Маркус спробував пошукати його ліхтариком, однак побачив лише швидкий силует, що вискочив з кімнати. Після хвилинного вагання він рушив слідом, однак, щойно вискочивши в коридор, відразу відчув, що їдкий сморід гасу зі старих обігрівачів несподівано став значно відчутнішим. Десь у дальньому кінці того своєрідного лабіринту блиснула іскра. Тепер вдалині було помітно полум’я.
Маркус не наважувався. Йому слід було якомога швидше забиратися звідси, інакше він згорить тут живцем. Утім якась частина свідомості підказувала: якщо він зараз вийде, не отримавши відповіді, то вже ніколи не зможе зупинити те зло, що захоплювало Рим. А тому він, усвідомлюючи ризик, повернувся назад, до архіву.
Він знову опустився на коліна перед шухлядою, яку оглядав раніше, заходився витягувати касету за касетою, відкидаючи вбік ті, що його не цікавили. Нарешті знайшов те, що шукав.
На етикетці було зазначено: «Вчений психопат».
Маркус запхав відеокасету собі за пазуху й кинувся до виходу.
Коридори підвального приміщення всі здавалися однаковими, вони швидко заповнювалися їдким, задушливим димом. Пенітенціарій затулив рота й носа коміром і намагався пригадати зворотний шлях, але це було неймовірно складно. Світло ліхтаря вже давно не допомагало, щоразу наштовхувалось на чорну стіну кіптяви.
Він став рачки, щоб краще дихалося. Відчував, як навколо теплішає, як полум’я його вже наздоганяє, от-от наздожене. Він підвів голову й зауважив, що дим поширюється в одному напрямку, ніби відшукав для себе вихід. Тоді він підвівся й рушив туди.
Дихав важко і час від часу мусив зупинятися й опиратися об стіну, щоб прокашлятися. Коли минув якийсь час, що здався йому вічністю, він нарешті знайшов сходи, які вели догори. Кинувся до них, коли вогонь уже охоплював усе навколо.
Піднявшись нагору, він збагнув: ще кілька хвилин, і тут теж усе буде огорнуте димом. Отже, вийти через ті двері, через які зайшов, було неможливо, він ризикував задихнутися за кілька кроків від порятунку. Тоді це видалося йому нестерпно безглуздим. Він зрозумів: якщо хоче врятуватися, треба підніматися нагору, намагаючись випередити дим.
Таким чином Маркус знову опинився на другому поверсі та вже в напівпритомному стані доплівся до кімнати зі стінами, що розписані казковими сюжетами. Однак тепло від полум’я дісталося туди раніше за нього: температура підвищилася так, що шпалери почали відступати від стін.
Маркус відчував, що часу в нього залишилося зовсім мало, а тому почав бити ногою по дошці, що перегороджувала вікно. Один удар ногою, другий, третій, а тим часом у коридорі вже посвітліло від пожежі. Нарешті дошка піддалася й полетіла надвір, у порожнечу. Маркус став на підвіконня та вже зібрався стрибнути за дошкою в темряву грози, коли з-під шпалер з казковими сюжетами вигулькнув малюнок на стіні. Він був великий, зображував чийсь силует, що скидався на загрозливу тінь.
Був подібний до силуету людини, але не зовсім людини. Очні ямки порожні. З вовчою головою.
13
Злива, що лютувала над Римом цілу ніч і наступного ранку, вже давно вщухла.
Вицвіле сонце освітлювало базиліку Святого Павла за мурами[14], велику і неймовірно красиву церкву, що поступалася розмірами лише базиліці Святого Петра.
У ній була могила апостола Павла, якого, згідно з віруванням, замучили та стратили за кілька кілометрів від храму. Базиліка стояла на лівому березі Тибру поза Авреліановим муром, на що і вказує назва. Її часто використовували для особливих урочистих церемоній, як-от похорони державного значення. У той день там відспівували Пію Рімонті та Стефано Карбоні — поліціянтів, яких римський монстр жорстоко вбив дві ночі тому.
У храмі набилося народу, навіть не всі змогли зайти. Були присутні очільники поліції та представники влади. Але й багато простих містян прийшли віддати останню шану жертвам страшного злочину.
Під зовнішнім портиком фасаду, прикрашеного колонами, розташувалися телевізійники, що робили відеорепортаж про подію для національних телеканалів. Перед входом уже стояла в цілковитій готовності почесна варта з поліціянтів у парадній формі, готова віддати останній салют загиблим.
Сандра залишилася надворі разом з багатьма колегами та спостерігала за всім з відчуттям покори і впевненості, що вбивця зараз дуже тішиться, спостерігаючи за спричиненою ним виставою.
Вона була в цивільному, мала при собі невеликий цифровий фотоапарат, яким знімала присутніх. Так само робили інші фотоексперти, що змішалися з натовпом у самій базиліці й надворі. Усі таким чином шукали підозрілих осіб з підозрілою поведінкою. Сподівалися, що монстр прийде сюди, щоб пережити солодке вдоволення, що він досі вільний і не зазнав покарання.
«Не такий він дурний, — подумала Сандра. — Немає його тут».
Востаннє вона брала участь у похоронах, коли загинув її чоловік. Однак відчуття, яке вона пережила, згадуючи про той далекий день, не мало нічого спільного з болем втрати. Поки вона стежила за похороном Давіда, її не покидала думка, що тепер вона — офіційно «вдова». Оте слово аж ніяк не відповідало ні їй, ані її молодому вікові. Воно її дратувало. Відтоді ще ніхто не промовляв цього слова в її присутності, попри те що самій доводилося привчати себе до нового статусу.
Вона довго не могла призвичаїтися до нього, аж поки не розгадала таємниці смерті свого коханого чоловіка. До думки не про статус, а про незручну присутність покійного в її житті. Ніхто й нізащо цього не визнає вголос, а втім смерть близьких нам людей часто не дає нам спокою, як той борг, що його вже неможливо повернути. Отож вона ще досі пам’ятала відчуття полегшення, пережите тієї миті, коли Давід нарешті відпустив її від себе.
Однак їй знадобилося ще багато часу, щоб впустити у своє життя іншого чоловіка. Зовсім інше кохання й зовсім інший спосіб його прояву. Іншу зубну щітку у ванній, новий запах на подушці поруч із собою.
І ось тепер вона вже не була впевнена в Максові й не знала, як йому про це сказати. І що більше переконувала себе, що він саме той чоловік, який їй потрібен, то більше наростала в ній потреба припинити з ним стосунки.
Оті думки посилилися саме тепер, у день похорону її колежанки Пії Рімонті. Що було б, якби вона опинилася тоді на її місці, у тій машині, як наживка для полювання на монстра? Про що вона думала б і за чим шкодувала б останньої миті свого життя?
Сандра боялася відповісти собі на це запитання. Та, можливо, саме завдяки отим тривожним думкам вона, готуючись сфотографувати групу людей, помітила, що разом з ними в об’єктив потрапив Іван, наречений Пії, який невідомо чому квапливо віддалявся від базиліки ще до завершення поховальної служби.
Агентка простежила за ним очима й побачила, як він пройшов вздовж портиків, звернув на бокову вуличку й підійшов до припаркованої там автівки.
Навіть з такої відстані було помітно, який він пригнічений. Хтозна, можливо, не витримав болю і втік. Проте, ще не дійшовши до автівки, він зробив дещо таке, що Сандру приголомшило.
Він сердито вихопив мобільний телефон з кишені й швигорнув до урни для сміття.
Сандра згадала слова пенітенціарія про аномалії. Отой вчинок якраз і вказував на аномальну поведінку. Вона ще хвилину сумнівалася, однак, зрештою, вирішила піти й поговорити з тим чоловіком.
Вона бачила Івана лише раз, коли він чекав на Пію після зміни. Та протягом останніх двох днів він часто навідувався до квестури. Здавалося, ніяк не міг заспокоїтися, вважав себе винним у тому, що не зміг захистити свою дівчину.
— Привіт. Ти Іван, еге ж? — звернулася до нього Сандра.
Чоловік розвернувся й поглянув на неї.
— Так, це я.
— Мене звати Сандра Веґа, я колежанка Пії. — Вона вирішила, що слід пояснити, чому вона до нього підійшла. — Знаю, тобі зараз нелегко. Сама через це пройшла, коли кілька років тому загинув мій чоловік.
— Мені дуже шкода, — тільки й промовив він, тому що, можливо, гадки не мав, що тут ще сказати.
— Я бачила, як ти поспіхом вийшов із церкви.
Сандра помітила, як Іван, почувши її слова, мимоволі зиркнув у бік урни для сміття, куди перед цим викинув мобільний.
14
Базиліка Святого Павла за міськими мурами (базиліка Сан-Паоло-фуорі-ле-мура) — одна з чотирьох великих, або патріарших, базилік Рима (разом із собором Святого Петра, базилікою Святого Івана в Латерано і базилікою Санта-Марія-Маджоре) та двох базилік в Ассізі Римо-католицької церкви. На відміну від інших, розташована за Авреліановим муром, у південній частині Рима. У 1980 році внесена до Переліку світової спадщини ЮНЕСКО.