Вона зітхнула. Хто його знає, скільки разів повторював сам собі ці слова великий бездомник, думаючи про неї?..
І, може, у нього навіть немає повірника!.. Вокульський міг би бути таким повірником: він добре знає, як то мучитись за жінкою, коли ризикував задля неї життям.
Перегорнувши кілька сторінок назад, вона знову почала читати:
Як же дивно вони були подібні одне до одного: він, Россі, — актор, вона — панна Ленцька. Занехай своє ім’я, покинь сцену… Так, але що ж би тоді зосталось?.. Зрештою, навіть принцеса могла б вийти за Россі, і весь світ тільки захоплювався б її самопожертвою…
Вийти за Россі… Дбати про його театральний гардероб, може, навіть пришивати гудзики до його нічних сорочок?..
Панна Ізабелла здригнулася. Безнадійно любити його — і все… Любити й інколи поговорити з ким-небудь про цю трагічну любов. Може, з панною Флорентіною? Ні, їй бракує чуйності. Набагато більш придався б на це Вокульський. Дивився б їй в очі, страждав би за себе й за неї, вона звіряла б йому свої думки, вболіваючи над своїми і його стражданнями, і як приємно минав би час! Галантерейний купець в ролі повірника!.. А втім, про це купецтво можна б і забути…
В цей час пан Томаш, походжаючи по своєму кабінету, підкручував вуса й міркував: «Вокульський — чоловік надзвичайно спритний і енергійний! Якби я мав такого управителя (тут він зітхнув), то не позбувся б маєтку… Ну, тепер уже нічого не вдієш, зате зараз він зі мною… Від продажу будинку мені залишиться сорок, ні — п’ятдесят, а може, й шістдесят тисяч карбованців. Але не будемо перебільшувати, нехай п’ятдесят тисяч, в крайньому разі — сорок… Я віддам їх йому, він платитиме мені тисяч з вісім процентів на рік, а решту (якщо діло в його руках піде так, як я сподіваюся), решту процентів скажу йому пустити в обіг… За п’ять-шість років сума подвоїться, а за десять може збільшитись і в чотири рази… Бо в торговельних операціях гроші ростуть, як на дріжджах. Але що я кажу! Вокульський, якщо він справді геніальний комерсант, напевне, заробляє сто на сто. А в такому разі подивлюсь йому в очі і скажу прямо: «Ось що, добродію: п’ятнадцять або двадцять процентів на рік можеш давати іншим, а не мені, бо я на цьому ділі добре розуміюся». І він, звичайно, побачивши, з ким має діло, одразу зм’якне і, можливо, дасть такий процент, який мені й не снився…»
В передпокої двічі задзвонив дзвінок. Пан Томаш швиденько пішов в глиб кабінету, сів у крісло і взяв у руки спеціально приготовлений для цієї нагоди том економіки Супінського. Миколай відчинив двері, й за хвилину в кабінет увійшов Вокульський.
— А… вітаю!.. — вигукнув пан Томаш, простягаючи йому руку.
Вокульський низько вклонився цьому сивоволосому чоловікові, якого радий був би називати своїм батьком.
— Сідайте, пане Станіславе… Може, цигарку?.. Прошу вас… Ну, що ж там чувати?.. Оце читаю Супінського: розумна голова!.. Можна з ним погодитись, що народи, які не вміють працювати й заощаджувати, мусять зникнути з нашої планети… Тільки ощадливість і праця… А наші спільники щось починають вередувати, га?