Ті самі блакитні очі, значно кремезніший; у той час йому мало бути не більше ніж п’ятдесят років. Отже, ще одне підтвердження: той, хто захищав убивцю, знав його ще з дитинства.
«Це Джованні, — промовив Кропп, представивши його. — А це синьйорина Ольга. А отой худий і носатий — Фернандо», — повідомив психіатр, вказуючи на чоловіка без руки.
Усі всміхнулися дотепу, окрім хлопчини, який так і не підвів голови.
«Ми деякий час побудемо з тобою, але згодом ти зможеш долучитися до інших дітей. Навіть якщо зараз ти почуваєшся незручно, це швидко мине, і тобі в нас сподобається, ось побачиш».
Маркус уже впізнав двох з учасників відео. Тепер намагався запам’ятати імена та фізіономію інших. Кропп — білявий. Фернандо — однорукий. Ольга — з рудим волоссям.
«Я вже приготувала для нього кімнату, — сказала жінка, привітно всміхаючись. Вона зверталася до психіатра, хоча насправді говорила з хлопчиком. — Розклала по шухлядах його речі, а пізніше ми зможемо піти разом до кімнати з іграшками, щоб вибрати щось таке, що йому до вподоби. Що скажете, професоре?»
«Як на мене, чудовий план!»
Хлопчик ніяк не відреагував. По тому Кропп знову кивнув, і троє медиків вийшли з кімнати.
Маркус зауважив, що всі поводилися дуже привітно й запопадливо. Однак їхня поведінка різко контрастувала з неусміхненими, невеселими обличчями героїв казок, зображених на стінах.
«Зараз ми поставимо тобі кілька запитань, добре?» — запитав Кропп.
Хлопчик несподівано повернувся до відеокамери.
Кропп до нього озвався:
«Ти знаєш, чому ти тут, Вікторе?»
— Його звати Віктор, — сказав Клементе, щоб підкреслити той факт, що тепер їм, можливо, відоме ім’я чудовиська. Але Маркуса тієї миті більше цікавило те, що відбувалося на екрані.
Хлопчик знову повернувся до Кроппа, але не відповів і на друге запитання.
Кропп наполягав:
«Гадаю, ти знаєш, просто не хочеш говорити, чи не так?»
Знову ніякої реакції.
«Я знаю, що ти любиш підрахунки, — промовив психіатр, змінюючи тему. — Мені сказали, тобі дуже добре дається математика. Ти міг би розв’язати кілька прикладів для мене?»
Тут Астольфі підвівся зі свого місця й вийшов з об’єктива. За хвилину він повернувся, поставив поряд з Віктором шкільну дошку для письма, на якій був вираз:
Поклав крейду й повернувся на своє місце.
«Не хочеш розв’язати»? — запитав Кропп у хлопчика, який навіть голови не повернув, щоб поглянути, що там робить Астольфі.
Після кількох секунд вагання Віктор підвівся, підійшов до дошки й почав записувати розв’язання:
28061906,132522
Астольфі перевірив за таблицею і показав Кроппу, що результат правильний.
— Це ж бо просто маленький геній! — здивовано вигукнув Клементе.
Психіатра це теж потішило:
«Молодець, Вікторе, дуже добре».
Маркус знав, що існують люди, наділені особливими талантами, схильністю чи то до математики, чи до музики, чи до малювання. Декому дуже легко давалися підрахунки, а дехто всього за один день міг навчитися бездоганно грати на музичному інструменті, ще хтось міг запросто намалювати по пам’яті панорамний краєвид міста в усіх деталях після того, як розглядав його лише протягом кількох секунд. Часто такий особливий дар супроводжено якоюсь вадою, як-от аутизм або синдром Аспергера. У минулому таких осіб називали idiot savant[15] — вчений ідіот. Але в наш час їх наділили відповіднішим терміном: savant, тобто «савант». Попри неймовірні здібності ці люди нездатні спілкуватися з навколишнім світом, вирізняються з-поміж інших дітей запізненням у розвитку мови й відхиленнями низки когнітивних процесів, окрім обсесивно-компульсивних відхилень.
«Віктор, напевно, був одним з них. Ученим психопатом», — вирішив Маркус.
Хлопчик повернувся до свого стільця, прибрав тієї самої пози: похнюпився і сховав долоні під колінами. Однак цього разу втупився в об’єктив відеокамери.
«Будь ласка, Вікторе, поглянь на мене», — дорікнув йому м’яко Кропп.
Від хлопцевого пронизливого погляду Маркусові стало моторошно. Здавалося, малий міг бачити його наскрізь попри всі перешкоди між ними.
За хвилину Віктор таки послухав і знову перевів погляд на психіатра.
«Зараз ми поговоримо про твою історію», — оголосив Кропп.
Ті слова не справили на хлопчину ніякого враження, він так і сидів з байдужим виглядом.
«Що сталося з твоєю сестрою, Вікторе? Ти пам’ятаєш, що з нею трапилося?»
Кропп витримав тривалу паузу — можливо, з метою викликати якусь реакцію.
Минув якийсь час, поки Віктор нарешті щось сказав. Але його голос лунав дуже тихо, важко було розібрати.
«Що він сказав?» — запитав Клементе.
Тут втрутився Кропп:
«Повтори, будь ласка».
Хлопчик підвищив голос, але не набагато, і повторив несміло:
«То не я».
Двоє лікарів у кімнаті мовчали й чекали, чи він не додасть іще щось до сказаного. Однак марно. Віктор обмежився тим, що знову повернувся до відеокамери, уже втретє.
«Чому ти туди дивишся?» — запитав його Кропп.
Хлопчик повільно підійняв руку та вказав на щось:
«Там нічого немає. Я не розумію».
Віктор мовчав, однак погляду не відводив.
«Ти щось бачиш?»
Віктор заперечно похитав головою.
«Може, когось?..»
Віктор не поворухнувся.
«Ти помиляєшся, там нікого немає. Ми тут самі в кімнаті».
Але хлопчик далі дивився в той бік. Маркусові й Клементе здавалося, що малий дивиться просто на них, і від цього їм стало неспокійно.
«Ми ще повернемося до розмови про твою сестру. Це важливо, — сказав Кропп. — Але на сьогодні досить. Можеш тут побути й побавитися, якщо хочеш».
Перезирнувшись, лікарі підвелися й рушили до дверей. Вийшли з кімнати, залишивши малого на самоті, однак відеокамеру не вимкнули. Маркусові це здалося дивним. Віктор тим часом так і сидів, утупившись в об’єктив; навіть жоден м’яз не тріпнувся на його обличчі.
Пенітенціарій намагався прочитати його думки по очах. Яка таємниця була схована в погляді цього хлопчини? Що він заподіяв своїй сестрі?
Минула майже хвилина. Потім плівка закінчилася, запис урвався.
— Тепер нам відоме його ім’я, — задоволено мовив Клементе.
У них були дві конкретні зачіпки: відеокасета й запис голосу чудовиська на реєстраторі сповідальні в церкві Сант-Аполлінаре, з якого розпочалося розслідування.
«…колись давно… Це сталося вночі… І всі помітили, куди увігнано ножа… настав його час… діти померли… нещирі носії нещирої любові… і він повівся з ними безжально… соляного хлопчика… якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».
Відео та аудіозапис були двома крайніми свідченнями. Показували вбивцю, яким він був у дитинстві й тепер. А що сталося з ним посередині, між цими двома віхами? А ще раніше?
— Сповідальню Сант-Аполлінаре в минулому злочинний світ використовував для передавання інформації поліції, — підбив підсумок Маркус, якому треба було зібратися з думками. — Церква тоді була нейтральною зоною, надійним портом. Монстр знав про це, ось чому ми вирішили, що він обов’язково має бути злочинцем.
— Можливо, він скоїв якісь злочини після інституту «Гамельн», — промовив Клементе, вказуючи на екран. — Зрештою ми ж бо знаємо, як воно буває: більшість дітей та підлітків, що скоїли злочин, робить це й надалі.
— Їхню долю вирішено, — підтвердив Маркус.
Однак то було лише його власне міркування, він відчував, що от-от наблизиться до чогось дуже важливого. У звуковому записі була одна фраза, яка після перегляду відео тепер набула зовсім іншого значення.
Діти померли.
Коли він слухав той запис уперше, то вирішив, що злодій мав на увазі батьків своїх юних жертв. Що оте садистське попередження було призначене їм з огляду на біль, який вони мали пережити.
15
Ідеться про синдром саванта, або савантизм (від фр.