Вторує муж, — це горе світове
Лишіть мені; хай сліз потік пливе, —
Її ж я мав, тому її, єдину,
Оплакувать мені лиш, Коллатіну».
Сказав Лукрецій: «Рано йде вона!
Я дав життя їй, а бере могила».
«О горе! — мовить Коллатін. — Жона,
Моя жона моє життя убила!»
«Дочка! Жона!» — ось так заголосили,
На їхній крик озвалася луна,
Дзвенить: «Моя дочка!» й «Моя жона!».
А Брут, який з грудей ножа їй витяг,
Помітивши суперництво в біді,
Зробився гордим поміж гордовитих,
Втопив у рані дурощі тоді.
Він дурнем був між римлян у житті,
Адже царі за дурнів мають блазнів,
Хоч в їхніх жартах глузд іще не згаснув.
Але тепер він машкару зірвав,
Якою хитро прикривався досі:
Прихований свій розум показав,
Аби спинити Коллатіна сльози:
«Зведись, володарю, в новій спромозі,
Дозволь мені, що дурнем був для вас,
До школи розум твій послать — в мій клас.
Чи, Коллатіне, можна горе горем,
А рану раною загоїть теж?
Чому за кров дружини в гніві скорім
Ти сам собі удару завдаєш?
Дитячі примхи! Ти ж за нею йдеш:
Твоя жона не знала, що робити, —
Себе убила — слід злочинця вбити!
Відважний римлянине, ти — не сам,
Не можна серцем від плачу м’якшиться;
Уклякнім, римським молячись богам, —
Хай гнівом запалають їхні лиця,
З небес їм видна ця нікчемність ница;
Хай дужий Рим змете всю гидь навкруг
Озброєним зусиллям наших рук.
Тож рідним Капітолієм величним
І кров'ю, що пролита ручаєм,
Землею теплою і сонцем вічним,
Правами римськими, що бережем,
Лукреції душею й цим ножем,
Клянімось мститися — хай кривда гине! —
За смерть цієї вірної дружини».
Змовка, себе рукою в груди б’є,
Цілує вбивчого ножа; по тому
Всіх спонука наслідувать своє
Те почуття, що в слові вогняному, —
І всі вклякають в запалі одному;
І клятву, складену з правдивих слів,
Знов каже Брут, щоб кожен повторив.
Коли дали всі клятву нещадиму,
Кривавий прах Лукреції вони
Всьому схвалили показати Риму,
Явити гріх Тарквінія брудний:
Достойні римляни в той день трудний
Тарквінія — злочинцям для повчання! —
На вічне згодились послать вигнання.
Післямова
«Лукреція» датується приблизно 1593 р. Ця поема, як «Венера і Адоніс», написана Шекспіром у той час, коли лондонські театри були зачинені у зв’язку з епідемією чуми. Надрукована «Лукреція» форматом Octavio 1594 р. за авторським рукописом. Книговидавцем поеми став Джон Харрісон. Обидві поеми присвячені графові Саутгемптону. «Лукреція» користувалась меншим успіхом, ніж «Венера і Адоніс» і до середини XVII ст. перевидавалась усього сім разів.
Давньоримська легенда про Лукрецію здавна привертала увагу письменників. Одну з перших її обробок бачимо у «Фастах» Овідія. В написаній елегійним дистихом поемі розповідається про походження окремих римських обрядів і свят. До числа відомих епізодів поеми належить сказання про Тарквінія і Лукрецію, пов’язане з одним із днів лютого. Син Тарквінія Гордого Секст збезчестив цнотливу дружину патриція Коллатіна Лукрецію. Горда римлянкаі, розповівши про все чоловікові, прохромила себе мечем. Обурені жорстокістю етруських царів римляни вигнали рід Тарквінія. Так, згідно з «Фастами», завершився стародавній період монархічного правління в Римі. Сказання про Лукрецію міститься і в книзі римського історика Тіта Лівія.
Сюжет зберігає свою популярність в епоху Відродження. До нього звертається Чосер у «Легендах про славних жінок» (XIV ст.), Лідгейт у поемі «Падіння монархів» (XV ст.). Прозовий варіант легенди є в збірнику новел У. Пейнтера «Палац утіх» (1567). На цю тему було складено чимало англійських балад, датованих 1568—1576 р. Історія цнотливої дружини Коллатіна надихнула і Шекспіра, який у своїй поемі цілком зберігає фабулу легенди, розказаної римським поетом у «Фастах».
У художньому плані «Лукреція» слабша за попередню поему Шекспіра. Її структура позначена фрагментарністю, вірш досить важкий, композиція позбавлена завершеності. «Лукреція» насамперед філософська поема, звідси й тезисність окремих її положень.
Поема патетична, позбавлена мальовничої живописності «Венери і Адоніса». Гармонійна картина світу, сповнена світла і життя, в «Лукреції» зникає. У кольоровій гамі поеми починають переважати сумовиті, похмурі тони. У нічній темряві — «Ніч, ця матір Страху та Жаху» — розігрується сцена зустрічі Лукреції і Тарквінія. Руйнівні пристрасті героя немовби ворожі денному світлу.