На першому поверсі торговельного центру, де Оксана працювала і який всенький належав її шефові Віктору Олеговичу, місцевому магнату, містилася крихітна кав’ярня. Там і справді варили добру каву. Може, тому, що власник був справжнім турком і знався на каві, а може, тому, що це робила машинка, а той, хто працював за нею, все виконував чітко за інструкцією. Оксана не дуже розуміла палку любов деяких містян до цього смоляного гіркого трунку. Та хоч як там було, але до кав’ярні з усього міста стікалися любителі пахучого напою й аншлаг був беззмінним, особливо в обідню пору.
Саме під час обідньої перерви у двері її крамнички увійшов високий, стрункий, чорнявий юнак. Був убраний у зелену спецівку, з кишень стирчали робочі рукавиці. У кожній руці тримав по горнятку кави. Одне поставив перед Оксаною, по-змовницьки підморгнув і проказав:
— Мене звати Василь. Так сі стало, дорога… — зробив паузу, уважно прочитав ім’я на її бейджику і продовжив: — Тож, чарівна Ксеню, давайте знайомитися. І почнемо, мабуть, з кави.
Ось так вони познайомилися. Унизу, в кав’ярні, всі столики, звісно, були зайняті. І приятель Василя від кави відмовився, бо що то за задоволення — пити каву стоячи та похапцем. Тож Василь повештався торговим центром у пошуках якогось приємного місця, де спокійно можна помедитувати та випити каву. І знайшов. Розговорилися. Василь — львів’янин, і в Гайсині, разом із бригадою свого вуйка Ростика, будує готельний комплекс для її шефа.
— А ви знаєте, Ксеню, — несподівано Оксані сподобалося, що хлопець так її називає. — А каву пити Європу навчив українець. Не вірите? Бігме, не дурю. Думаю, що про Юрія Кульчицького, українського шляхтича та австрійського дипломата, ви чули? Не чули? О, то я вам розповім. Давно то було. Ще в ХVІІ столітті у Відні. Хлопака з Самбірщини, Юрко Кульчицький, тоді трішки підсобив віденцям у війні. Допоміг зняти облогу з міста. Кажуть, що під час облоги Відня турками, коли ситуація в місті загострилася, почалися хвороби й не вистачало харчів, то Юрій Кульчицький зголосився пробратися через табір турків, щоб зв’язатися з герцогом Лотаринзьким Карлом V та попросити про допомогу. Мудрий був чолов’яга, знав багато різних мов, у тому числі й турецьку. Перебраний на турецького купця, разом зі слугою- сербом пізнього вересневого вечора через одну з західних брам міста вирушив у подорож. І, знаєте, яке дивацтво з ними трафилося? Прикра дощова погода. Тобто це не дивацтво, але звідси все почалося. Бо турецький ага, побачивши, як вони змокли, чемно запросив їх до свого шатра обсохнути. Під час розмови вони наплели нісенітниць про те, що нібито торгують виноградом, і їм повірили. І навіть більше — ага розповів мандрівникам, як уникнути пасток та небезпек. Звісно, він пригостив їх кавою. Напій Кульчицькому дуже сподобався. Ага радо поділився секретами його приготування. На ранок мандрівники вирушили далі в дорогу. В результаті все вдалося. Відень було врятовано. А вдячні містяни визнали Кульчицького героєм. Міська рада нагородила Юрія Кульчицького чималою сумою грошей, подарувала будинок, відзначила його подвиг срібною медаллю. А із трофеїв, здобутих у турків, Кульчицькому віддали 300 мішків кави, знайдених у захопленому таборі паші Кари Мустафи. Пан Кульчицький доволі просто розпочинав свій кавовий бізнес. Він варив напій та розносив його вулицями Відня, пропонуючи всім охочим. Правду кажучи, спочатку цей божественний напій не дуже подобався містянам, бо від тої гіркоти їм сльози з очей текли. Як уже вони кривили пички! Аж поки підприємливий галичанин не здогадався класти до напою цукор чи забілювати його вершками або молоком. І до сьогодні у нас у Львові люблять приказувати: «Цукор зробить каву несмачною, якщо забудеш його туди покласти». Згодом Юрій Кульчицький відкрив у Відні першу кав’ярню «Під синьою пляшкою». З часом вона перетворилася на найвідомішу в місті. Колориту кав’ярні додавало те, що пан Кульчицький і його обслуга були зодягнені у турецьке вбрання. То що, приїдете, Ксеню, до Львова на каву? Поп’ємо з вами отої самої віденської кави, за рецептом самого Кульчицького, і посидимо у його товаристві. Не вірите? Та я про пам’ятник. Його у Львові тому пану поставили. Із вдячності за каву.
Василь поводився з Оксаною як давній приятель. Обідня пора, кава, гарна історія і тільки… За тиждень Оксана почала звикати до постаті молодика в обідню пору. Василь був фантастичним оповідачем. І дякуючи цьому Львів поступово ставав якщо не рідним, то дуже-дуже близьким — точно. Одного дня вона несподівано познайомилася навіть з бригадиром Василя, тим самим вуйком Ростиком. Пан Ростик шукав шефа, а Василь у той час звично пив коло Оксани свою каву. Чолов’яга здивовано витріщився на дівчину:
— О, на, маєш! Я Віктора Олеговича шукав, а Василя Невтухату знайшов. Холєра! Він тут кавусю попиває, а мені каже, що має обідню прогулянку. То ти місцевих дівчат зваблюєш, голубе?
Бригадир рентгеном прошив Оксану. Та зашарілася. Василь невдоволено процідив крізь зуби:
— Ну, і що не так, вуйку? То Оксана — моя місцева знайома. Гарна і розумна дівчина. Ми розмовляємо, розумієте? Я її не зваблюю. І не думав. І що ви всі від мене хочете? Мати виховує, батько нотації читає, тепер от ви. Наче з немовлям, чесне слово.
Василь сердито поставив горня на прилавок і вийшов швидким кроком з крамниці.
— Ой, вибачте, — пролепетала невпопад Оксана.
— А ви тут до чого? Він мій небіж, рідня. Син моєї сестри, от і няньчуся тепер, соплі підтираю. Непоганий хлопець, трохи з птахом, правда, в голові. Але будьте обережною з ним, Оксано. Ви — гарна дівчина. Не закохайтеся. Баламут. Вам тут жити, а він — перекотиполе. Завтра — тут, післязавтра у Варшаві чи Відні.
Оксана змовчала. Вона, напевне, не все знала про Василя. Баламут, перекотиполе, Відень, Варшава, районний Гайсин? Така дивна географія мандрів. А як дізнатися більше, якщо він не розповідає? Згідливо кивнула до чоловіка і втупила очі в горнятко. Можливо, вуйко і розповів би Оксані більше про Василя, та до крамниці увійшов новий покупець і дівчина подалася його обслуговувати.
Після цього випадку Василь на тиждень зник. Потім не було Оксани — мала вихідні. Дівчина встигла скучити і за Василем, і за його розмовами, і навіть за кавою. З’явився Василь після її вихідних, з кавою в руках та з гарним настроєм на додачу. А настрою додавала нова цікава бувальщина про Львів. Цього разу про унікальну каплицю Боїмів, котра розташована у самому серці Львова.
— Коли дивишся на неї, Ксеню, то таке відчуття, наче традиційну каплицю вивернули й іконостас опинився назовні. Бо фасад повністю вкритий різьбою, внизу леви з кляпами кілець у мордах, вигадливі квіти, а на вершечку сидить на якомусь ослінчику зажурений Христос. Львівські легенди стверджують, що родина Боїмів могла підземним ходом дістатися зі свого помешкання на Староєврейській вулиці до каплиці.
Того вечора, крім історії про каплицю Боїмів та вечірньої, а не обідньої кави, Оксана від Василя отримала ще два подарунки — маленький букетик волошок, який хлопець весь час тримав під сорочкою і вручив Оксані, вже коли вони прощалися, та несміливий поцілунок в губи і слова: «Пробач за все. Такі, як ти, вартують справжнього»…
Вона промовчала. Стояла заніміла та приголомшена. Хто вона для нього? Хто? І за що вона має пробачити? За те, чого не було? За те, що, не хотячи, викликав у її серці щемку хвилю?
Ось так минуло літо. В приємному товаристві, за розмовами, в очікуванні більшого… Того більшого так прагло юне серденько дівчини, але так і не дочекалося.
Василь як з’явився у її житті, так і роз’явився. Зник. Після першого вересня він просто перестав приходити. Не було ані прощань, ані обіцянок — нічого. Вона знала від шефа, що готель ще не добудований, хоча деякі робітники змушені були припинити роботу. Здебільшого студенти. Василь не був студентом, Оксана це знала. Але яка б причина його не гнала з Гайсина, вона була вагомішою, аніж Оксана. В той останній вечір — то завтра з’ясується, що він був останнім, — говорили про неї. Вона чи не вперше розповіла комусь чужому сумну історію власного життя. Її тато з мамою познайомилися ще у дитячому будинку. Вони були сиротами. Закохалися. Потім з’ясувалося, що в тата є родина. Є сестра і брат, купа різних родичів. А він — пізня дитина. І от коли батьків позбавили батьківських прав, то чомусь ніхто не захотів дрібноту брати до себе. Тож батько майже не признавав своїх родичів. Не зміг пробачити зради. Вперше і востаннє Оксана бачила їх на похороні батька. Ті чужі люди вдавано сумно хустинками витирали сухі очі та шморгали сухими носами. Мали вигляд несправжніх, бутафорних, і Оксана дуже швидко про них забула.