— Ага.
Насправді Овен не дуже засмутився від того, що тільки-но сталося. По-перше, техніка глушіння — штука і справді корисна. По-друге, Генрі дійсно знав, куди попрямував його заражений друзяка, назвімо його Тифозний Джонсі. Овен помітив картинку, що майнула у свідомості Генрі.
— Генрі, послухайте мене уважно.
— Гаразд.
— Ось найпростіше й найбезпечніше з того, що ми з вами можемо зробити. По-перше, якщо часу хоч трохи ще є, нам обом потрібно виспатися.
— З цим можу погодитись. Я вже майже мертвий.
— Потім приблизно о третій я можу почати ворушитися. Ця база, поки існує, перебуватиме в режимі підвищеної готовності, але якщо око Великого Брата коли-небудь стає менш видющим, то це десь між четвертою і шостою ранку. Я зроблю диверсію — відімкну огорожу від електрики. Насправді це найпростіше з того, що на нас чекає. Я буду тут зі снігоходом через п’ять хвилин після того, як лайно полетить на вентилятор…
Овен виявив, що телепатія має певні переваги порівняно з усним спілкуванням: не припиняючи розмови, він послав Генрі образ палаючого гелікоптера «Мі-Ейч-6 Пташка»[138] і солдатів, що біжать до нього.
— …і вирушаємо.
— Залишивши Курца з повним корівником безневинних цивільних, яких він планує перетворити на попіл. Не кажучи вже про «Синю групу». Це скільки? Ще кількасот?
Овен, кадровий військовий із дев’ятнадцятирічного віку й один із Курцових чистильників в останні вісім років, послав розумовим каналом, що утворився між ними, два жорстких слова: «Допустимі втрати».
За брудним склом сараю розмита тінь Генрі Девліна ворухнулась і підвелась.
«Ні», — послав він відповідь.
«Ні? Як це — ні?»
«Отак. Ні».
«Ви маєте кращу ідею?»
І, на свій превеликий жах, Овен зрозумів: Генрі вважає, що має. Фрагменти цієї ідеї (план — занадто гучна назва) пролетіли крізь свідомість Овена яскравим хвостом комети. В нього перехопило подих. Цигарка випала з його пальців і полетіла з вітром у темряву.
«Ви з глузду з’їхали».
«Ні. Щоб вибратися звідси, нам потрібна диверсія. Це і є диверсія».
«Тоді вони все одно загинуть!»
«Деякі — так. Може, навіть більшість. Але це хоч якийсь шанс. Чи будуть у них шанси в палаючому корівнику?»
Уголос Генрі сказав:
— А ще Курц. Якщо йому доведеться давати раду з кількома сотнями колишніх в’язнів, які втечуть і з радістю повідають першому-ліпшому журналістові про те, як американський уряд у паніці дозволив улаштувати бійню на зразок мілайської[139] прямо тут, на американській землі, — йому буде не до нас.
«Ви не знаєте Ейба Курца, — подумав Овен. — Ви не знаєте про лінію Курца». Сам він, природно, теж про неї не знав. До сьогодні.
І все ж пропозиція Генрі мала якийсь дикий сенс. І певну міру відплати. Ішли останні години цього нескінченного дня чотирнадцятого листопада, і в міру того, як шанси дожити до кінця тижня збільшувались, Овену ідея відплати здавалася дедалі привабливішою.
— Генрі?
— Так, Овене. Я тут.
— Мені завжди було соромно за те, що я зробив у будинку Рейплоу того дня.
— Я знаю.
— Але подумки я робив це знову й знову. Збочення якесь.
Генрі, чудовий психіатр навіть незважаючи на думки про самогубство, нічого не сказав. Збочення є нормою людської поведінки. Сумно, але це так.
— Ну гаразд, — нарешті мовив Овен. — Ви купуєте дім, а я його облаштовую, згода?
— Згода, — не замислюючись, відповів Генрі.
— То ви зможете навчити мене цієї техніки глушіння? Я гадаю, вона мені знадобиться.
— Звичайно, зможу.
— Гаразд. Слухайте.
Наступні три хвилини Овен розповідав, іноді вголос, іноді подумки. Чоловіки дійшли до моменту, коли перестали розрізняти способи спілкування; думки і слова стали єдиним цілим.
Розділ 16
Деррі
У крамниці старого Ґосселіна спека, нестерпна спека! Обличчя Джонсі рясно пітніє майже відразу, і, коли вони вчотирьох опиняються біля телефону-автомата (який, щоб ви знали, стоїть біля грубки), великі краплі вже котяться по його щоках, а під пахвами ніби тропічні джунглі після зливи… хоча в його чотирнадцять років там не так уже й багато рослинності. «І не мрій», — як любить висловлюватися Піт.
Отже, тут спека, і він і далі частково перебуває під владою сну, який не згас поступово, як зазвичай буває зі снами (він досі відчуває запах бензину і паленої гуми, досі бачить коричневий замшевий черевик і голову… він досі бачить моторошну відірвану голову Річі Ґренадо), а тут іще операторка в телефоні починає виробляти штуки. Коли Джонсі назвав їй номер Кейвеллів, за яким вони часто телефонують запитати, чи можна прийти (Роберта й Алфі завжди відповідають згодою, але правила ввічливості вимагають питати дозволу — так їх усіх навчали вдома), телефоністка запитує:
— Твої батьки знають, що ти телефонуєш по міжміському?
Слова звучать не з лінивістю типової янкі, а з легкими французькими нотками людини, яка виросла в тій частині світу, де Летурно і Біссонетти трапляються частіше, ніж Сміти й Джонси. «Недофранцузи», — називає таких батько Піта. І треба ж такому, на одну з них по телефону нарвався Джонсі.
— Вони дозволяють мені, якщо я плачу за телефон, — відповідає Джонсі. Блін, він повинен був передбачити, що це йому доведеться цим займатися. Він розстібає блискавку на куртці. Господи, ну й пекло! І як тільки ці дідугани можуть сидіти навколо печі? Друзі обступили Джонсі, воно й зрозуміло, всім хочеться знати, як ідуть справи, і все ж Джонсі волів би, щоб вони відійшли трохи далі від нього. Від того, що вони так близько, йому стає ще спекотніше.
— А якщо я зателефоную їм, mon fils[140], твоїм mиre et pиre[141], вони скажуть те саме?
— Авжеж, — каже Джонсі. Краплинка поту закочується йому між повік, щипає око, і він витирає її, як сльозу. — Батько на роботі, але мама повинна бути вдома. Дев’ять-чотири-дев’ять, шість-шість-п’ять-вісім. Тільки швидше, будь ласка, тому що…
— З’єдную з абонентом, — розчаровано вимовляє телефоністка. Джонсі стягує з себе куртку, перекладаючи телефонну слухавку з одного вуха на інше, і кидає одежину на підлогу собі під ноги. Решта й не думають роздягатися. Бобер навіть не розстебнув своєї шкірянки «Фонзі». Як вони витримують таку спеку, Джонсі не уявляє. Його навіть запахи дратують: «Мастерол»[142], боби, ґрунтівка, кава, розсіл із бочки з солоними огірками. Зазвичай йому подобаються запахи в «Ґосселіні», але сьогодні Джонсі від них верне.
У трубці клацає з’єднання. Як же повільно . Друзі штовхаються біля телефону, напираючи на нього. За два-три ряди від них Ламар зосереджено дивиться на полицю з пластівцями і тре лоба, як людина, у якої сильно болить голова. З огляду на те, скільки пива він випив учора ввечері, думає Джонсі, голова просто не могла не заболіти сьогодні. У нього, до речі, теж голова починає боліти, тільки пиво не має до цього ніякого стосунку, просто тут до того спе…
Він злегка напружується.
— Гудки йдуть, — повідомляє він друзям і відразу ж шкодує, що відкрив рот, бо вони присунулися ще ближче. У Піта жахливо смердить із рота, і Джонсі думає: «Як ти себе до такого довів? Ти їх що, раз на рік чистиш?»
Трубку знімають на третьому гудку.
— Так, алло. — Роберта. Тільки голос не бадьорий, як зазвичай, а збентежений і засмучений. Зрозуміти чому — неважко. На задньому плані чути завивання Даддітса. Джонсі знає, що Алфі й Роберта не відчувають цього плачу так, як він і друзі, — вони дорослі. Але вони батьки Даддса, тож дещо все-таки відчувають, і він сумнівається, що сьогодні зранку в місіс Кейвелл є привід для радості.
138
«MH-6 Little Bird» — американський легкий багатоцільовий гелікоптер, використовується у війську для виконання різних тактичних завдань.
139
Масове вбивство цивільного населення в сільській громаді Мілай — військовий злочин, скоєний американськими солдатами під час війни у В’єтнамі.
142
«Musterole» — знеболювальна мазь, рекомендується для втирання в разі застудних захворювань, м’язових болів і артритів.