— Я сказав йому відкрити капот! — прокричав у вухо Овена Бродскі. — Він відкрив. І потім я наче почав дивитися його очима… але думав своїм мозком, розумієте?
Овен кивнув.
— Я відразу побачив, що не так. Хтось витяг свічки. Тому я звелів тому чоловікові подивитися навколо, що він і зробив. Що ми обидва зробили. Свічки знайшлися в банці з бензином на столі. Мій батько свічки від газонокосарки і ґрунторозпушувача теж на зиму ставив у бензин.
Бродскі замовк, явно засоромившись чи своїх слів, чи того, як це, на його думку, звучало. Овен, який напружено слухав його, нетерпляче дав знак продовжувати.
— Більше розповідати особливо немає про що. Я сказав йому дістати їх, витерти і вставити. Я мільйон разів так допомагав хлопцям, тільки… мене там не було, я був тут. Нічого цього насправді не відбувалося.
Овен запитав:
— А далі?
Він мусив перекрикувати рев моторів, але при цьому їхня розмова залишалася такою ж приватною, як бесіда священика з грішником у сповідальні.
— Завівся відразу. Я порадив йому перевірити бензин — виявився повний бак. Він подякував. — Бродскі здивовано похитав головою. — А я відповів: «Нема за що, босе». А потім я, типу, провалився у свій власний розум і просто пішов далі. Гадаєте, я схибнувся?
— Ні. Але я хочу, щоб ти поки про це мовчав.
Губи під маскою Бродскі розтяглися в усмішці.
— Нема питань, просто я… Ну, ми ж повинні повідомляти про все незвичайне, такий був наказ, і я подумав…
Швидко, не даючи Бродскі часу подумати, Овен випалив:
— Як його звали?
— Джонсі-3. — Чувак відповів і широко розплющив очі від подиву. — Чорт! Я й не знав, що знав це.
— Як гадаєш, це якесь індіанське ім’я? Типу Сонні Вбиває Шістьох або Рон Повний Місяць?
— Може, й індіанське, але… — Бродскі на мить замислився, потім вигукнув: — Це було моторошно! Не тоді, коли відбувалось, а пізніше… коли я думав про це. Це все було, наче… — Він знизив голос. — Наче мене зґвалтували.
— Не заморочуйся, — сказав Овен. — У тебе, певно, купа справ?
— Не те слово, — усміхнувся Бродскі.
— Ну то виконуй.
— Гаразд.
Бродскі зробив крок убік, потім повернувся. Овен дивився на загорожу, в якій раніше тримали коней, а тепер людей. Більшість затриманих були в сараї, але два десятки в загорожі, всі, крім однієї людини, скупчились у юрбу, ніби шукаючи розради один в одного. Єдиним, хто стояв віддалік, був довготелесий худий чоловік у великих окулярах, які надавали йому схожості з совою. Бродскі перевів погляд з приреченої сови на Андергілла.
— Ви ж не збираєтесь через це відправити мене до психушки? Або до психіатра?
Вони, зрозуміло, не здогадувалися, що худий хлопець у старомодних рогових окулярах якраз і був психіатром.
— Зрозуміло, н… — почав Овен, але не встиг він закінчити, як у «Віннебаґо» Курца гримнув постріл і хтось закричав.
— Босе? — прошепотів Бродскі. Крізь шум моторів Овен його не почув, але прочитав по губах це слово і наступні: — Що за бля…
- Іди собі, Чувак, — сказав Овен. — Тебе це не стосується.
Бродскі подивився на нього, облизнув губи під маскою. Овен, намагаючись справляти враження впевненого у своїх діях, у-мене-все-під-контролем командира, кивнув йому. Можливо, це спрацювало, бо Бродскі кивнув у відповідь і пішов далі.
У «Віннебаґо» з написаною від руки табличкою на дверях «Місце, де приймаються рішення» тривали крики. Щойно Овен рушив у тому ж напрямку, тип в окулярах, який стояв за колючим дротом на самоті, гукнув йому:
— Гей! Гей, ви! Зачекайте хвилинку, мені треба поговорити з вами!
«Хто б сумнівався, — подумав Андергілл, не сповільнюючи кроку. — Хто б сумнівався, що тобі потрібно поговорити зі мною і розповісти всю тисячу причин, чому тебе потрібно відпустити цієї ж хвилини».
— Овергілл? Ні, Андергілл. Так вас звуть, правильно? Так, точно. Я повинен поговорити з вами, це важливо для нас обох.
Овен зупинився, незважаючи на крики у «Віннебаґо», які вже починали змінюватися жалісними схлипами. Недобре, але принаймні, схоже, там нікого не вбили. Він уважніше придивився до цього в окулярах. Худий, як рейка, і тремтить, хоч і вдягнений у довгу куртку.
— Це важливо для Рити, — надривався худий чоловік, перекрикуючи двигуни, які наче змагалися, хто зареве голосніше. — І для Катріни.
Імена цей пришелепкуватий вимовив так, немов витягав їх, як важезні камені, з глибокої криниці, але Овен, для якого імена дружини й доньки прозвучали як грім серед ясного неба, цього не помітив. Бажання підійти до незнайомця і запитати, звідки він їх знає, було сильним, але зараз він абсолютно не мав часу… спізнювався на зустріч. І якщо поки ще нікого не вбили, це не означало, що ніхто не буде вбитий найближчим часом.
Овен кинув останній погляд на людину за колючим дротом, запам’ятовуючи її обличчя, і поспішив до «Віннебаґо» з табличкою на дверях.
Перлмуттер читав «Серце пітьми», бачив «Апокаліпсис сьогодні», і не раз у нього виникала думка, що прізвище Курц якось уже занадто підходить для його боса. Він навіть був готовий посперечатися на сто доларів (а це велика сума для такої артистичної натури, як у нього), що це не справжнє ім’я, що боса насправді звати, скажімо, Артур Голсеппл, або Деґвуд Елґарт, або, може, Педді Мелоуні. Але Курц? Навряд чи. Напевне, це ім’я взяте для більшої поважності і така ж бутафорія, як оброблений перламутром пістолет сорок п’ятого калібру Джорджа Паттона. Люди Курца, серед котрих деякі перебували під його керівництвом іще з «Бурі в пустелі» (Арчі Перлмуттеру до таких було далеко), вважали його — і Перлмуттер був із ними згоден — божевільним сучим сином… божевільним, як Паттон… іншими словами, таким собі безумним лисом, ненормальним, але хитрим. Цілком імовірно, що він, коли голився вранці, дивився на себе в дзеркало і тренувався вимовляти правильним шепотом Марлона Брандо: «Жах, жах».
Тому Перлі відчував занепокоєння — але воно було звичним, — коли ввів третього помічника кухаря Мелроуза до натопленого командного трейлера. Курц мав абсолютно буденний вигляд, сидів у плетеному кріслі-гойдалці в частині, яка була тут за вітальню. Він зняв комбінезон, який тепер висів на дверях, через які зайшли Перлмуттер і Мелроуз, і зустрів їх у теплих кальсонах. На спинці крісла висів пістолет у кобурі. Не сорок п’ятий калібр із інкрустованою ручкою, а дев’ятиміліметровий автоматичний пістолет.
Усе електронне обладнання було ввімкнене й діловито бурмотіло. Факс на столі гудів, безперервно викидаючи все нові сторінки, кожні кільканадцять секунд «iMac» життєрадісним механічним голосом повідомляв: «У вас новий лист!» Три рації, всі на невеликій гучності, тріщали й перескакували з однієї частоти на іншу. На панелі зі штучної сосни позаду письмового столу висіли дві фотографії. Як і табличка на дверях, ці фотографії подорожували з Курцом усюди. На лівій, підписаній «Інвестиції», був зображений янгольського вигляду хлопчик у формі бойскаута, права рука піднята, три пальці витягнуті в скаутському привітанні. Праве фото, підписане «Дивіденди», — це аерофотознімок Берліна навесні 1945 року. Дві-три будівлі ще стоять, але переважно в кадрі руїни та купи битої цегли.
Курц махнув рукою на стіл.
— Не звертайте уваги, хлопці, це просто шум. Фредді Джонсон має розбиратися з цим, але я послав його до їдальні перекусити. Порадив не поспішати, з’їсти всі чотири страви, від супу до горіхів, від poisson[114] до морозива, тому що ситуація… ситуація тут, хлопці, майже… СТАБІЛІЗУВАЛАСЬ! — Він вишкірився безжальною посмішкою Франкліна Делано Рузвельта і став погойдуватись у кріслі. На ремені, наче маятник, моталася кобура з пістолетом.