– Най пан тепер розкаже яку казку!
– Аби ся панство не гнівало, я розкажу казку. Чи яка-небудь звірина, котра літає чи ходить, може бути без язика?
– Не може бути, – кажуть йому, – як може бути?
А він добуває хустинку, розв'язує ті язики і притулює до тих голів, а кожен підходить.
– Отже, любе панство, тепер я можу сказати, що то я вирятував цісареву дочку від змії.
А дочка каже:
– Так, татуню, так! То мій муж, а я його жона!
Взяли слугу набік, а на його місце посадили мандрівного панича. А слугу прив'язали коневи до хвоста та й пустили в поле, щоб його кості рознесло.
А паничеві з дочкою уділив цісар половину свого маєтку, і почали вони собі жити окремо. Першої ночі подивився він у вікно, бачить: вогонь горить. На другий день бере панич зі собою коня, пса і йде на те місце на полювання. Поїхав далеко, заїхав у ліс та й заблудив. Блукав він, блукав, не може виїхати на дорогу, аж захопила його ніч. Треба ночувати. А почався дощ, вітер-буря. Змерз панич, думає:
«Щоб якого вогню розложити, розігрітися».
Ходить він, глядить, щоб чого сухенького здибати. Взяв сухого листя й порохна і розложив вогонь. Вогонь розгорівся, і він коло того вогню розігрівся, та й сон його зморив. Але чує вночі: собака забрехав; він прокинувся, дивиться: йде баба.
– Ой, панунцю, – каже баба, – я би-м ся хтіла розігріти коло того вогнику трошки.
Він дозволив, а вона прийшла до вогню та й стала руки гріти. Коли сон його знов зморив. Баба дивиться, чи панич добре заснув, витягає прутика та й пац! Коника прутиком – коник каменем став; другий раз – пац! песика прутиком – песик каменем став; третій раз – пац! панича прутиком – тай панич каменем став.
Ото ся діяло зі старшим братом.
Коли молодший приїхав на роздоріжжя і побачив ножик заіржавлений, то дуже сумував.
– Гей, каже, – Боже, Боже, нема мого брата на світі! Повертає він коника на ту саму дорогу, котрою брат поїхав.
Приїжджає до того самого міста. Заїхав до того самого господаря, в якого його брат був, і питає:
– Чи не було такого і такого у вашому місті?
А господар йому розказує:
– Був такий і такий панич, то і то зробив і з цісаревою дочкою шлюб узяв.
Молодший брат поїхав до дідинця цісаревої дочки. От жінка брата вийшла навпроти нього з великою радістю і його питає:
– Де ж ти так довго був на полюванні?
Вона не знала, що то є лиш брат її чоловіка.
Повела його в покої, прийняла, як належить, а він її випитав, де то брат його поїхав на полювання. Пішли вони вночі спати – взяв він свою рушницю, положив посередині. Опівночі встав, дивиться у вікно: вогонь горить.
– Моя жоно кохана, що то за вогонь горить?
– Ой, вогонь як вогонь. Ти вже тамтого разу дивився, то потім тебе пару днів не було.
Переночували вони, поснідали, збирається він на полювання. Вона ж його просить:
– Мій мужу коханий, не їдь на те полювання!
Але не послухав він, зібрався, пішов до лісу. їде, їде та й заблудив. Треба також ночувати в лісі. Зірвалася буря-нещастя, дощ. Змок панич та шукає чого-небудь сухого, щоб вогонь розпалити. Розпалив той вогонь, сів, зігрівся, і захотілось йому спати. Але почав собака брехати, дивиться він: баба йде і проситься до вогню:
– Панунцю, може б, я приступила до твого вогню і розігрілася, бо-м змерзла дуже.
А він промовив до неї:
– Вільно, вільно прийти, розігрітися.
Почувши то, баба прийшла, сіла коло вогню, та йому вже не спиться. Закрив очі, а сам уважає, що баба буде робити. Баба витягає прутика та пац! коника по голові: коник відразу каменем став. Хотіла песика, а він її за руку.
– А де, – каже, – мій брат? А де мого брата кінь? А де мій кінь?
Став панич ту бабу бити. Вона ся просить:
– Панунцю, буде, буде зараз твій брат і твій кінь.
Взяла баба води котроїсь та й почала кропити камені.
Панич б'є її, не перестає. Встав його кінь, брата кінь, брата пес, а брата нема. Він її ще гірше б'є.
– Де мій брат?
Аж встав його брат. Каже до нього: