— Інколи черниці виходять погуляти до лісу, — повів далі Клементе. — Сюди ніхто ніколи не заходить, і вони можуть молитися собі спокійно.
«Жертва вибрала самітництво, — подумав Маркус, — узяла обітницю ізолюватися від людства разом з іншими сестрами-черницями. Ніхто й ніколи більше не побачив би її обличчя. А замість цього все перетворилося на бридкий вияв чийогось злого замислу».
— Важко збагнути вибір цих черниць; багато хто вважає, що краще б їм іти в люди й робити добро, замість того щоб зачинятися в чотирьох стінах, — оголосив Клементе, ніби прочитавши його думки. — Однак моя бабуся завжди казала: «Ти навіть уявити не можеш, скільки разів оці черниці врятували світ своїми молитвами».
Маркус не знав, вірити цьому чи ні. На його думку, важко вважати, що світ урятовано, коли бачиш перед собою таку страшну смерть.
— Ватикан існує вже багато століть, а такого тут ще не траплялося, — додав напарник. — Ми до такого не були готові. Жандармерія проведе внутрішнє розслідування, однак у них немає відповідних ресурсів, щоб вести таку справу. А тому — ніякого патологоанатома чи судмедекспертизи. Ніякої автопсії, відбитків пальців чи ДНК.
Маркус здивовано озирнувся на нього:
— Тоді чому не звернутися по допомогу до італійських служб?
Згідно з домовленостями між двома державами, Ватикан у разі необхідності міг звернутися до італійської поліції. Однак така допомога передбачала тільки контроль за численними прочанами, які відвідували базиліку, або ж запобігання дрібним злочинам на майдані перед нею. Юрисдикція італійської поліції закінчувалася на порозі сходів, що вели до входу в базиліку Святого Петра. Це правило можна було порушувати хіба що в разі нагальної потреби й за особливим проханням.
— По неї звертатися не будуть, це вже вирішено, — підтвердив Клементе.
— Як я зможу проводити розслідування на території Ватикану, щоб ніхто не звернув на мене уваги і — ба більше! — щоб не дізналися, хто я такий?!
— А ти його й не проводитимеш. Хай би хто це вичинив, він прийшов сюди ззовні.
Маркус далі не розумів:
— Як ти можеш таке стверджувати?
— Нам відоме його обличчя.
Почувши це, пенітенціарій аж рота роззявив від здивування.
— Тіло лежить тут приблизно вже годин вісім чи дев’ять, — продовжував Клементе. — Цього ранку, до схід сонця, камери спостереження зняли підозрілого чоловіка, який вештався в парковій зоні. Одягнений наче прибиральник, однак, як пізніше з’ясували, він був у краденому спецодязі.
— Чому він?
— Поглянь сам.
Клементе простягнув йому роздруківку фотограми. На ній камери зареєстрували одягненого в робу садівника чоловіка, верхню частину обличчя якого прикривав козирок кепки. Європеєць, вік визначити важко, хоча достоту за п’ятдесят. При собі мав сіру сумку через плече, на дні якої видно було темну пляму.
— Жандарми переконані, що в ній — сокирка або щось схоже. Він, напевно, зовсім недавно нею скористався, а ота пляма, що ти бачиш, — від крові.
— Чому саме сокирка?
— Тому що інших видів зброї тут марно й шукати. І навряд чи він зміг би пронести щось інше через усі пости безпеки, охорону та метал-детектори.
— Однак він забрав її із собою, щоб знищити сліди, на той випадок, якщо жандарми звернуться до італійської поліції.
— На виходах контролів значно менше. До того ж, щоб вийти, досить змішатися з юрбою прочан або туристів.
— Може йтися і про якийсь садівничий інвентар…
— Якраз перевіряють, чи нічого не бракує.
Маркус знову поглянув на рештки молодої черниці. Сам того не помічаючи, однією рукою стискав медальйон у себе на шиї — зображення святого архангела Михаїла з вогненним мечем у руках. Захисника пенітенціаріїв.
— Треба йти, — сказав Клементе, — час вичерпано.
Тієї миті десь удалині в лісі почулося шарудіння. Воно наближалося. Маркус підвів голову й побачив, як з темряви виступають чиїсь темні силуети. Деякі тримали в руці свічку. При слабкому світлі тих вогників розгледів купку осіб з покритими головами. Їхні обличчя були сховані за темною тканиною.
— Це сестри-черниці, — сказав Клементе. — Прийшли її забрати.
За життя тільки вони могли бачити її зовнішність. Після смерті лише вони могли подбати про її тіло. Таким було правило.
Клементе й Маркус відійшли, поступившись їм місцем. Тоді черниці змогли мовчки стати колом, оточивши тіло бідолашної. Кожна знала, що має робити. Деякі розстелили на землі білі простирадла, інші поклали на нього частини тіла жертви.
І тільки тоді Маркус звернув увагу на звук. Монотонне гудіння, що лунало з-під покривал, за яким були сховані обличчя черниць. Літанія. Молилися латиною.
Клементе вхопив його під лікоть, потягнув за собою. Маркус хотів був уже йти, аж тут одна з черниць пройшла повз нього. І тієї самої миті він чітко розчув фразу: «Hic est diabolus».
Диявол тут.
Частина перша
Соляний хлопчик
1
Перед очима Клементе лежав холодний нічний Рим.
Ніхто нізащо не здогадався б, що чоловік, який спирався тієї миті на кам’яну балюстраду тераси Пінчо[3], — священник. Просто перед ним простиралися численні палаци й куполи, а над ними гордо височіла базиліка Святого Петра. Велична панорама, яка століттями залишалася незмінною в місті, де вирувало таке дрібне й швидкоплинне людське життя.
Клементе стояв непорушно, споглядаючи місто й не звертаючи уваги на кроки, що наближалися за його спиною.
— Ну, то якою буде відповідь? — запитав він, перш ніж Маркус підійшов і став поряд.
Окрім них двох, на терасі нікого не було.
— Ніякою.
Клементе кивнув, не виявивши подиву, по тому уважно поглянув на приятеля-пенітенціарія. Вигляд у Маркуса був утомлений, підборіддя вкривала кількаденна щетина.
— Сьогодні вже рік.
Клементе помовчав хвилинку, уважно дивлячись йому в очі. Він знав, про що йшлося: минув рівно рік після знайдення розчленованого тіла черниці у Ватиканських садах. Протягом такого тривалого часу всі пошуки пенітенціарія не дали результатів.
Жодного сліду, жодної зачіпки, ніяких підозр. Нічого.
— Думаєш здатися? — запитав Клементе.
— А що, хіба можна? — відповів уїдливо запитанням на запитання Маркус.
Ця справа стала для нього міцним горішком. Полювання на чоловіка з відеозапису камер спостереження — європейця, віком за п’ятдесят, — було безуспішне.
— Ніхто його не знає, ніхто ніколи не бачив. І що мене найбільше дратує: нам відоме його обличчя. — Він помовчав, дивлячись на приятеля. — Треба знову перевірити мирян, що служать і працюють у Ватикані. І якщо нічого не знайдемо, перейдемо до священнослужителів.
— Там немає жодного, хто був би схожий на чоловіка з фото. То навіщо гаяти час?
— А хто може гарантувати, що в убивці немає спільників у Ватикані? Що в нього тут немає захисту? — Маркус ніяк не міг заспокоїтися. — Відповіді на ці запитання — за стінами Ватикану. Отам і слід проводити розслідування.
— Тобі ж відоме правило. Не можна. З причин конфіденційності.
Маркус знав, що ота «конфіденційність» — лише відмовка. Просто побоювалися, що він, устромивши носа в справи Ватикану, розкопає щось інше, ніяк не пов’язане зі смертю черниці.
— Мене цікавить лише одне: знайти вбивцю. — Він нагнувся ближче до приятеля. — Ти мусиш переконати прелатуру, нехай скасують правило.
Клементе тільки роздратовано відмахнувся, як від дурниці.
— Я навіть гадки не маю, у кого є повноваження на таке.
Нижче, під терасою, П’яцца-дель-Пополо вирувала групами туристів, що під час нічних екскурсій захоплено милувалися визначними пам’ятками Рима. Хтозна, чи сказали їм, що колись на тому самому місці росло горіхове дерево, під тим горіхом був похований імператор Нерон, якого вороги нарекли чудовиськом, звинувативши в наказі спалити Рим 64 року до нашої ери. І тому римляни вважали, буцімто місце просякнуте сатанинськими силами. Через це приблизно 1000 року Папа Пасхалій ІІ наказав спалити горіх разом з ексгумованим прахом імператора. Пізніше там спорудили церкву Санта-Марія-дель-Пополо, де й досі на головному вівтарі можна побачити барельєф, на якому зображена сцена, як Папа зрубує дерево Нерона.
3
Тераса Пінчо (іт.