Всміхнулась, мов зваливши горя кладь:
«Дурна! Йому ці рани не болять».
Їй припливає й відпливає горе,
Час, стомлений жалем її, пливе.
Минай же, ноче! Де ж ти, ранку скорий?
І довгі дні, й чекання горьове:
А мить — це вік, як біль нам душу рве;
Важенне горе, та не може спати,
І час повзе, немовби винуватий.
Увесь цей час у думах провела
Лукреція сама біля картини,
Яка її від горя відтягла
Страшним видінням іншої руїни;
Чужу біду побачиш — власна гине,
Бо може думка про чийсь біль завжди
Полегкість, як не ліки, принести.
Та повернувся вже гонець моторний,
І муж додому з почтом надійшов;
Їх жде Лукреція в одежі чорній;
Обвиті синню очі так, немов
Півколом райдуги... Невже це знов
Озера сліз проллються, повні й хмурі,
Віщуючи нові, ще більші бурі?
Усе те бачить бідний чоловік,
В лице вдивляється, завмер навпроти:
Це ж очі зчервонив їй сліз потік,
Погас її рум’янець від турботи.
Спитать не в силі він: сумна чого ти?
Стоять, мов друзі, що на чужині
Зустрілися й дивуються, чудні.
Ось він узяв її безкровну руку
І мовить так: «Яке ж бо сталось зло,
Що вся тремтиш, тамуючи розпуку?
Любове ніжна, що тебе звело?
Де твій рум’янець? Що між нас лягло?
Повідай, знявши з себе чорні шати,
Щоб ми змогли твою журбу прогнати».
Зітхнула тричі, поки спромоглась
На перше слово в горі та прокльоні;
Нарешті мовить, зболена якась,
І повіряє думи невгомонні,
Що честь її у ворога в полоні;
А Коллатін із почтом жде своїм,
На хмару схожий, що тамує грім.
В гнізді вологому цей лебідь білий
Заводить сумно свій останній спів:
«Про злочин розказать не маю сили, —
Вини ж не знять, не збути й поготів;
Це ж для біди моєї мало слів,
А сліз багато; й голосіння знову
Тяглося б довго, заглушивши мову.
В кількох словах скажу. О, будь ласкав,
Мій любий, слухай, знай: в твоєму домі
З’явивсь чужинець, на подушку впав,
Де ти схиляв чоло своє в утомі!
Тож кривди ми тепер уже свідомі:
Принукою він люто взяв мене,
І я — невірна, сталося страшне!
Адже опівночі в пітьмі жахливій
До мене із мечем він увійшов,
Здійнявши смолоскип, і, похітливий,
Благав ласкаво: «Відслони покров,
Збудися, римлянко, й мені любов
Даруй свою, а ні — навік ганьбою
Тебе й твій рід укрию за тобою.
Я вб’ю слугу, якщо не вдовольниш
Мого бажання, від якого гину,
І заколю тебе, й скажу пізніш,
Що, хіттю сплетених, в лиху годину
Застиг я вас і вбив, немов скотину;.
І цим здобуду славу я собі,
А ти навік зостанешся в ганьбі».
Коли ж я закричала й заметалась, —
Приставив до грудей моїх меча,
Присяг, якщо здіймати буду галас
І не скорюся, — вб’є мене, хоча
Не просто вб’є, — ганьбою увінча,
І не забуде Рим — раби й вельможі! —
Про смерть Лукреції з рабом на ложі.
Мій ворог сильним був, безрадна ж я,
І від страху ще більше ослабіла;
Звелів мовчать кривавий судія:
Прохання марні там, де править сила;
Прийшла жага й сказала, знавісніла:
Моя краса забрала в нього зір!
Суддю обкравши, підеш під топір.
Знайди мені прощення, я благаю,
Рятунок хоч маленький відшукай;
Хай кров моя забруднена до краю,
Але мій дух пречистий, як ручай;
Дух не зґвалтований! Мій любий, знай:
Не поступившись, він ясніє вповні,
Страждаючи в тюрмі своїй гріховній».
А муж, немов купець, що скарб згубив,
Схиляє голову, німий, як горе,
Ламає руки; струменить з губів
Блідих, як віск, лиш дихання прозоре;
Нещасний, горя він ніяк не зборе!
Шукає марно відповідь, немов
Лиш біль вдихає й видихає знов.
Тож як під аркою моста шалений
Біжить приплив, що й твій не встежить зір,
Але й назад нестримний та скажений
Відплив стремить, — так само, вір не вір,
Нас хвилі гніву втягують у вир, —
Так Коллатіна смуток обіймає:
Відтрутить горе й знов йому ж вертає.
Вона те горе бачить і якусь
У ньому лють пробуджує жорстоку:
«З тобою, милий, більше я журюсь;
Якщо спадає дощ — ревти потоку!
Тобі уразу я чиню глибоку...
Не мучся! Щоб залити біль оцей,
Не чотирьох — двох вистачить очей.