Вільям Шекспір
ЛУКРЕЦІЯ
Переклав Михайло Литвинець
Високоповажаному Генрі Райотслі,
герцогові Саутгемптону та баронові Тічфілду
Любов, яку я почуваю до вашої світлості, безконечна; і цей скромний твір без початку передає лише частину її. І тільки докази вашої втішної прихильності до мене, а не достоїнства моїх невмілих рядків, надають мені впевненості в тому, що ви приймете мою присвяту. Те, що я створив, належить вам; те, що я маю ще створити, так само ваше, — як частина того цілого, що повністю віддане вам. Якби достоїнства мої були більші, то й вияви моєї відданості були б значно більшими. Але хай яким би там не був мій твір, він приноситься в дар вашій світлості, що їй зичу довгого життя, ще більше продовженого всіляким щастям.
Вашій світлості найпокірніший слуга
Вільям Шекспір
Тарквіній із Ардеї, що в облозі,
На крилах згубної жаги летить,
Спішить в Коллаціум і по дорозі
В собі жадливу роздуває хіть,
Що в нім, як жар у попелі, горить —
Обнять Лукрецію — красу небесну,
Дружину Коллатіна доброчесну.
Так, доброчесну! З тих наймень і слів
Нещадно-гостре в нім зросло жадання;
Ох, необачно Коллатін чинив,
Коли хвалив її очарування,
Рум’янцю на щоках блідих палання
І двох зірок земних красу ясну, —
Їх мав, законну маючи жону.
В наметі у Тарквінія ще вчора
Свій скарб відкрив щасливий багатій;
Його дружина — щастя і опора,
Дарунок неба на путі земній;
Тож небу й долі дякує своїй, —
Хай владарі із славою побрались,
Але таких жінок їм не дісталось.
О зірка щастя, що сяйне й згаса!
До кого й прийде — ненадовго стане;
Ось так ранкова срібляна роса
Під сонця золотим величчям тане;
Умить зникає щастя пожадане:
Красу і честь від світу злісних бур
Хто захова? Який затулить мур?
Не потребує врода красномовця,
Собою людське око порива.
І хто б повірив, що такий знайшовся
Дивак: розхвалює краси дива?
Навіщо мужеві хвальби слова?
Тримав би краще він у таємниці
Від ницих вух перлину скарбівниці.
Мабуть, Тарквінію пихатий дух
Роз’ятрила ця розкіш небувала, —
Адже загроза в серце йде від вух;
Чи, може, самолюбство уражала
Зухвалість порівнянь кольких, як жала,
Чи заздрощі впекли — що простий хтось
Здобув те, що владиці не далось.
Думками гнаний, він всякчасно в русі,
Тож не спиняється і швидко мчить:
Що справи, честь, високий сан, що друзі?
Все занедбав і квапиться згасить
Той пломінь, що в печінці палахтить.*[1]
О згуби жар у попелі розкаянь,
Ти не старієш, хоч минув твій травень!
Та ось в Коллаціум прибув крадій,
Його там римська прийняла матрона,
У неї ж на лиці в борні ясній
Змагались врода й цнота безборонна;
Краса була від сорому червона,
А цнота мов сріблила кров сріблом, —
Хвалитись їм хотілося обом.
Але краса, що білістю ввінчалась,
Зве голуб’ят Венери звіддалік;*
А цнота у краси віднять старалась
Рум’янець, даний в золотий ще вік,
Що золотив їй срібло милих щік;
Отож червоне, — як вони б не бились! —
Від стиду, наче щит, боронить білість.
Такі герби цвіли на тих щоках:
Зійшлись краса червона й біла цнота, —
Дві королеви, рівні у правах,
Обом у світі панувать охота;
Їх шанолюбство пориває потай;
Обидві дужі, кожна бій веде,
Але в борні з них жодна не впаде.
Безмовна йде війна троянд і лілій
На ратнім полі вроди; крадькома
За всім Тарквіній стежить у безсиллі;
Аби не бути вбитим обома,
Цей боягуз поразку вже прийма,
Спішить в полон до армій несуворих,
Хоч ті б воліли, щоб утік цей ворог.
Подумав він, що недоріка-муж
Покривдив сам вродливицю-дружину,
Бо скнаристий язик його недуж
Списати ту красу дорогоцінну:
Тож завдяки скупому Коллатіну
Зчудований Тарквіній в час оцей
Не зводив з неї жадібних очей.
Свята, що біс її обожнив скритий,
Не добачає ще лихих прикмет;
Той не грішить, хто не навчивсь грішити,
Пташки в кущах не відають тенет:
Виходить щиросерда наперед
1
Коментарі до слів і речень, позначених зірочками, дивіться в розділі «Примітки», що в кінці книги.