Миколай Кузанський відіслав пахолків. А тоді обняв Вероніку і поцілував. Поцілунок затягнувся. І тягнувся досить довго. Ютта, втративши терпець, промовисто кашлянула.
— Вам час, sorores, — опам'ятався Миколай Кузанський. — Час. Ходімо.
— Хто це там? — забуркотів Брюнварт, світський монастирський servus[148], сторож та воротар гостьового дому. — Кого це поночі чорти носять? Чума на ваші…
Упізнав каноніка, замовк, низько вклонився. Кузанський мовчки всунув йому в руки дзвінку калитку. Брюнварт зігнувся в поклоні.
— Відчиняй ворота. Випусти моїх служників, я посилаю їх у пильних справах. І рот на замок.
— Авжеж… Ваша велебносте… Ніч темна, як дно геєни. Холодно.
— Ця дорога веде до Вейда. Ця — до Цвіккау і далі до Дрездена. Прощавайте, любі сестри. Хай вас Бог провадить. І щасливо приведе до ваших близьких.
— Прощавай… любий Миколаю.
Підкови зацокали по камінні.
Розділ сімнадцятий
Рейневанові, Шарлеєві, Самсону та Ріксі знадобилися дві години, щоби від броду в Кессерні виїхати на тракт, на дорогу, що вела до Альтенбурга. Почав падати сніг, попри це вони їхали швидко, на чолі з Рейневаном, якого розпалювала та збуджувала близькість Ютти. Гуситська армія, поділившись на п'ять загонів, тим часом марширувала у напрямі Наумбурга та Єни і методично палила на своєму шляху кожне село та кожний oppidum[149]. Крайнебо на заході розцвіло султанами димів, які шматував вітер.
Рейневан квапив, спочатку він навіть відмовлявся зупинятися на ніч, хотів їхати навіть у темряві; щоб його зупинити, довелося вдатися до справді переконливих аргументів: коням потрібен був відпочинок і корм, до того ж вони були в чужому і ворожому краю, у пітьмі та в хурделиці могли заблукати, збитися з дороги, а наслідком могла виявитися куди серйозніша затримка, ніж ті кілька годин нічлігу. Отож вони зупинилися в порожній стодолі на краю поселення. Яке теж виглядало опустілим.
Крайнебо на заході та півночі світилося загравами.
Вони сиділи навколо малесенького вогнища. У цілковитому мовчанні. До якогось часу.
— Рейнмаре, — озвалася ледь помітна в темряві Рікса. — Одну річ ми повинні з'ясувати. Божичко залякав тебе погрозою скривдити Ютту, вичавив з тебе інформацію про місце переправи. Правда?
— До чого, — озвався ледве помітним у темноті Шарлей, — ти хилиш, дорога Ріксо?
— Курфюрст Фрідріх чекав із саксонським військом не там, де треба, ergo: він не знав. Не знав правди. Діяв згідно з неправдивою інформацією. Я хилю до того, щоби поставити тобі запитання, Рейнмаре. Яке звучить так: яку інформацію ти подав Божичкові?
— Таж неправдиву, ясно, що неправдиву, — запевнив з темноти Шарлей. — А яку ще він міг би подати?
— Неправда мала розкритися, — не здавалася Рікса. — А заплатити за неї довелося б Ютті. І я маю повірити, Рейнмаре, що ти пішов на такий ризик?
— Саксонський курфюрст не чекав на нас із армією під Кессерном, — за Рейневана знову відповів Шарлей. — Він чекав під Дорнау, тобто в неправильному місці. Ти сама це визнала. Хіба тобі цього недостатньо як доказу?
— Для мене важливий не доказ, а правда.
— Правда, — Шарлей схопив за плече Рейневана, який уже готувався відповісти, — буває, має різні обличчя. Яке обличчя у твоєї, Ріксо Картафіло? Перш ніж Божичко зацідив тобі кастетом, ти різко і настирливо вимагала від Рейнмара інформації про місце переправи. Якої інформації ти чекала, правдивої чи ні? Як ти збиралася використати отримані відомості, кому їх передати? І в якій формі — інформації чи дезінформації? Чи варто доколупуватися?
— Я хочу знати правду.
— Ти вперта.
— У мене це від предків. Доколупуюся далі: ми їдемо до Кроншвіца, до монастиря домініканок, бо саме там Божичко сховав Ютту де Апольда. Ми про це знаємо, тому що я перехопила його повідомлення для Рейневана. Коли Божичко висилав це повідомлення, фактичне місце переправи вже було відоме. тоді оуло відомо, що фрідріха оовели навколо пальця, що в результаті дезінформації він допустився фатальної воєнної помилки. Попри це, Божичко віддав Рейневанові Ютту. Він повівся як порядний шантажист. Виконав свою частину договору: віддав те, чим шантажував, коли отримав те, що хотів цим шантажем здобути. То що ж, укотре запитую, дістав Божичко? Інформацію чи дезінформацію?
— Вкотре відповідаю: в чому різниця? Важливий результат.
— Не тільки. Важлива також вірність принципам.
— Дорога Ріксо, — це знову після тривалої мовчанки озвався не хто інший, а Шарлей. — У мене теж були предки. І в мене теж спадковість. З покоління в покоління в моєму роді передавалися різноманітні житейські мудрості та сентенції, одні коротші, інші довші, навіть римовані. З порожнього і Соломон не наллє. Багатому і віл отелиться. Не підмажеш — не поїдеш. Було тих мудростей без ліку, але особливо я запам'ятав одну. Звучала вона так: вірність принципам — це не що інше, як вигідна відмовка для безвольних недотеп, які перебувають у бездіяльності та змаразматілості, нічого не роблячи, тому що будь-яка діяльність перевищує їхні сили та уяву. Щоби могти з цим жити, недолугі перетворили свою недолугість на чесноту. І пишаються нею.
— Гарно. А правда?
— Що правда?
— Що є правдою?
— Правда, — спокійним голосом промовив Самсон Медок, — є донькою часу.
— Зачатою, — закінчив Шарлей, — у випадковому та нетривалому романі зі збігом обставин.
Було вже близько полудня, коли вони добралися до Кроншвіца. Був полудень, коли вони стомилися і знудилися стукати у хвір тку, а потім гримати в неї. Коли вони майже захрипли від крику. Надійна монастирська хвіртка залишалася замкненою наглухо. А кам'яна брила домініканської обителі залишалася такою, як була: холодною, мертвою та мовчазною.
— Ми приїхали по панну де Апольда! Уповноважені її батьками!
— Рах vobiscum, sorores[150]! Нас прислав архієпископ магдебурзький! Відчиніть!
— Я духовна особа! In nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti! Credo in Deum Patrem omnipotentem, Creatorem caeli et terrae[151]! — Ми добрі католики! Присягаємо на Святий Хрест!
— Жертвуємо на монастир п'ятде… Сто гульденів!
— Ютто! Озовися! Ти там! Ю-у-утто-о-о-о-о!
Від оббитою залізом хвіртки відгонило крижаним холодом і ворожим запахом іржі. Монастир мовчав. Як могила. Як каміння стін, якими він був оточений.
— Черниці всередині, - зробив висновок Шарлей, коли вони, втративши надію, відійшли у лісок неподалік. — Вихід один. Табор оперує близько, оті дими — це десь під Герою, здається, горить і Альтенбукрг, який ми проїхали вчора. Я скочу туди, приведу сотню хлопців, і ми візьмемо кляштор штурмом.
— Вони пограбують монастир. І домініканкам теж перепаде.
— У них був шанс.
— Я піду ще раз під монастир, — стиснув губи Рейневан. — Цього разу сам. Впаду на коліна перед хвірткою. Благатиму…
Самсон, мов тигр, раптом скочив у суху гущавину і витягнув з неї за комір невисокого і сильно зарослого типа.
— Пустіть… — заойкав тип. — Пустіть мене… Усе скажу…
— Ти хто такий?
— Брюнварт, пане. Слуга з монастиря… Чув-єм, що ви під хвірткою волали… На пусто, бо тамтої панни в монастирю вже нема…
— Говори! Говори, що з нею!
— А ви шось там казали за гроші…
Вони їхали на схід, гостинцем на Хемніц. Рейневан, збуджений від отриманої інформації, знову був на чолі і знову нав'язував темп.
— Вони втекли з монастиря, — бозна-котрий раз повторив він, коли вони поїхали трохи повільніше. — Ютта з якоюсь другою панною. Втекти їм допоміг духовний, полюбовник тої другої…
151
В ім я Отця, і Сина, і Святого Духа! Вірую у всемогутнього Бога-Отця, Творця неба і землі (лат.).