Причина, через яку він цього не зробив, була простою і водночас потужною. Якщо він рушить туди зараз, то виявиться, що неприємне пробудження всіх його почуттів, що спали досі, було марним. Він ніколи не дізнається достеменно, що тут сталось, але можна було отримати хоч якісь відповіді від тих, хто летів у гелікоптерах і розстрілював тварин. Якщо, звичайно, вони і його не пристрелять.
Біля дверей Генрі пройняв спогад, настільки чіткий, що серце завмерло в грудях: Бобер на колінах перед Даддітсом, який намагається натягти кросівку задом наперед. «Давай я допоможу», — каже Бобер, і Даддітс, дивлячись на нього зі щирим подивом, від якого просто не можна не розчулитися, відповідає: «Омоу сіку?»
Генрі знову заплакав.
— Прощай, Бобре, — промовив він. — Люблю тебе, старий… І це від самого серця.
І вийшов на мороз.
Він пройшов у дальній кінець ділянки, де була ще одна купа дров. Біля неї лежав шматок брезенту, старий і вицвілий. Він примерз до землі, і Генрі довелося смикати його обома руками, щоб відірвати. Під ним зберігалася ціла купа снігоступів, ковзанів та лиж. А ще — допотопний бур для льоду.
Дивлячись на цю некрасиву купу зимового приладдя, що давно не було в ужитку, Генрі раптом зрозумів, наскільки втомився… Тільки «втомився» в його випадку — це надто м’яко сказано. Він щойно пройшов пішки десять миль, і більшість шляху швидким кроком, не кажучи вже про те, що побував в автомобільній аварії і знайшов труп свого друга дитинства. На додачу до цього він був майже впевнений, що ще двох його друзів спіткала така сама доля.
«Якби я від самого початку не думав про самогубство, я б уже збожеволів», — подумав він і розсміявся. Сміятися було приємно, але втоми це не зняло. Треба було вибиратися звідси. Знайти когось із влади й розповісти, що тут сталось. Утім, їм про це, мабуть, уже й так відомо — судячи зі звуків, до біса добре відомо, і заходи, яких вони вживали, тривожили Генрі. Але вони могли не знати про тхорів. І про яйця. Він, Генрі Девлін, розповість їм — хто ж, як не він? Зрештою, він же Яйцеголов!
Від снігоступів лишилися практично самі порожні рами — шкіряну шнурівку майже повністю з’їли миші, однак після довгих пошуків він таки відшукав пару лиж для руху нерівною місцевістю, на вигляд найкращі моделі якогось 1954 року. Кріплення давно заіржавіли, але, натиснувши на них двома великими пальцями, він усе-таки зумів розкрити їх достатньо, щоб так-сяк просунути всередину черевики.
Усередині будинку вже щосили тріщало. Генрі поклав долоню на дерев’яну стіну і відчув тепло. Під навісом стояв цілий набір різнокаліберних лижних палиць із ручками, обплетеними брудним павутинням. Генрі торкатися до нього не хотілось — спогади про яйця і зародки схожої на тхора тварюки ще були надто свіжими, — але зараз його руки були принаймні в рукавичках. Змахнувши павутину, він нашвидку перебрав палиці. Позаду у вікнах уже затанцювали язики вогню.
Знайшовши пару трохи коротших, ніж йому з його чималим зростом були потрібні, він незграбно проїхав до рогу будівлі. У старих лижах і з рушницею Джонсі на плечі він почувався, як нацистський солдат у зимовому спорядженні в одному з фільмів за Алістером Макліном[91]. Коли він озирнувся, вікно, біля якого він стояв, вибухнуло з несподівано гучним звуком, ніби хтось кинув із другого поверху велику скляну посудину. Генрі мимоволі втягнув голову в плечі й відчув, як на нього сиплються осколки, кілька приземлилося на голову. Йому спало на думку, що, якби він хоча б на півхвилини довше вибирав лижі й палиці, це скло, вибухнувши, зірвало б із нього обличчя.
Він подивився на небо, приставив рупором долоні до щік, як Ел Джолсон[92], і вимовив:
— Хтось там нагорі любить мене! Е-ге-гей!
Полум’я вибивалося з вікна, лизало нижній бік схилу даху, і Генрі чув, як під тиском спеки всередині щось лопається і дзвенить. Мисливський будиночок Ламара Кларендона, збудований після Другої світової війни, палав веселим пекельним полум’ям. Це сон. Напевне, це сон.
Генрі пройшов на лижах навколо будинку, тримаючись на чималій відстані й спостерігаючи, як бризки іскор вилітають із димаря і, кружляючи, піднімаються до череватих хмар. На сході не змовкала стрілянина. Хтось явно відстрілював усе, що дозволяла ліцензія, а то й більше. Потім на заході пролунав вибух — в ім’я всього святого, що це було? Неможливо визначити. Якщо вдасться вибратися до людей цілим і неушкодженим, можливо, йому розкажуть.
— Якщо, звичайно, вони не вирішать і мене пристрелити теж, — сказав він, проте замість свого голосу почув якесь хрипке каркання і раптом зрозумів, що помирає від спраги.
Обережно нахилившись (на лижах він востаннє стояв років десять тому, а то й більше), Генрі зачерпнув обома долонями сніг і губами відхопив від пригорщі великий шматок. Почекав, поки сніг у роті розтане і стече вниз горлом. Божественно! Генрі Девлін, психіатр і автор роботи про «вихід Гемінґвея», колись безневинна дитина, а тепер довготелесий розумник в окулярах (що постійно сповзають на кінчик носа), який уже сивів, друзі якого або померли, або втекли, або перетворилися на когось іншого, — цей чоловік стояв на лижах біля відчиненої хвіртки місця, куди він більше не повернеться, і їв сніг, наче якийсь школяр їсть морозиво в цирку, стояв і дивився, як горить останнє місце, де йому було добре. Вогонь пробився крізь кедрову дранку. Сніг танув і, дзюркочучи, стікав іржавими ринвами. Вогняні руки то з’являлися з дверей, то зникали, немов схвильовані господарі будинку закликали до себе щойно прибулих гостей: швидше, швидше, чорт забирай, та заходьте ж до хати, поки все не згоріло. Золотаво-червоний пушок на гранітній плиті вигорів, утратив колір і став сірим.
— Чудово, — ледь чутно пробурмотів Генрі. Він ритмічно стуляв і розтуляв кулаки на ручках лижних палиць, навіть не помічаючи цього. — Чудово, просто дивовижно!
Так він простояв іще хвилин із п’ятнадцять і, коли дивитися на це зовсім не стало сил, повернувся спиною до пожежі й попрямував тим самим шляхом, яким прийшов.
Він не поспішав. Пройти належало двадцять миль («22,2, якщо бути точним», — нагадав він сам собі), і якщо метушитися, то можна взагалі не дійти. Він тримався сліду снігохода й зупинявся на відпочинок частіше, ніж під час шляху сюди.
«Ага, тоді я був молодшим», — подумав він майже без іронії.
Двічі він кидав погляд на годинник, забувши, що на Джефферсон-тракт встановилося східне поясне позачасся. Небо обклали густі хмари, тому визначити час за сонцем було неможливо. Здається, вечоріло, але наскільки скоро ніч — незрозуміло. В інші дні можна було б судити з апетиту, але не сьогодні. Не після того, як він надивився на тварюку на ліжку Джонсі, на яйця і живі волоски з їхніми опуклими чорними очицями. Не після ноги, яка стирчала з ванни. Йому здавалося, що він тепер узагалі ніколи не зможе їсти… принаймні таке, що має хоч якийсь натяк на червоний колір. А гриби? Ні-ні, дякую.
Генрі відкрив для себе, що йти на лижах, принаймні нерівною місцевістю, це ніби їздити на велосипеді — неможливо розучитись. Одного разу, піднімаючись на перший же пагорб, він упав, коли лижі вислизнули з-під нього, зате протилежним схилом він скотився з вітерцем, лише кілька разів похитнувшись і не впавши жодного разу. Генрі здогадувався, що лижі не змащували, мабуть, із часів арахісового президента[93], але, якщо не з’їжджати з продавленого й вирівняного сліду снігохода, можна цілком стерпно пересуватись. А скільки звіриних слідів на Просіці! Він за своє життя не бачив і десятої частки цього. Кілька тварин пройшло Просікою, але більшість слідів просто перетинали її з заходу на схід. Просіка ліниво тяглася на північний захід, а захід явно був саме тією місциною, якої місцеві істоти намагалась уникнути.
91
Alistair MacLean — британський письменник, автор численних гостросюжетних романів морської та шпигунської тематики, багато з яких екранізовано.
93
Мається на увазі 39-й президент США Джиммі Картер, який у молодості займався вирощуванням арахісу.