Якщо лакеї та кучери можуть на лівреях носити ваші кольори, то чого ж би мені не прагнути заслужити такої честі?
— Ах, ви ось про що!.. Мені не доведеться дарувати вам мій шарф, ви вже заволоділи ним силоміць. А відбирати?..
Вже пізно, хоч би зважаючи на лист барона.
Вона знову подала йому руку, а Вокульський шанобливо її поцілував. У сусідній кімнаті залунали кроки, увійшов пан Томаш, виспаний і променистий. На його гарному обличчі був такий сердечний вираз, що Вокульський подумав: «Я буду негідником, якщо твої тридцять тисяч, шановний, не принесуть тобі десяти тисяч щорічно».
Вони втрьох посиділи ще з півгодини, розмовляючи про недавнє свято в Швейцарській Долині[82] з добродійною метою, про прибуття Россі та про поїздку в Париж. Нарешті Вокульський з жалем залишив приємне товариство, обіцяючи частіше заходити та вкупі з ними їхати в Париж.
— Побачите, як там буде весело, — сказала панна Ізабелла на прощання.
Розділ сімнадцятий
ЯК ПРОРОСТАЄ НАСІННЯ ВСІЛЯКИХ ПОМИЛОК
Було вже пів на дев’яту вечора, коли Вокульський повертався додому. Сонце недавно зайшло, але пильне око могло вже помітити в золотаво-лазуровому небі перші найбільші зірки. На вулицях лунав веселий гомін прохожих; в серці у Вокульського панував радісний спокій.
Він пригадував кожен рух, кожну усмішку, кожен погляд і слово панни Ізабелли, підозріло вишукуючи в них сліди неприязні або погорди. Але шукав даремно. Поводилась вона з ним, як з рівнею і другом, запрошувала частіше одвідувати, навіть… хотіла, аби він її про що-небудь попросив. «А якби я в ту хвилину освідчився їй? — спало йому на думку. — Що було б?..»
І пильно вдивлявся в риси її образу, що стояв в його уяві, проте знов не побачив і тіні неприязні. Навпаки, лукаву усмішку. «Вона відповіла б, що ми ще мало знайомі, що я повинен заслужити її згоду… Так… безумовно, вона так відповіла б, — думав він, пригадуючи безперечні ознаки її симпатії.
Взагалі я даремно був такий упереджений проти аристократії. А вони ж такі самі люди, як і ми, тільки, мабуть, у них делікатніші почуття. Вони вважають, що ми грубі істоти, які вганяють за наживою, і тому уникають нас.
Але, побачивши чесну душу, вони вміють також появити ласку… Якою ж прекрасною дружиною може бути така жінка! Звичайно, таку дружину треба заслужити. Та ще й як заслужити!..»
Під впливом цих думок у нього виникло зичливе почуття до родини Ленцьких, потім до їхніх родичів, далі це почуття поширилось на його магазин, на продавців, на всіх купців, з якими він мав ділові стосунки, нарешті, на всю країну і на все людство. Вокульському здавалось, що кожен прохожий на вулиці — його родич, далекий чи близький, сумний чи веселий. І небагато бракувало, щоб він став серед вулиці, як жебрак, і почав спиняти прохожих та питати: «Може, котрий-небудь з вас чогось потребує?..
Кажіть, вимагайте, будь ласка… її ім’ям…» «Яким жалюгідним було досі моє життя, — казав він сам до себе. — Я був егоїстом. Охоцький — от де щира душа!
Він хоче дати людству крила і задля цієї ідеї забуває про власне щастя. Слава, звичайно, дурниця, найголовніше — працювати для загального добра… — А потім з усмішкою додав: — Ця жінка вже зробила з мене багача і створила мені репутацію, а як захоче, то що ще може зробити?..
Хіба великомученика, готового віддати всі сили й навіть життя заради ближніх… І я, звичайно, віддам, якщо вона цього за. хоче! ч.»
Магазин його вже був зачинений, але крізь шпари в вікнах виднілося світло. «Ще щось роблять», — подумав Вокульський.
Він звернув у ворота й через задні двері увійшов в магазин. На порозі він зустрівся з Зембою, який низько йому вклонився. В глибині магазину було ще кілька душ людей.
Клейн ліз угору по драбинці, аби щось там поправити на полицях. Лісецький одягав пальто, за конторкою над книгою сидів Жецький, а перед ним стояв якийсь чоловік і плакав.
— Хазяїн іде! — гукнув Лісецький.
Жецький, прикривши очі рукою, подивився на Вокульського; Клейн разів кілька уклонився йому з верхнього щабля драбинки, а той чоловік, що плакав, раптом обернувся і, голосно застогнавши, впав йому до ніг.
— Що трапилось? — здивовано запитав Вокульський, впізнавши старого інкасатора Обермана.
— Загубив понад чотириста карбованців, — суворо відповів Жецький. — Зловживання, звичайно, не було, за це я ручуся головою, але й фірма не може на цьому втрачати, тим більше, що пан Оберман має у нас кілька сот карбованців заощаджень. Отже, одне з двох, — роздратовано закінчив Жецький, — або пан Оберман заплатить, або втратить у нас посаду… Добре б ми торгували, коли б у нас усі інкасатори були такі, як пан Оберман…