І червоніє, дивлячись на пані;
Листа узяв і сквапно вийшов, зник,
Нічого не спитавши при розстанні.
Але, як винні всі, вона зарані
Вбачає докір в поглядах усіх, —
Він зашарівсь — чи не помітив гріх?
Гай-гай, простак! Клянуся світом білим, —
Не смілий та й не жвавий попервах!
Але такі відповідають ділом,
Коли нахаби скорі на словах,
Зате повільні в клопітних ділах,
А цей — взірець недавнього ще часу:
Кивне без слова й чесно робить зразу.
Ось так підозру розпалив лиху,
Обличчя зчервонив обом їм сором:
Він знає про Тарквінія жагу?
І зашарілась під уважним зором,
Який їй здався натяком прозорим:
Що рум’яніший він, то більш вона
Боїться, що розкрилась таїна.
І страшно їй, що довго ще чекати,
Адже пішов звідсіль недавно раб.
Повільно час пливе — не підігнати,
Тепер їй важко плакати, хоча б
Тягар нещастя і журби ослаб;
І плач вона гамує сумовитий,
Аби інакше згодом затужити.
І на картину погляд свій зверта, —
Зображення Пріамової Трої;
Узяти місто греки йдуть — це мста
За обезчещення Єлени тої;
Сягає хмари Іліон * блідої.
Який митець тут виявив себе?
Цілує вежі небо голубе.
Біду, життя — безживне, безголосе —
Митець, природі в насміх, віддає;
Засохли фарби краплі, наче сльози, —
За вбитим мужем їх дружина ллє;
Димує кров — мистецтво виграє! —
І очі тих, хто вже конає, гине,
Блищать в імлі нічній, немов жарини.
Ось видно воїна — підкоп веде,
Облившись потом, в пилюзі, — під мури;
А з веж троянських очі де-не-де
Сяйнуть через бійниці в час похмурий,
Зорять на греків, сповнені зажури:
Такий яскравий твір, що дозволя
Ті очі бачить навіть звіддаля.
У визначних вождів — краса й величчя,
Могуття й переможність, як вінець;
А в юнаків — стрімливість войовича;
То тут, то там показує митець
Страхополохів, змучених внівець, —
Тремтять вони, мов злякані селяни,
Це бачить кожен, хто на них погляне.
А ген Аякс з Уліссом,* — о, яку
В них видно силу творчості вабливу!
І легко прозираєм суть людську;
І вдачу ловимо з облич правдиву:
В Аякса очі аж горять від гніву,
Всміхається розважливо Улісс:
Мов змій, він мудрий; хитрий, наче лис.
А далі — Нестор; зміст ми легко вловим:
Він греків кличе в бій — розкрив уста,
Здіймає руки, надихає словом
І поглядом увагу приверта;
Трясеться в нього сива борода
У лад промові; з губ його злітає
Дихання легіт і небес торкає.
Круг нього — море збуджених облич,
Що радить Нестор, мудрий і старенний?
Всі слухають, як спів, ту дивну річ,
Немов зачарували їх сирени;
Усіх художник відтворив натхненний, —
Одні внизу, а другі — вище там;
Хтось кривиться, не вірячи словам,
Той на чуже плече зіперсь рукою,
Тому і носа виткнуть не дають;
Той збагровів, затиснутий юрбою;
Ті задихаються, а ті — клянуть;
І всіх бере шаленство, гнів і лють, —
Якби їх Нестор не втішав речами,
Вони б тут сперечалися мечами.
І для уяви теж є простір скрізь.
Нам різні лиця легко уявити:
Нема Ахілла * — замість нього спис,
Герой в юрбі сховався гордовитий,
Він тільки зорові душі відкритий, —
Так по руці, нозі чи голові
Відтвориш цілі образи живі.
На мурах геть обложеної Трої
Зібрались матері — це в бій іде
Сам Гектор;* вийшли їх сини при зброї
На поле честі — плем’я молоде;
І сподівання в матерів росте,
Хоч на обличчя радісні тривога
Лягає, наче тінь сумна й волога.
І з круч Дардану — там почався бій! —
До Сімоенту кров тече струмками,
Де хвилі вслід за битвою мерщій,
Здійнявши гребені, біжать валами,
Ревуть, стинаються з очеретами,
Та відступають піняві ряди,
Щоб наступом на берег знов піти.
Підходить до картини бойовиська
Вона — хто ж найсумніш зорить удаль?
Уважно лиця розглядає зблизька,
На багатьох із них — і горе, й жаль,
Та он Гекуба, мов сама печаль, —
В крові Пріама зрить перед собою,
А Пірр на нього наступив п’ятою.*
Явив художник часу згубний шлях
І смерть краси в цім образі Гекуби:
На щоках — зморшки, втома й біль — в очах;