І ось усе повторилось.
«Можливо, цього разу я таки кінчу, — подумав він. — Це справа куди серйозніша, ніж із зубною щіткою містера Рейплоу. — І потім, розвернувши власний кашкет: — Хоча суть загалом та сама».
— Овене? — голос Курца. — Ти на зв’язку, синку? Якщо зараз не відгукнешся, я вирішу, що ти або не можеш, або не хочеш…
— На зв’язку, босе, — рівний, спокійний голос. Його уява намалювала маленького спітнілого хлопчика, що тримає великий порцеляновий таріль над головою. — Хлопці, готові надерти кілька міжзоряних дуп?
Залунав схвальний рев, у якому чулися «так, чорт забирай» і «порвемо їх».
— Що ви хочете для початку, хлопці?
«Гімн загону», «Гімн», «Грьобаних Стоунз!»
— Хто хоче вийти з гри, відгукніться.
Тиша. Десь на якійсь іншій частоті, на яку Овен уже ніколи не зайде, сірі чоловічки благали помилування голосами знаменитостей. Трохи правіше і нижче висіла в повітрі маленька «Кайова ОН-58». Овен і без бінокля бачив Курца в розвернутому задом наперед кашкеті, який спостерігав за ним. Газета лежала в нього на колінах і з якоїсь причини була згорнута трикутником. Шість років Овенові Андергіллу не потрібен був другий шанс, і це добре, тому що Курц другого шансу не давав — у душі Овен підозрював, що знав про це завжди. Утім, він подумає про це пізніше. Якщо буде потрібно. Остання зв’язна думка («Ти — рак, Курце. Ти…») спалахнула у нього в голові і померла. Її місце зайняла приємна непроглядна темрява.
— «Синя групо», говорить Синій Лідер. Слухати наказ. Вогонь відкривати з двохсот ярдів[85]. Намагайтесь не зачепити «Синього гостя», але ми рознесемо цих покидьків. Конку, врубуй гімн.
Джин Конклін клацнув перемикачем і вставив CD в «дискмен», що стояв на підлозі «Синього-2». Овен, вирвавшись зі спогадів, нахилився вперед і додав звук.
У навушниках загримів голос Міка Джаґґера, вокаліста «Rolling Stones». Овен підняв руку і, коли Курц віддав йому честь — чи то глузуючи, чи то серйозно, Овен так і не зрозумів, — руку опустив. Під спів Джаґґера, їхній гімн, який вони завжди вмикали, коли йшли на серйозну справу, гелікоптери опустились, зблизились і полетіли до мети.
Сірі чоловічки — ті, що залишилися, — стояли в тіні свого корабля, той, у свою чергу, лежав у кінці гігантської дороги з розбитих і вирваних із корінням дерев, які знищив під час останнього приземлення. Вони навіть не намагалися втекти або сховатися. Понад те, деякі навіть зробили крок уперед на своїх голих безпалих ногах, хлюпочучи по талому снігу, бруду і розкиданих навколо клаптях золотаво-червонуватого моху. Вони зустріли лінію бойових гелікоптерів піднятими руками, показуючи, що в них нічого немає. Їхні величезні чорні очі поблискували в тьмяному денному світлі.
Гелікоптери не сповільнили руху, хоча в усіх у вухах іще звучала остання коротка передача: «Будь ласка, помилуйте нас, ми беззахисні, ми помираємо». Крізь ці благання, звиваючись спіраллю, летів голос Міка Джаґґера: «Знайомтесь — я відомий пан. Маю гроші й добрий смак. Століттями у свій казан я різних кидаю бідак…»
Гелікоптери швидко, як оркестр на марші, що робить поворот на п’ятдесятиярдовій лінії перед матчем на «Rose Bowl»[86], розвернулися до атаки, і кулемети п’ятдесятого калібру відкрили вогонь. Кулі решетили землю, збивали сухі гілки з уже пошкоджених дерев, висікали бліді іскорки з краю корпусу гігантського корабля. Вони впали на сірих чоловічків, які збилися в одну купу з піднятими руками, і буквально підірвали їх. Руки відлітали від рудиментарних тіл, розбризкуючи якийсь рожевий сік. Голови розлітались, як гарбузи, виплескуючи червоні фонтани на корабель і товаришів, але не кров, а подібну до моху речовину, наче їхні голови були нею набиті. Самі голови були схожі на кепсько виготовлені сміттєві кошики. Кілька істот розрізало кулями навпіл уздовж усього тіла, і вони двома половинами впали на землю, продовжуючи тягти руки вгору. Коли вони падали, їхні сірі тіла ставали брудно-білими і, здавалося, закипали.
Мік Джаґґер виголошував: «Коли Христос в пісках блукав в печалі, десь там був і я…»
Невелика група чоловічків усе ще стояла під краєм корабля, вони повернулись, ніби хотіли втекти, але бігти їм не було куди. Більшість їх убили відразу. Кілька останніх, що залишилися в живих, — можливо, всього чотири, — відступили до куцої тіні. Там вони, здається, взялися щось робити, з чимось вовтузитись, і Овена охопило жахливе передчуття.
— Можу їх дістати, — пролунало в навушниках. Це був Дефорест із «Синього-4», він майже задихався від нетерпіння. І, впевнений у тому, що Овен дасть відмашку, «Чинук» швидко опустився майже до самої землі, здійнявши гвинтами сірі хмари перемішаного з брудом снігу.
— Ні, відставити, назад, на попередню позицію плюс п’ятдесят! — закричав Овен і вдарив Тоні по плечу. На обличчі Тоні, під прозорою маскою, що закривала ніс і рот, відбилося легке здивування, він наліг на ручку управління, і Синій Лідер злетів угору. Навіть крізь музику — шалені бонґо, рефрен «ху-ху», «Співчуття дияволові» ще навіть не дограла до кінця — Овен почув незадоволене бурчання своєї команди. «Кайова», як він зауважив, теж відійшла на пристойну відстань. Незважаючи на всі особливості психіки, Курц не був дурнем і мав чудову інтуїцію.
— Босе! — голос Дефореста звучав не просто засмучено, він палав гнівом.
— Повторюю, повторюю, повертаємось на базу, «Синя групо», повертаємось…
Вибухом його втисло в сидіння, «Чинук» підкинуло вгору, як іграшку. Крізь страхітливий гуркіт він почув, як Тоні Едвардс, сиплючи прокльонами, бореться з ручкою керування. Позаду пролунали крики, але, хоч багато хто з команди був поранений, вони втратили тільки Пінкі Брайсона, який на момент вибуху визирав із дверей і випав з гелікоптера, коли його накрила ударна хвиля.
— Тримаю, тримаю, тримаю! — волав Тоні, але минуло секунд тридцять, перш ніж він дійсно вирівняв машину. Овену ці секунди здалися годинами. Гімн загону перестав грати в навушниках, що не віщувало нічого доброго про Конка і хлопців у «Синьому-2».
Тоні різко розвернув Синього Лідера, й Овен побачив, що плексигласове лобове скло тріснуло у двох місцях. За спиною хтось продовжував кричати. Як з’ясувалося, Маккавано якимось чином утратив два пальці.
— Хай йому грець! — пробурмотів Тоні. — Босе, ви врятували наші дупи. Дякую.
Овен не почув. Він дивився на залишки корабля, який розвалився щонайменше на три частини. Сказати точно було важко, тому що над ним літало всіляке лайно і повітря наповнилося червонувато-коричневим туманом. Трохи легше було роздивитись рештки вертольота Дефореста. Він лежав на боці в спіненій грязюці. Біля лівого борту довгий шматок розламаного гвинта плавав у воді, як гігантське весло байдарки. Ярдів за п’ятдесят[87] стирчали інші уламки гвинта, чорні, покручені лютою кулею жовто-білого вогню. Це були Конклін і «Синій-2».
Тріск і писк у радіо. Блейкі і «Синій-3».
— Босе, прийом, босе, бачу…
— Три, це Лідер. Наказую…
— Лідере, це Три. Бачу тих, що вижили, повторюю, бачу тих, що вижили з «Синього-4», троє… ні, четверо… Я спускаюсь…
— Відставити, Синій-3. Не спускатись. Повернутися на позицію плюс п’ятдесят… Відставити. На позицію плюс сто п’ятдесят. Один, п’ять, нуль. Виконувати негайно!
— Але, сер… бос, як же… Я бачу Фрідмана, чорт, він горить!
— Слухати мене, Джо Блейкі, — пролунав характерний рипучий голос Курца, який устиг вислизнути від червоної гидоти. «Неначе знав, що станеться», — подумав Овен. — Узяти дупу в руки й забратися звідти негайно! Або я гарантую, що наступного тижня ти замітатимеш верблюже лайно в спекотній країні, де заборонено алкоголь. Кінець зв’язку!
86
На розташованому в місті Пасадіна стадіоні з 1902 року проводиться щорічний матч найкращих команд студентського американського футболу.