Проте йти далі слідом снігохода сенсу не було. За годину зовсім стемніє, і його просто не буде видно, та й у будь-якому разі сніг незабаром сховає всі сліди. Генрі просто заблукає в лісі… Як, імовірно, заблукав Джонсі.
Зітхнувши, Генрі звернув зі сліду снігохода і пішов по дорозі.
Діставшись до місця з’єднання Просіки з двосмуговою асфальтовою дорогою до Лебединого озера (Свонні-Понд-роуд), Генрі вже так утомився, що насилу тримався на ногах, не кажучи вже про те, щоб іти на лижах. М’язи литок неначе перетворилися на старі набряклі чайні пакетики. Не заспокоювало навіть світло на північному заході, яке вже горіло набагато яскравіше, і звуки машин та гелікоптерів. Йому належало піднятися на останній високий, крутий пагорб. На іншому боці закінчувалася Просіка і починалася Свонні-Понд. Там він міг нарешті зустрітися з людьми, тим паче якщо в цей район перекидали війська.
— Уперед, — наказав він собі. — Пішов, пішов, пішов, — але з місця не зрушив. Йому не хотілося переходити через цей пагорб. — Краще долом, ніж горою, — пробурмотів він. У цій фразі начебто почулося розумне зерно, але, швидше за все, це було чергове ідіотське non sequitur[97]. До того ж іти більше не було куди.
Він нахилився, зачерпнув трохи снігу — у темряві пригорща здавалася схожою на маленьку подушку — і став його поїдати. Не тому, що захотілося снігу, а тому, що не хотілося знову йти вперед. Вогні з крамниці Ґосселіна були зрозуміліші за вогні, які вони з Пітом спостерігали в небі («Вони повернулися!» — кричала Беккі, як дівчинка перед телевізором у старому фільмі Стівена Спілберґа), але Генрі вони чомусь подобалися значно менше. Гуркіт усіх цих машин і генераторів був якийсь… голодний, а то й кровожерливий.
— Це вже точно, кролику, — сказав він. І все ж через те, що іншого виходу справді не було, став підніматися на останній пагорб між ним і справжньою дорогою.
Нагорі він зупинився і, задихаючись, повис на лижних палицях. Тут вітер дув сильніше і, здавалося, проймав крізь одяг. Занила рана на лівій нозі від ручки управління поворотниками, і знову прийшла думка: ану як під пов’язкою вже прижилася маленька золотаво-червонувата колонія? Занадто темно, щоб роздивитись, а коли єдина гарна новина полягає у відсутності новин, може, воно й на краще.
«Кривим був простір, час не так ішов, та рухався вперед Яйцеголов». Робити було нічого, довелося спускатися пагорбом до розгалуження, де закінчувалася Просіка.
Цей бік пагорба був крутішим, і незабаром Генрі вже скоріше їхав, ніж ішов на лижах, набираючи швидкість і не знаючи, яке почуття його охоплює: страх, збудження чи якась нездорова суміш обох. Зрозуміло, що він їхав надто швидко для майже нульової видимості і своїх навичок швидкісного спуску, майже так само іржавих, як кріплення на лижах. З обох боків миготіли розмиті силуети дерев, і йому раптом спало на думку, що з усіма негараздами можна впоратись одним махом. Не «вихід Гемінґвея», звичайно. Нехай це називається «вихід Боно».
Шапка злетіла з голови. Він автоматично потягнувся за нею, махнувши майже невидимою в темряві лижною палицею, і одразу ж утратив рівновагу. Ще мить, і він завалиться в сніг. Може, воно й на краще, якщо при цьому не переламати ніг до бісової матері. Принаймні рух зупиниться. Потім він просто встане і…
Спалахнули яскраві вогні, величезні прожектори на вантажівці, і, перш ніж ненадовго осліпнути, Генрі встиг побачити щось схоже на довгий лісовоз, який перегородив кінець Просіки. Перед прожекторами, що ясно вистежували рух, стояла шеренга людей.
— Стояти! — наказав страхітливий, посилений гучномовцем голос. — Ані руш, або відкриваємо вогонь!
Генрі впав, важко і незграбно. Лижі злетіли з ніг. Кісточка підвернулася так боляче, що він зойкнув. Одну палицю він випустив, друга зламалася посередині. Від удару повітря вилетіло з легень великою хмарою білої пари. Трохи проїхавши вниз із розчепіреними ногами, він зупинився в позі, що нагадувала свастику.
Зір почав повертатися, Генрі почув рипіння снігу під ногами. Засовався, зумів сісти, але так і не зрозумів, чи зламане в нього щось.
Нижче на схилі, футів за десять[98] від нього, стояли шестеро людей, які відкидали нереально довгі й чіткі тіні на іскристий свіжий сніг. Усі були в куртках і прозорих пластикових масках, що закривали ніс і рот. Маски, схоже, мали складнішу конструкцію, ніж респіратори, які Генрі знайшов у сараї, але призначалися для того самого.
Ще в усіх шістьох були автомати, і націлені вони були на Генрі. Тепер здавалося, що він дуже вдало забув у «скауті» «ґаранд» Джонсі і свій «вінчестер». Якби в нього була зброя, до порізу на нозі вже додалася б дюжина нових дірок по всьому тілу.
— Щось я вас не розумію, — прохрипів він. — Не знаю, чого ви боїтесь, але я…
— Встати! — проголосив божественний голос із боку вантажівки. Люди, що стояли перед Генрі, частково затулили світло, і він побачив іще одну групу біля підніжжя пагорба, прямо на місці з’єднання доріг. Усі були озброєні, крім одного, який тримав мегафон.
— Здається, я не зможу…
— Встати! Негайно! — звелів Бог, і один із людей, які стояли перед ним, виразно смикнув дулом гвинтівки.
Генрі насилу підвівся. Ноги тремтіли, постраждала кісточка нила, але хоча б усе трималося вкупі, принаймні поки що. «Отак скінчилась подорож його», — процитував він подумки уявну поему про Яйцеголова і розсміявся. Озброєні люди тривожно перезирнулись, і, хоч вони знову націлили на нього гвинтівки, навіть цей невеликий вияв звичайних людських почуттів його трохи заспокоїв.
У яскравому світлі встановлених на вантажівці прожекторів Генрі побачив, що біля нього на снігу щось лежить. Предмет цей випав із його кишені, коли він піднімався. Повільно, знаючи, як легко можна заробити кулю, він нахилився.
— Не чіпати! — крикнув у гучномовець Бог на вантажівці, і люди біля підніжжя пагорба теж підняли зброю. З кожного дула визирала маленька «темрява, моя стара подруга».
— Наїжся лайна і здохни, — сказав Генрі (один із найкращих висловів Бобра) і підняв пакет. Він простяг його в бік озброєних людей у масках і посміхнувся. — Я прийшов до людства з миром. Хто-небудь хоче сосиску?
Розділ 12
Джонсі в лікарні
То був сон.
За відчуттями не схоже, але що ще це могло бути? По-перше, одне п’ятнадцяте число, у березні, він уже пережив, і було дивовижно несправедливо опинитися в ньому ще раз. По-друге, він пам’ятав безліч подій, які відбулися за вісім місяців від середини березня до середини листопада: як він допомагає дітям робити домашні завдання, як Карла базікає по телефону з подругами (багато з яких — із програми «Анонімні наркомани»), як він читає лекцію в Гарварді… і місяці фізичного відновлення, певна річ. Нескінченні нахили та виснажливі крики, коли задубілі зв’язки неохоче знову починали розтягуватись. Ось він каже Дженні Морін, своєму фізіотерапевтові: «Я не можу!», — а вона відповідає: «Можете!» Сльози на його обличчі й широка усмішка на її (ця ненависна ідеальна усмішка королеви краси), і врешті-решт правда виявилася за нею. Він зміг, він був маленьким моторчиком, який може, але якою ціною!
Він пам’ятав про ці речі та безліч інших: перше самостійне вставання з ліжка; перше підтирання дупи; вечір на початку травня, коли він уперше ліг спати з думкою: «Я впораюсь, пройду через усе», і вечір у кінці травня, коли вони з Карлою кохалися вперше після нещасного випадку; потім він нагадав їй старий жарт: «Як трахаються дикобрази? Дуже, дуже обережно». Він пам’ятав, як дивився феєрверк на День поминання, коли стегно і верхня частина ноги боліли як скажені; він пам’ятав, як їв кавун на четверте липня, спльовуючи кісточки в траву і спостерігаючи, як Карла грає з сестрами в бадмінтон, стегно і верхня частина ноги все ще боліли, але вже не так пекельно; він пам’ятав, як у вересні до нього приїхав Генрі («Просто провідати», — сказав він), і вони розмовляли про різноманітні речі, у тому числі про намічене на листопад щорічне полювання. «Авжеж, я буду», — сказав Джонсі, не знаючи, як неприємно йому буде тримати в руках «ґаранд». Вони говорили про роботу (останні два тижні річного курсу Джонсі читав лекції, на той час уже доволі спритно стрибаючи на милицях), про родини, прочитані книжки й побачені фільми; Генрі знову, як у січні, згадав, що Піт забагато п’є. Джонсі, який уже пройшов одну війну з дружиною через випивку, не хотів про це говорити, але, коли Генрі передав пропозицію після тижня полювання заїхати в Деррі провідати Даддітса Кейвелла, радо погодився. Вони вже давно не бачились, а ніщо не може підняти настрій краще, ніж спілкування з Даддітсом. До того ж…