Андергілл продовжував іти вперед. Андергіллу хотілося зберегти останні ілюзії, і його не можна було звинувачувати в цьому.
— Джонсон… ще кілька людей… принаймні одна жінка… і ви могли б серед них опинитись… якби не налажали… ви перетнули межу, ось що він думає… і не вперше… ви вже так чинили, здається, в якійсь Боса Нова…
Ще один гострий погляд. Діє? Можливо.
— Але врешті-решт, я думаю… навіть Джонсон буде прибраний… виживе тільки Курц… решта… гори попелу й кісток… ваша хрінова телепатія цього … вам не повідомляє, так?… Ваш фокус із читанням думок… навіть близько, на хер… не стосується… цього …
Гострий біль у боці посилився і кігтем пронизав праву пахву. Одночасно він послизнувся й полетів головою в замет. Легені його натужно роздувалися, жадаючи повітря, але замість повітря він вдихнув білий дрібний сніг.
Генрі підвівся, став на коліна, кахикаючи і задихаючись, і встиг побачити, як у стіні снігу розчиняється спина Андергілла. Не знаючи, що сказати, знаючи тільки, що це його останній шанс, він закричав перше, що спало на думку:
— Ти хотів помочитися на зубну щітку містера Рейплоу, а коли не вийшло, розбив їхню тарілку! Розбив тарілку і втік! Так само як ти зараз тікаєш, сцикун йобаний!
Попереду, ледь помітний у снігу, Овен Андергілл зупинився.
Хвилину він просто стояв спиною до Генрі, який сидів у снігу, важко дихаючи, як собака; по розпашілому обличчю стікала крижана вода. Генрі охопило відчуття, водночас далеке й абсолютно виразне, що заражений байрусом поріз на нозі засвербів.
Нарешті Андергілл розвернувся і рушив назад.
— Звідки вам відомо про Рейплоу? Телепатія слабшає, ви не повинні були проникнути так глибоко.
— Мені багато про що відомо, — сказав Генрі. Він підвівся на ноги і тепер стояв, важко дихаючи й відкашлюючись. — Тому що це сидить глибоко в мені. Я інакший, ми всі були інакшими. Нас було четверо. Двоє мертві. Я тут. Четвертий… Містере Андергілл, четвертий — ваша проблема. Не я, не люди, яких ви зібрали в корівнику і яких досі привозите, не ваша «Синя група» і не Курцова команда «Долина Імперіал». Тільки він. — Він замовк, щоб не називати імені, — з Джонсі його завжди з’єднував особливий зв’язок, Бобер і Піт були чудовими хлопцями, але тільки з Джонсі вони мислили однаково, книжка в книжку, думка в думку. Тільки Джонсі мав здатність не тільки бачити лінію, а й нестися мріями за будь-які лінії та кордони. Але ж Джонсі більше немає, так? Генрі в цьому майже не сумнівався. Він існував, крихітний шматочок його ще існував, коли червоно-чорна хмара проходила повз Генрі, але до цього часу старий друг уже, напевне, з’їдений живцем. Його серце ще може битись, його очі ще можуть бачити, але сутність Джонсі мертва так само, як Піт і Бобер.
— Джонсі — ось ваша проблема, містере Андергілл. Ґері Джонс із Брукліна, Массачусетс.
— Курц — теж проблема.
Андергілл говорив занадто тихо, щоб його можна було почути через завивання вітру, але Генрі почув його, почув його мислення.
Андергілл озирнувся. Генрі простежив за напрямком його погляду і побачив, що по недавно прокладеній дорозі між трейлерами і причепами, доволі далеко від дротяного паркану, біжать кілька людей. Геть усі околиці крамниці й корівника були залиті нещадним яскравим світлом, і навіть крізь вітер він чув гудіння двигунів, хтивий рев генераторів і крики людей. Хтось віддавав накази через мегафон. Загальне враження було досить моторошне, ніби буря загнала їх у місце, повне привидів. Навіть люди, що бігли, нагадували примар, коли розчинялись у танцюючих хмарах снігу.
— Тут ми не поговоримо, — сказав Андергілл. — Слухайте уважно і не змушуйте мене повторювати, салаго.
І в голові Генрі, куди вже потрапило стільки всього, що в ній утворився справжній вінегрет, раптом голосно й абсолютно чітко прозвучала думка Овена Андергілла: «Салаго. Його слово. Повірити не можу, що став говорити, як він».
— Я слухаю, — сказав Генрі.
Сарай стояв на віддалі від табору, на найдальшій можливій відстані від корівника, і, хоча зовні він був освітлений так само яскраво, як уся сталева територія цього пекельного концентраційного табору, усередині було темно й солодко пахло старим сіном. І ще чимось, трохи різкішим.
Четверо чоловіків і жінок сидять, притулившись спинами до далекої стіни сараю. Усі в помаранчевих мисливських куртках, курять один косячок на всіх. У сараї лише два вікна, одне виходить до загону для тварин, друге — в бік огорожі й лісу. Бруд на вікнах приглушує безжальне натрієве сяйво. У півтемряві обличчя курців трави здаються сірими, ніби вони вже мертві.
— Хочеш пихнути? — спитав той, у якого в руках косячок. Говорив він напруженим, скупим голосом, утримуючи в собі дим, але куриво простяг одразу. Генрі побачив, що це здоровенна, немов справжня сигара, самокрутка.
— Ні, я хочу, щоб ви всі забралися звідси.
Вони здивовано втупилися в нього. Жінка була дружиною чоловіка, який тримав косяк. Хлопець зліва — її зять. Решта двоє просто долучилися курнути травички.
— Повертайтеся до корівника, — сказав Генрі.
— Ага, так і побігли, — відповів один із курців. — Там дуже багато людей. Ми бажаємо більш комфортних умов. І, оскільки ми зайняли це місце першими, гадаю, раз ви не хочете бути ввічливим, то це вам потрібно…
— У мене ось що, — сказав Генрі і поклав руку на футболку, якою була перемотана його нога. — Байрус. Вони його називають Ріплі. Хтось із вас теж заражений. Думаю, це ви, Чарльзе. — Він указав на п’яту людину, огрядного лисуватого чоловіка в куртці.
— Ні! — вигукнув Чарлі, але інші вже почали потихеньку відсуватися від нього. Той, який тримав камбоджійську сигару (Даррен Чайлз із Ньютона, Массачусетс), розсудливо утримував у собі дим.
— Так, ви, — переконано вимовив Генрі. — У самому розквіті. І ви, Моно. Мона? Ні, Марша. Вас звати Марша.
— Я не заражена! — сказала вона, після чого встала, притулилася до стіни сараю і втупилась у Генрі сповненими жаху очима. Очима переляканого оленя. Скоро всі олені тут помруть, і Марша теж помре. Генрі сподівався, що вона не зможе прочитати цю його думку. — Я чиста, містере. Ми всі тут чисті, крім вас !
Вона подивилася на чоловіка, не великого, але більшого за Генрі. Узагалі, вони всі були більшими за нього. Не вищими, а міцнішими, чи що.
— Викинь його звідси, Дейре.
- Є два види Ріплі, — повідомив Генрі, стверджуючи як факт те, про що сам тільки здогадувався; але чим більше він про це думав, тим правдоподібнішою йому здавалась його версія. — Назвімо їх Ріплі первинний і Ріплі вторинний. Я абсолютно впевнений: якщо ви не зловили кінську дозу — ви могли її з’їсти з чим-небудь, вдихнути, вона могла потрапити на відкриту рану, — так от, ви можете одужати. Ви можете перемогти його.
Тепер уже всі дивилися на нього великими оленячими очима, і Генрі на мить охопив безмежний відчай. І чому він не влаштував собі маленьке тихе самогубство?
— У мене первинний Ріплі, — сказав він і розв’язав футболку. Ніхто не наважився дивитися на рану під запорошеними снігом джинсами Генрі, але Генрі подивився за всіх. Глибока подряпина вже повністю заросла байрусом. Деякі гілочки сягали трьох дюймів[136] довжини і гойдалися, як прибережні водорості під водою. Він відчував, як їхнє коріння неухильно проникає в тіло, все глибше й глибше, змушуючи плоть свербіти, шипіти, пінитись. Намагаючись думати. Це було найстрашніше — воно намагалося думати.
До того моменту всі вже посунулися до дверей, і Генрі розраховував, що вони пустяться щодуху навтьоки, щойно відчують морозне свіже повітря. Але вони зупинилися.
— Містере, ви можете нам допомогти? — тремтливим дитячим голоском запитала Марша. Даррен, її чоловік, обійняв її за плечі.
— Не знаю, — відповів Генрі. — Навряд чи… але все може бути. Ідіть. Я пробуду тут півгодини, але вам, напевне, буде краще лишатися з іншими в корівнику.