоу з Девідом Леттерманом» на телеканалі CBS.
82
«Jar of Flies» — третій студійний міні-альбом американського рок-гурту «Alice in Chains».
83
William Laws Calley, Jr — офіцер американської армії, який брав участь у знищенні мирних мешканців села Мілана під час війни США у В’єтнамі. Був засуджений і зізнався в убивстві двадцяти двох мирних мешканців.
84
«Alice’s Restaurant Massacree» — сатирична пісня американського фолк-співака Арло Ґатрі, а також знятий за нею однойменний комедійний фільм.