– Ставте, ставте на бенкетку, вона для того й існує. – Господиня пропустила гостя вперед, м’яко тицьнула пальцем у його дорожню сумку, а тоді показала на низенький ослінчик, обтягнутий вицвілим оксамитом невизначеного кольору. Цей наказовий жест у її виконанні виглядав делікатно і навіть грайливо, і Марко слухняно залишив свою валізу, де було запропоновано.
Жодних сторонніх запахів у помешканні не вчувалося, натомість мерехтіло в очах від надміру дрібниць. Складені віяла, театральні біноклі, порожні карафки з-під парфумів, порцелянові статуетки, пуделка, бляшанки, поливана кераміка, бронза та олово, скляний канделябр у залишках воску, дві срібні ложечки… У двох кімнатках та у крихітній кухні – полички та шафки з різними абищицями. Наче потрапив в антикварну крамничку.
Пані Зеня дала гостю можливість обдивитися, передала йому необхідну побутову інформацію, пояснивши, чим і як користуватися, й залишила на тумбочці у передпокої ключі від помешкання та від брами. Йти, натомість, не поспішала.
– Кави? – запропонувала. Не чекаючи відповіді, зняла з полички кавомлинок, старий, із потемнілого дерева, з висувною шухлядкою та відкидною лядою нагорі.
– Я не п’ю кави, – зупинив її Марко, – дякую.
– Тоді чи не бажаєте, прошу пана, чаю? – Бабуся не збиралася вступатися. – Смачного чаю з трав Знесіння, га? Ви такого чаю не куштували, запевняю вас.
– Знесіння? – перепитав Марко, беручи до рук барометр на високій дерев’яній ніжці. Стрілка-вказівник трималася біля позначки stormy . Поламаний. Марко повернув його на місце й опустився у масивне крісло, трохи не розрахувавши глибину, воно помітно просіло під вагою його тіла. Бачив з кімнатки господиню, вона поралась у крихітній кухні.
– Знесіння, – повторила пані Зеня, – район у Львові.
Срібна каравела гойднулася на її голові.
– Авжеж, у Львові. Це наче гори у місті. Неподалік від асфальту та автівок, а немов у лісі. Пташки співають, трави чисті…
І гість захотів ароматного чаю, у великому горняті. Спостерігав за пані Зенею, за тим, як вона усе робить неквапливо й вправно. Її дії заворожували. Із семи бляшанок було всипано до невеличкого мідного чайничка по дрібці трав і залито окропом. Вичікавши три хвилини, протягом яких чайничок погойдувався у її руках над вогнем, жінка відставила посудину вбік, на керамічну підставку. Гість лише кліпнув очима, стулив повіки й розтулив – а чай уже був настояний, уже лився бурштиновою крученою цівкою у велике горня, розмальоване маками. А пані Зеня вже й готувала каву для себе, наче мала дві пари рук. Закинула до кавомлинка жменьку кавових зерен, заходилася повільно крутити корбочку. Мовчки. Вона робила тривалі комфортні паузи між короткими фразами, ця сива господиня іграшкового помешкання на площі Ринок. Вона знала, що потрібно втомленому гостю.
Марко ковтнув чаю, гіркувато-терпкого на смак, тоді ще, і ще. Перед очима крутилася ручка кавомлинка, слухняно оберталася під справними старечими пальцями, обтягнутими сухою шкірою. Кімнату виповнювали запах нагрітих сонцем трав та хрускіт зерен у жорнах. За віковими стінами бив годинник на міській ратуші, звуки лунали стишено, з масним шурхотінням, наче хтось торкався грубої струни на контрабасі.
Марко з зусиллям розплющив очі. Нікого. Скільки він спав? Двадцять хвилин? Годину? Не важило скільки, бо він хотів спати ще, він тільки-но увійшов у смак солодкої непритомності. Відчував прохолоду кімнати, легке ажурне покривало на ногах та грудях, маленьку подушку під головою… Важкі повіки лише кілька секунд протрималися розімкнутими.
Спав так, як не спав уже давно. Прокидався й знову зісковзував у глибоке солодке забуття. Прокинувся голодний, голова свіжа, настрій піднесений. Стан – очікування чогось надзвичайного. Що там в айфоні? Оце маєш! Більше доби минуло. Пропущені дзвінки несуттєві. Від Світлани жодного.
Новини у світі? Нічого справді нового, ті самі проблеми, страхи та очікування ще більших неприємностей. Збираються хмари, темніє й гримить – у великому світі висить у повітрі тривожне передчуття. Гаразд, що з погодою? Все добре, заспокоїв айфон. Спека покинула місто, ймовірність дощу нуль відсотків.
Вийшов із душової кабінки, вдягнув білу футболку, джинси, легку вітрівку – вперед! У місто.
За дверима – балкон, хіба він тут був, цей довгий рипучий балкон-тераса? Вчора він його не зауважив. Спустився з низького бельетажа надвір, тут усюди, мабуть, по два входи-виходи. Перетнув вузький простір у протилежному напрямку, до площі Ринок. Кроки лунко відбивалися від стін та від стелі напівтемних сіней будинку. Масивні двері на площу виявилися зачиненими. Підсвітив собі мобілкою: ані кнопки домофону, ані шпарки до ключа. Як вийти? Провів плямкою світла вправо-вліво, вона ковзнула стіною далі, поверхнею готичного обрамлення колишніх, уже неіснуючих, дверей. Цегляна кладка. Кам’яний одвірок навколо неї. Е ні, все ж таки двері! Грубі білі двері. Ось і клямка. Марко торкнувся холодного металу, натиснув – і під пронизливий скрегіт іржавих петель вийшов на сонце.
Площа одразу вхопила його, вдарила яскравою картинкою по очах, затягла у вир пістрявого натовпу, не давши оговтатись від надміру світла й тепла. Юрма шуміла, наче рясний дощ. Заплющиш очі – почуєш зливу.
– Паноньцю, купіть гортензію для своєї пані! Абисьмо знала, як ви її кохаєте!
Дівчинка з кошиком, наповненим букетами квітів, простягнула йому три гілочки, зібрані стрічкою, – білі квіти, рожеві й бузкові. І втратила до нього цікавість, щойно він заперечно хитнув головою. Юну квіткарку вже проминала артистична пара, на неї й перемкнула вона свою увагу. Молодик у театральному котелку на потилиці та дівчина у довгій білій сукні та крислатому капелюсі зі штучними квітами. Він підтримував руку панянки у себе на зігнутому лікті, щось шепотів, нахилившись до неї, мало не лоскочучи рожеву щічку гострим, закрученим вгору вусом.
– Паноньцю, потіште панянку свіжою гортензією!
На площі вирував фестиваль, тут усі були у костюмах. Міжнародний фестиваль, кіно чи театральний. Лунали різні мови – польська, німецька, українська… Пан у темно-синьому котелку з високою тулією та муаровою стрічкою стояв, піднісши вгору ціпок, вітав когось на хіднику. Це був гід, очевидно, що гід, він так кликав свою туристичну групу, вів екскурсію у вигадливому вбранні за модою початку двадцятого століття. Кожен другий чоловік на площі мав вуса, штучні, наклеєні. Майже усі були вбрані у білі сорочки з довгим рукавом, у камізельки та маринарки. Дехто у самих камізельках, але майже усі у краватках, з кишеньковими годинниками на ланцюжках. На головах – канотьє, котелки, капелюхи і кепки… Усі походжали повільно, ніхто не квапився, позираючи на молодих жінок, що пострілювали очима з-під вигадливих капелюшків. Коли бачили знайомих, зупинялися поромансувати, для свого задоволення, до стриманої радості чарівних пань.
Марко зупинився, роздивляючись на людей, немов героїв ретрофільму, розглядаючи будинки, і щойно після реставрації, і старі-обдерті з обсипаним тиньком. Чекав, що зараз почує з притиском: «Шановний! А ви тут що робите? Хто пустив стороннього на знімальний майданчик?!.» Проте на нього не звертали уваги, й він скинув із себе заціпеніння, рушив спроквола, аби не стояти, за двома чоловіками, упіймавши завершення репліки: «…Полтва, пане Бриль…»
Цікавість вела за собою. Почувався у цілковитій безпеці, його очі фіксували деталі, перестрибували з ліхтарів на балкони, з квітів на підвіконнях на квіти у петлицях та на капелюхах. Увага перемикалася на загальну панораму й поверталася до дрібниць. Хтось тут насправді усе це знімав, працював із розмахом, не заощаджував на костюмах та реквізиті. Де ж ховалася камера? Жодних ознак її присутності.
Під невисокими деревами ті двоє чоловіків прямували вздовж ратуші, помахуючи ціпками, наближалися до новесенької кутової будівлі на розі, там дві вулиці вливалися у площу під прямим кутом. Обійшли жінок у капелюхах із розлогими крисами, з парасольками у руках; доглядальницю з дітьми, хлопчиком у матросці та коротких штанцятах, дівчинкою з накрученими локонами, у ляльковій сукні.
Стишені голоси попереду то робилися виразнішими, то губилися у сторонньому шумі. Марко дослухався до тих двох, що поспішали на будівництво колектора. «Перекриття та засклепіння Полтви вимагає…» – і далі щось нерозбірливе бурмотів один. «Особливо на другому етапі», – долинало від його співрозмовника… Перший, говіркий, щоразу поважно повторював «пане інжінєр» або «пане Бриль». Другий обмежувався лаконічними «так» чи «ні». Два ціпки злагоджено вибивали ритм по бруківці.