Господи, як вони зробили тут таку спеку ? Чим вони свою бісову грубку топлять? Плутонієм?
— Слухаю, хто це? — нетерпляче, що теж зовсім не схоже на місіс Кейвелл. Якщо в тебе така особлива дитина, як Даддітс, не раз повторювала вона хлопцям, ти починаєш розуміти, як важливо бути терплячим. Проте, видно, не сьогодні вранці. Сьогодні вранці вона говорить навіть майже роздратованим голосом, що вже зовсім нечувано. — Якщо ви щось продаєте, я не можу з вами розмовляти. Я зараз зайнята, і…
Даддітс на задньому плані заходиться плачем і криком. «Я чую, що зайняті, — думає Джонсі. — Він, мабуть, зранку завиває, і у вас уже, напевне, голова розривається».
Генрі тицяє його ліктем у ребра і махає рукою: давай, мовляв, не мовчи, ворушись. Воно, звичайно, боляче, але лікоть — дуже дієвий засіб. Якщо вона зараз повісить трубку, йому доведеться знову мати справу з цією клятою телефоністкою.
— Місіс Кейвелл… Роберто? Це я, Джонсі.
— Джонсі? — Він відчуває її глибоке полегшення. Їй так хотілося, щоб зателефонували Даддітсові друзі, аж зараз у неї навіть промайнула підозра, що цей дзвінок вона сама намріяла. — Це дійсно ти?
— Угу, — каже він. — І зі мною хлопці. — Він простягає слухавку.
— Добридень, місіс Кейвелл, — говорить Генрі.
— Як справи? — додає Піт.
— Привіт, красуне, — з тупою усмішкою вставляє Бобер. З першого дня зустрічі він закоханий у Роберту.
Ламар Кларендон озирається на голос сина, морщиться й повертається до споглядання «Чиріоз» і «Шредед Віт»[143]. «Не знаю, навіщо вам дзвонити цьому недоумку, — сказав Ламар Боброві, коли Бобер повідомив, що вони збираються зателефонувати Даддітсу, — але, якщо так хочеться, телефонуйте».
Коли Джонсі знову прикладає трубку до вуха, Роберта Кейвелл каже:
— …повернутись у Деррі? Я гадала, ви зараз на полюванні в Кінео.
— Ми ще тут, — відповідає Джонсі. Він обертається на друзів і з подивом помічає, що вони майже зовсім не пітніють: легкий блиск на лобі Генрі, кілька краплинок на верхній губі Піта, і все. Дива та й годі. — Ми тільки подумали… е-е-е… що варто до вас зателефонувати.
— Ви знали, — голос у неї рівний, не неприязний, але позбавлений питальної інтонації.
— Е-м-м… — він відтягує комір фланелевої сорочки і починає обмахувати ним груди. — Так.
На цьому місці більшість людей почали б ставити питання типу: «Як ви дізналися?» або «Та що з вами, в біса, таке?», — але Роберта не більшість людей, і в неї був майже місяць на те, щоб побачити, як вони ставляться до її сина. Вона каже:
— Зачекай, Джонсі. Зараз я його дам.
Джонсі чекає. На віддалі чути крики Даддітса і м’який голос Роберти. Вона звертається до нього. Умовляє його, аби він підійшов до телефону. Застосовує слова, які тепер у будинку Кейвеллів вважаються чарівними: «Джонсі, Бобер, Піт, Генрі». Голоси наближаються, і навіть через трубку Джонсі відчуває, як вони пробивають собі шлях у його голову — тупий ніж, яким можна копати й довбати, але тільки не різати. Ай. Порівняно з плачем Даддітса лікоть Генрі здається ласкавим дружнім поплескуванням. Тим часом по шиї стікають солоні потоки. Очі зупиняються на двох табличках, що висять над телефоном. «БУДЬ ЛАСКА, НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ ПО ТЕЛЕФОНУ БІЛЬШ НІЖ 5 ХВИЛИН», — написано на одній. «НЕ ЛАЯТИСЯ», — на другій. Нижче хтось нашкрябав: «Який мудак це вигадав?»
Потім трубку бере Даддітс. Тепер моторошне ревіння звучить прямо у вухо. Джонсі морщиться, але, незважаючи на біль, на Даддса неможливо гніватися. Тут, у магазині, їх четверо, на іншому кінці дроту він зовсім один. І яка ж він дивовижна людина. Бог скривдив його і благословив водночас, і від думки про це в Джонсі йде обертом голова.
— Даддітсе, — вимовляє він у трубку. — Даддітсе, це ми. Джонсі…
Він простягає трубку Генрі.
— Привіт, Даддітсе, це Генрі…
Генрі передає трубку Пітові.
— Привіт, Даддсе, це Піт. Годі вже ревти. Усе гаразд.
Піт передає трубку Бобру, той, подивившись навколо, відходить із трубкою настільки глибоко в куток, наскільки дозволяє шнур. Прикриваючи рукою рот, щоб його не почули старі біля печі (не кажучи вже про його власного старого, зрозуміло), він співає перші два рядки колискової. Потім замовкає і прислухається. Через секунду великим і вказівним пальцями показує друзям кружальце — все гаразд. Передає трубку Генрі.
— Даддсе? Це знову Генрі. Слухай, то був лише сон, Даддітсе. Цього нічого насправді не було, розумієш? Усе позаду… — Генрі прислухається, і Джонсі, скориставшись нагодою, знімає фланелеву сорочку. Футболка під нею мокра від поту.
У світі є мільйони речей, яких Джонсі не знає, — наприклад, що пов’язує його і його друзів із Даддітсом, — але він точно знає, що більше не може лишатися тут, у крамниці Ґосселіна. Він відчуває себе як у клятій печі, а не біля неї. У цих старих пердунів, які зібралися навколо, напевне, в кістках лід.
Генрі киває.
— Так, немов страшне кіно. — Слухає і хмуриться. — Ні, ти цього не робив. Ніхто з нас цього не робив. Ми нічого з ним не робили. Ми ні з ким з них нічого не робили.
І тут — осяяння! — Джонсі розуміє, що це зробили вони. Вони не хотіли конкретно цього, але це сталося через них. Вони боялися, що Річі, як і обіцяв, розбереться з ними… тому розібралися з ним першими.
Піт простягає руку, і Генрі каже в слухавку:
— Піт хоче тобі щось сказати, Даддсе.
Він передає телефон Пітові, і Піт каже Даддітсу, що треба просто забути про це, що вони скоро повернуться додому, зіграють у крибедж і влаштують пекельні веселощі, але поки…
Джонсі підводить погляд і бачить, що одна з табличок над телефоном змінилася. На тій, що ліворуч, як і раніше, написано «БУДЬ ЛАСКА, НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ ПО ТЕЛЕФОНУ БІЛЬШ НІЖ 5 ХВИЛИН», а на правій тепер красується: «ЧОМУ Б НЕ ВИЙТИ НАДВІР, ТАМ ПРОХОЛОДНІШЕ». І це класна думка. Чудова думка. То чому б не вийти? За Даддітса тепер уже можна не хвилюватися.
Але не встигає він зрушити з місця, як Піт простягає йому трубку.
— Він хоче поговорити з тобою, Джонсі.
Цієї секунди він уже готовий кинутися навтікача, пославши до біса Даддітса і всіх інших. Але це його друзі; вони разом побачили один жахливий сон, зробили те, що не хотіли робити,
(брешеш, паскудо, ти хотів, хотів цього і зробив )
і їхні очі зупиняють його, незважаючи на спеку, яка вже стисла його груди, як задушливі лещата. Їхні очі говорять, що він не має права йти, доки Даддітс не покладе слухавку, що він частина цього.
«Це наш сон, і він іще не закінчився, — запевняли їхні очі… насамперед очі Генрі. — Це триває з того дня, коли ми знайшли його за складом братів Трекерів, коли він майже голий стояв на колінах. Він бачить лінію, а тепер і ми її бачимо. І хоч ми можемо сприймати її по-різному, частина нас завжди бачитиме цю лінію. Ми будемо бачити її, доки не помремо».
Але в їхніх очах є і щось іще, щось таке, що буде незримо переслідувати їх аж до смерті й затьмарюватиме тінню навіть найщасливіші дні в їхньому житті. Страх перед скоєним. Перед скоєним у забутій частині їхнього одного на всіх сну.
Ось що змушує його залишитись і взяти слухавку, хоча він знемагає від спеки, смажиться, плавиться, хай йому чорт .
— Даддітсе, — каже він, і навіть голос його звучить гаряче. — Дійсно все гаразд. Я зараз передам трубку Генрі, тут спекотно до чортиків, і мені потрібно подихати повітрям…
Даддітс перериває його гучним схвильованим голосом:
— Е иой! Осі, е иой! Іий! Іий! Іий!
Вони з першої хвилини розуміли його кудкудакання, і Джонсі прекрасно зрозумів, що він каже: «Не виходь! Джонсі, не виходь! Сірий! Сірий! Сірий!»