Сосиски були вже готові до вживання, але Генрі усе одно підігрів їх на своїй газовій запальничці, поводивши полум’ям під кожною окремо, після чого поклав на шматочки «диво-хліба»[95] і з апетитом проковтнув. При цьому він усміхався, розуміючи, як безглуздо виглядає збоку. Що ж, недарма кажуть, що психіатри зрештою стають такими ж божевільними, як їхні пацієнти, якщо не більше.
Важливішим було те, що він нарешті наївся. А ще важливішим — що всі недоладні думки й уривчасті образи вивітрилися з голови. Як пісня. Він сподівався, що все це сміття більше не повернеться. Господи, хоч би воно не повернулося!
Ковтнувши ще молока, він відригнув, притулився головою до боку «скаута» й заплющив очі. Але не для того, щоб поспати. Його оточував прекрасний густий ліс, і, перш ніж заснути — перш ніж він зміг би заснути, — йому належало подолати дванадцять цілих сім десятих милі.
Він згадав, як Піт розповідав про чутки, що передавалися в крамниці Ґосселіна — зниклі мисливці, незрозумілі вогні в небі, — і як із захватом їх розвінчував один великий американський психолог, виспівуючи про істерію сатанізму у Вашингтоні та істерію сексуальних домагань у Делавері. Який зображував містера Розумника на словах, у той час як сам бавився думкою про самогубство, наче дитина — своїми пальцями ніг у ванні. Говорив він тоді цілком переконливо, хоч бери й виступай цілу годину в телепередачі, присвяченій взаємодії підсвідомого і незвіданого, але відтоді багато що змінилося. Тепер він сам став одним зі зниклих мисливців. І ще бачив речі, яких не знайдеш в Інтернеті, хоч яким потужним пошуковиком скористаєшся.
Так він сидів із закинутою головою, заплющеними очима і повним шлунком. Рушниця Джонсі була прихилена до однієї з шин «скаута». Сніжинки, як котячі лапки, торкалися чола і щік.
— Оце й збулася мрія ідіота, — сказав він. — Близькі контакти третього ступеня. Блін, а то й четвертого або п’ятого. Пробач, що я посміявся з тебе, Піте. Ти мав рацію, а я помилявся. Чорт, навіть гірше. Старий Ґосселін мав рацію, а я помилявся. Ось тобі й гарвардська освіта.
І тільки-но він мовив це вголос, усе почало набувати сенсу. Щось або приземлилось, або зазнало аварії. Уряд Сполучених Штатів дав збройну відповідь. Чи повідомили вони про це громадськість? Мабуть, ні, це не в їхньому стилі, але Генрі здавалося, що вже дуже скоро їм хоч-не-хоч доведеться це зробити. Не можна запхати весь Джефферсон-тракт до ангару 57.
Чи знав він щось іще? Можливо, і, можливо, трохи більше, ніж знали люди в бойових гелікоптерах. Вони явно вірили, що мають справу з якоюсь заразою, але Генрі не думав, що все таке небезпечне, як здається. Незрозуміла гидота заражала, набиралася сил, але потім помирала. Навіть паразит, який жив у жінці, помер. Невдалий час і місце вони обрали для культивування іншопланетного грибка, якщо це був він. Усе це свідчило про аварійну посадку… але як щодо вогнів у небі? Як щодо імплантів? Роками люди стверджували, що їх викрадали інопланетяни, що їх роздягали… досліджували… силоміць уживлювали імпланти… Усі ці ідеї були до смішного фрейдистськими…
Генрі зрозумів, що засинає, і сіпнувся, щоб прокинутися, з такою силою, що пакет із сосисками впав з його колін у сніг. Ні, він не просто засинав, він уже задрімав. День утратив значну частину світла, і світ набув тьмяних, сіруватих барв. Штани Генрі запорошило свіжим снігом. Ще трохи, і він би засопів у дві дірочки.
Обтрусившись, Генрі підвівся і скривився від болю в затерплих м’язах. З огидою подивившись на сосиски в снігу, він усе ж підняв їх, заново загорнув у пакет і сховав у кишеню куртки. Пізніше вони можуть знову здатися спокусливими. Він щиро сподівався, що цього не станеться, але хто його знає.
— Джонсі в лікарні, — уривчасто промовив він, не розуміючи, що це означає. — Джонсі в лікарні з містером Сірим. Там і залишиться. Відділення інтенсивної терапії.
Божевілля. Повна маячня. Він знову пристебнув до черевиків лижі, молячись, щоб спину не заклинило під час нахилу, а потім поїхав далі по сліду крізь снігову завію — снігопад дужчав.
Коли він раптом зрозумів, що, взявши сосиски, забув захопити рушницю Джонсі (не кажучи вже про свою), повертатися було вже надто пізно.
Приблизно через сорок п’ять хвилин він зупинився, тупо вдивляючись у рифлений слід снігохода. Від світла лишилося мало, але досить, щоб побачити: сліди, точніше їх залишки, різко повертали праворуч і йшли в ліс.
Чорт, у ліс . Навіщо Джонсі (і Пітові, якщо Піт був із ним) заглиблюватись у ліс? Який сенс їхати до лісу, якщо Просіка веде прямісінько вперед, рівна біла смуга між темних дерев?
— Просіка йде на північний захід, — мовив Генрі, стоячи на зведених лижах, із пакетом сосисок у кишені. — Дорога до крамниці Ґосселіна, асфальтова, не може бути довшою, ніж три милі від цієї точки. Джонсі знає про це. Піт знає про це. Проте… «Арктик кет» їде… — Він розвів руки, мов стрілки годинника, прикидаючи. — «Арктик кет» їде майже точно на північ. Чому?
Можливо, він знав відповідь. Небо в напрямку крамниці Ґосселіна було світлішим, наче там поставили ряд потужних прожекторів. Він чув скрекіт гелікоптерів, який то зникав, то знову народжувався, але незмінно вів саме в той бік. Наближаючись, Генрі очікував почути шум і інших машин, вантажівок або, можливо, генераторів. На сході все ще чулися поодинокі кулеметні черги, але основні події явно змістилися в тому напрямку, у якому він рухався.
— Вони влаштували табір у крамниці Ґосселіна, — сказав Генрі. — І Джонсі не хотів брати в цьому участь.
Це здалося правильним здогадом, ось тільки… Джонсі більше не було, так? Тільки червоно-чорна хмара.
— Неправда! — вигукнув Генрі. — Джонсі нікуди не подівся. Джонсі лежить у лікарні з містером Сірим. Хмара — це і є отой Сірий.
А потім, ніби нізвідки, прийшло:
— Омоу о? Омоу сіку?
Генрі подивився вгору на кружляння сніжинок (летіли вони набагато повільніше, ніж уранці, принаймні поки що, але снігопад поступово набирав силу), так, немов вірив, що десь нагорі, над ними, є якийсь Бог, котрий спостерігає за ним зі щирою, хоч і безсторонньою цікавістю вченого, ніби вивчає, як смикається інфузорія-туфелька.
— Що за херню я верзу? Є ідеї?
Відповіді не було, зате з’явився один дивний спогад. Він, Піт і дружина Джонсі минулого березня зберігали таємницю. Карла вирішила: Джонсі не обов’язково знати, що його серце двічі зупинялось (один раз — як тільки його поклали до «швидкої», вдруге — незабаром після того, як він прибув до Массачусетської лікарні). Джонсі знав, що був близько до останньої межі, але не знав (принаймні Генрі так вважав), наскільки близько. І якщо Джонсі пережив описаний Кюблер-Росс стан входження у світло, він або не бажав цим ділитись, або забув про це після кінських доз знеболювального.
Із півдня з жахливою швидкістю налетів рев, і Генрі мимоволі присів, затуливши руками вуха, щоб не чути звуку, схожого на політ цілої ескадрильї реактивних винищувачів. Побачити він нічого не побачив, але, коли ревіння стихло — так само стрімко, як з’явилось, — і він випростався, серце його калатало так, немов готове було вибухнути. Фух! Господи Ісусе! Йому подумалося, що такий звук, мабуть, видавали літаки, які оточували Ірак перед початком операції «Буря в пустелі».
Що означає весь цей рев? Сполучені Штати Америки тільки-но почали війну проти інопланетян? Він опинився в романі Герберта Веллса? У Генрі щось стислось і замлоїло під грудьми. Якщо це так, то ворог може загрожувати дядькові Сему чимось серйознішим, ніж кількасот іржавих радянських ракет.
«Забудь. Однаково ти нічого з цим не зможеш зробити. Головне — що тепер буде з тобою. Що на тебе чекає?»
Рев літаків уже стих до віддаленого гудіння. Утім, Генрі здогадувався, що вони ще повернуться. Можливо, навіть із друзями.
«Як там у поета? «У зимовому лісі на роздоріжжі…»[96] Щось таке».
95
«Wonder Bread» — північноамериканська марка хліба. Хліб із цією назвою одним із перших почали продавати нарізаним.
96
Генрі згадує вірш Роберта Фроста «Інша дорога», але помиляється з порою року. Насправді перший рядок звучить так: «В осінньому лісі на роздоріжжі».