Нещастя, що спіткало бідолашну родину, стосувалося дівчини. Маркус відразу впізнав батьків у кімнаті: тільки ці двоє сиділи, тоді як решта стояла. На їхніх обличчях відбивався не так біль, як розгубленість.
На мить пенітенціарій зустрівся поглядом з батьком. Міцний чоловік років п’ятдесяти, з тих, що можуть голими руками гнути металеві прути. І ось тепер він здавався знищеним, своєрідним утіленням цілковитого безсилля.
Труна стояла розкритою, присутні віддавали останню шану померлій. Маркус змішався з натовпом. Побачивши дівчину, він відразу збагнув, що смерть охопила її своїми обіймами ще за її життя. Прислухавшись до балачок навколо, зрозумів, що хворобою була вона сама.
Наркотики швидко отруїли її існування.
Однак Маркус не розумів, яким чином він міг творити добро за таких обставин. Тепер усе здавалося остаточно втраченим, непоправним. Тоді він міцніше стиснув у кишені ключ, який передав йому Клементе.
Що ним відмикали?
Отже, йому залишалося єдине: спробувати відімкнути всі двері. Отож він почав походжати будинком, намагаючись не привертати до себе уваги. Утім марно.
Він уже збирався махнути на все рукою, аж тут помітив у дальньому кутку ще одні двері. Єдині, у яких бракувало замкової щілини. За ними виявилися сходи. Отож він спустився в напівтемряві до підвалу.
Там було чимало старих меблів, станок для майстрування. Обернувшись, він помітив дерев’яну кабіну. Сауна.
Підійшов ближче, зазирнув усередину через кругле віконце у дверях кабіни. Але скло було товсте, а всередині затемно. І тоді він вирішив спробувати відчинити ключем. На його превеликий подив, ключ повернувся.
Щойно він відчинив двері, як у ніс йому вдарив нестерпний сморід. Блювотина, піт, фекалії. Він мимохіть відсахнувся. Та вже за секунду ступив крок уперед.
На підлозі того бридкого приміщення хтось лежав. Одяг брудний, волосся закублене, довга борода. Чоловіка жорстоко били, про що свідчило його запухле око, засохла кров на носі та в куточках рота, численні синці на відкритих ділянках тіла. На почорнілій від бруду шкірі рук вище від ліктів Маркус помітив татуювання: хрести з черепами, а на шиї — свастику.
З усього було очевидно, що ув’язнений перебуває в цій комірчині давно.
Повернувшись до Маркуса обличчям, чоловік затулив рукою єдине вціліле око, бо навіть таке слабке світло стало для нього неабияким подразником. У його погляді був помітний неприхований страх.
Та за якусь мить він збагнув, що перед ним — новий герой з того жахливого світу.
Можливо, саме через це в’язень посміливішав і заговорив:
— То була не моя вина… Ота молодь, вони самі приходили до мене, ладні на все заради бісового зілля… Вона попросила мене, щоб я взяв її, як проститутку, їй були потрібні гроші… Я всього лише виконав її бажання…
Пристрасть, з якою він заговорив спочатку, поступово згасла. Разом з надією. Чоловік знову знічено опустився на підлогу. Як той прикутий на ланцюг злий пес, що спершу гавкає, а потім повертається до будки, бо знає, що все одно він на ланцюгу.
— Дівчина померла.
Після тих слів чоловік похнюпився.
Маркус не зводив з нього очей, намагаючись збагнути, чому це Клементе вирішив піддати його такому іспиту. Виникало запитання: що він має зараз робити, як йому вчинити?
Перед ним був лихий чоловік. Про це красномовно свідчили його татуювання. Звісно, він заслуговував на покарання, але не таке. Якби Маркус його звільнив, той надалі чинив би зло, і він теж був би причетний до зла, винний у тому, що звільнив лиходія. І так само опинився б на боці зла й жорстокості, якби залишив його отут.
То де було добро і де було зло за цих обставин? Як він має вчинити? Звільнити в’язня чи замкнути двері й піти геть?
Зло — це правило. Добро — виняток з правила. Однак тієї миті він був не в змозі відрізнити одне від другого.
8
Для зв’язку вони користувалися голосовою поштою особливого номера, куди надсилали звукові повідомлення.
Щоразу, коли треба було обмінятися новою інформацією, телефонували на той номер і залишали повідомлення. Номер час від часу змінювали, але нерегулярно. Могли користуватися тим самим протягом кількох місяців або ж Клементе змінював його вже через декілька днів. Маркус здогадувався, що то робилося з мотивів безпеки, але ніколи не запитував, від чого щоразу залежало його рішення. Ба навіть таке банальне питання вказувало на існування загадкового світу, до якого йому було зась. Пенітенціарія цей факт дедалі більше дратував. Якщо Клементе поводився таким чином заради свого власного блага чи щоб зберегти їхню таємницю, він усе одно відчував, що його використовують. Ось чому останнім часом їхні стосунки стали такими напруженими.
Після тієї ночі, коли Маркус побачився із Сандрою в сосновому лісі біля Остії, він зателефонував на номер голосового зв’язку й попросив про зустріч. Однак, на його превеликий подив, приятель його випередив.
Зустріч було призначено на восьму вечора в малій базиліці Сант-Аполлінаре.
Пенітенціарій перетнув П’яцца-Навона, яка о тій годині вже почала заповнюватися ятками художників, котрі виставляли свої роботи з найкращими краєвидами Рима. Бари виносили надвір столики, що взимку тулилися до великих газових пічок.
Сант-Аполлінаре розташована на однойменній вулиці неподалік. Церква не вирізнялася якимось особливим декором чи красою, але її проста архітектура гармонійно зливалася з навколишніми будівлями. Вона вдало вписувалася в загальний урбаністичний комплекс, що свого часу правив за місце розташування папської семінарії — Германсько-угорського колегіуму. Тепер там містився Папський університет Святого Хреста.
Збереглося дві історії — одна давніша, а друга та, що трапилася зовсім недавно, і то є особливістю цієї невеликої базиліки. Обидві історії супроводжувалися загадковими явищами.
Перша стосувалася образу Святої Богородиці п’ятнадцятого століття. Коли 1494 року солдати короля Франції Карла V розбили табір просто перед церквою, віряни покрили фреску шаром штукатурки, щоб Матір Божа не бачила ганебної поведінки вояків. Однак це призвело до того, що про неї забули на півтора століття, аж поки під час землетрусу 1647 року верхній шар штукатурки не обсипався, відкривши очам схований за ним святий образ.
Друга історія, значно свіжіша, стосувалася загадкового поховання в церкві Енріко Де-Педіса[7] на прізвисько «Ренатіно», одного з учасників жорстокої банди Мальяна — кримінального угруповання, що не давало спокою всьому Риму від середини 60-х років минулого століття. Це угруповання брало участь у найганебніших злочинах міста, до яких нерідко був причетний Ватикан. Зазнавши значних втрат внаслідок численних судових процесів та вбивств, банда, якщо вірити чуткам, ще досі нишком орудувала в столиці.
Маркус часто запитував себе: чому це одному з найзапекліших членів банди випала честь, на яку в минулому могли сподіватися окрім святих, пап, кардиналів та єпископів хіба що великі благодійники Церкви. Пенітенціарій згадав, який ґвалт зчинили, коли хтось із журналістів повідомив загалу про оте неоднозначне поховання. Тоді церковному керівництву довелося таки врешті перевезти труну, і це після тривалих наполягань, які наражалися на жорсткий і геть незбагненний спротив Курії.
Деякі інформатори до того ж стверджували, що разом зі злочинцем поховали ще й рештки дівчини, яка давно кудись поділася неподалік від Сант-Аполлінаре і про яку відтоді нічого не було відомо. Емануела Орланді була донькою співробітника міста Ватикана, і одна з гіпотез щодо її зникнення полягала в тому, що дівчинку викрали, щоб шантажувати батька. Однак ексгумація труни Де-Педіса виявила, що йшлося всього лише про чергову вигадку, яка огортала мороком усю історію.
7
Енріко Де-Педіс (іт.