— Але що з моїм сином? — запитав Нехемія.
— Я ж сказав: беседер гамур[27]! Він скоро полетить від єзуїтів, як і годиться потомственному каббалістові…
— До речі, цей ключик — ваш? — Леві витяг ключа, що дав йому Несвіцький.
— Не мій, — запевнив його Коен. — Він схожий на ключ від моєї шафи, але візерунки трохи не такі. Бачите, тут дві симетричні крапельки. А в мене ручка ключа стилізована під пташине перо з оком усередині.
— Шахрай! От тобі зв’язуйся з єзуїтами!
— Але то вже ваш клопіт, — в'їдливо підштрикнув Нехемія Леві.
— Навзаєм, раббі! — посміхнувся Леві. Злість його минулась.
Він вибачив Коену все, хоча говорив у гостях в пані Сабіни, що вибачають лише християни. Сльози старого, його розгубленість і страх змусили Леві пожаліти Нехемію.
Все-таки ще нічого невідомо про Менделя, — вирішив він, — мало що може трапитись, раптом не він обіграє єзуїтів, а вони його?!
Фатих-Сулейман Кепе майже до світанку не лягав спати. Він сидів на краєчку постелі, де спала Ясмина, і думав. Війська султана Мехмета вже йшли на Львів. Кримчаки нагострювали криві шаблі. Учора в мечеті був оголошений джихад, і Фатих записався. Бо в моджахеди — тих, хто творить джихад — записалися усі його друзі з Погансько-Сарацинської. І навіть його тесть, батько Ясмини, хворий Ібрагім, теж записався.
Але, що дивно — Фатиху воювати з поляками зовсім не хотілося.
Не тільки тому, що він недавно одружився, і не тільки через те, що Ясмина вже носила під серцем його дитину. Не тільки через торгівлю в крамниці, яку не можна залишати зачиненою. Фатих взагалі не думав піднімати руку на львів’ян, ким би вони не були: чи поляками, чи русинами, німцями чи й навіть євреями. Це ж моє місто, мій Львів, міркував турок, дивлячись на сплячу дружину. Ну, навіщо мені вбивати ту ж пані Сабіну, в яку закоханий Осман Седе? Вона така мила, смаглява, з ямочками на щоках. Або старого раббі Нехемію Коена? Що він мені зробив поганого? Навпаки, Коен купує завжди в нашій крамниці. А вже про вірменів нема що й казати: ми всі їхні боржники, і вони також наші боржники. Без них з нашої торгівлі вийде пшик. Йти чи не йти?
Сонце вставало над Львовом, однаково світячи й на турецькі будиночки Поганки, і на Жидівську брамку з синагогою Нахмановичів, і на маєтність польської аристократії, і вулицю Руську й Вірменську катедру, навіть на затишні німецькі аптеки з пекарнями, хоча сходило день у день на сході.
Ясмина була така тепла, що він навіть не став вкриватися ковдрою і миттю заснув. А там полетів — уві сні — на старому, порослому щетиною вепрі, понад прірвою, і кабан гидко шкірився, виставивши жовті ікла.
Мендель Коен вперше провів ніч поза рідною домівкою, в християнській частині, в житловому флігелі, прибудованому до костелу єзуїтів. Патер Несвіцький навмисне замкнув його на два замки, зачинив вікно знадвору і заборонив усім туди заходити. А то відмовлять від хрещення, переживав він, заберуть назад до ґетто.
У той час нещасний батько, Нехемія Коен, плакав, усе ще не втрачаючи надії, що Мендель став жертвою змови сабатіанців і зможе втекти. Того, що Мендель сам вирішив перейти у християнство, рабин не допускав ні на мить. Ця релігія була для нього зовсім далекою. Навіть до магії єгипетських жерців раббі ставився більш поблажливо, ніж до єресі «ноцрим».
— Не може бути, щоб мій син свідомо пішов до єзуїтів, — плакала ребецен Малка, — його катують і тримають у ланцюгах…
Насправді юного Менделя Коена ніхто в ланцюги не заковував.
Він спокійно спав у м’якому ліжку, на перині, напханій лебединим пухом.
Над узголів’ям висіло чорне розп’яття: смутний худий юдей, чомусь без кіпи, прибитий величезними цвяхами до хреста. На терновому вінці Мендель побачив знайомі, але сильно перекручені неписьменним майстром, єврейські букви. Цар Юдейський, який не правив жодного дня, однак владарює над мільйонами ґойських душ. Засуджений старцями Сангедрину, що були нічим не кращі за інквізиторів, Єшуа був для юдейського хлопчика символом страждань євреїв.
— А теж, мабуть, у єшиві навчався, — сказав би про нього батько…
Скоріше б утекти звідси додому, потягнувся хлопчик, до мами, до пахощів цинамону й злежаного пергаменту, загорнутися в талес, який накриває кожного єврея, немов Г-сподь своєю милістю, і каятися, каятися.
У тому, що посмів прийти до невірних. У тому, що лежить зараз під забороненим «целемом» — ідолом. У тому, що вечеряв некошерним.