Проходячи повз магазин, він глянув на вітрину й остовпів: вона вже другий тиждень не обновлялася!.. На ній стояли ті самі статуетки, майоліка, віяла, ті самі несесери, рукавички, парасольки та іграшки… Чи бачив хто отаке безладдя?.. «Але ж я й падлюка! — подумав він. — Позавчора впився, сьогодні вештаюсь по місту… Так оцю крамничку й чорти візьмуть, це вже напевне».
Ледве він переступив поріг магазину, не знаючи, що його більше болить, серце чи ноги, як до нього підбіг Мрачевський. Він уже був підстрижений і причесаний по-варшавському й так само, як колись, дуже напахчений; з аматорських мотивів він обслуговував покупців, хоч сам був гостем, та ще з далеких країв. Продавці тільки дивувалися з нього.
— Бійтесь бога, пане Ігнаце! — вигукнув він. — Я вже три години чекаю на вас. Ви тут, видно, всі подуріли…
Він узяв старого під руку й не звертаючи уваги на покупців, що здивовано на них дивились, бігом потяг у кімнату, де стояла каса.
Тут він безцеремонно пхнув посивілого на своєму посту ветерана-продавця на тверде крісло, став перед ним, трагічно заломивши руки, як Жермон[85] перед Віолетою і заговорив:
— Пане Ігнаце… Я знав, що після мого від’їзду торгівля у вас піде шкереберть, але не думав, що так скоро. Коли вас нема в магазині… то це ще байдуже… Але коли хазяїн дурниці клеїть, це вже скандал!..
Від здивування пан Ігнац вирячив очі.
— Пробачте!.. — вигукнув він, підводячись з крісла.
Але Мрачевський посадив його знову.
— Про…
— Тільки, прошу вас, не перебивайте, — сам перебив його запашний молодик. — Ви знаєте, що робиться? Сузін цієї ночі їде в Берлін побачитись з Бісмарком, а потім — у Париж, на виставку. І просить Вокульського, щоб він неодмінно — чуєте? — неодмінно їхав з ним. А той дур…
— Пане Мрачевський!.. Як ви смієте?!.
— Я від природи сміливий, а Вокульський божевільний!.. Аж сьогодні я взнав усю правду. Ви знаєте, скільки міг би хазяїн заробити на тому ділі з Сузіним? На десять, а п’ятдесят тисяч карбованців, гіане Жецький! А той йолоп не тільки не хоче їхати сьогодні, а ще й каже, що не знає, коли поїде. Він не знає, а Сузін може чекати не більш як два-три дні.
— А що ж Сузін? — тихо спитав стурбований пан Ігнац.
— Сузін? Звичайно, сердиться, а ще гірш — ображається. Каже, що Станіслав Петрович уже не той, що був, мовляв, гордує ним. Словом, скандал!.. П’ятдесят тисяч карбованців заробітку і безплатний проїзд. Ну скажіть, пане Жецький, хіба сам святий Станіслав Костка не поїхав би на таких умовах у Париж?..
— Безумовно, поїхав би! — буркнув пан Ігнац. — Де ж Стах… тобто пан Вокульський? — спитав він, підводячись з крісла.
— Сидить у вас на квартирі і складає звіт для Сузіна.
От побачите, скільки ви втратите на його примхах.
Двері кімнати відхилилися, і в них з’явився Клейн з листом в руці.
— Лакей Ленцьких приніс для хазяїна, — сказав він. — Може, ви йому віддасте, бо він, чортяка, сьогодні страшенно сердитий…
Пан Ігнац тримав у руці блідо-голубий конверт з візерунком з незабудок і вагався — йти чи не йти. Тим часом Мрачевський глянув йому через плече на адресу.
— Лист від Бельці! — вигукнув він. — Все зрозуміло!.. — І, сміючись, вибіг з кімнати. «Хай тобі чорт! — буркнув пан Ігнац. — Невже всі ці балачки — правда?.. Отже, задля неї від купує будинок за дев’яносто тисяч карбованців і втрачає на Сузіиі п’ятдесят?.. Разом сто сорок тисяч карбованців втрати! А той екіпаж, а скачки, а пожертви на добродійні цілі? А… той Россі, на якого панна Ізабелла дивиться з такою побожністю, як єврей на свої десять заповідей?.. Ех! Візьму-но я та облишу всі церемонії…»
Він застебнув піджака на всі гудзики, випростався й пішов з листом до себе на квартиру. На ходу він почув, що його чоботи трохи риплять, і це його чомусь підбадьорило.
У квартирі пана Ігнаца сидів Вокульський над купою паперів і щось писав.
— Ага!.. — сказав він, побачивши Жецького. — Ти не сердишся, що я тут розташувався, немов у себе вдома?
— Хазяїнові нема чого розводити церемонії, — криво усміхнувся пан Ігнац. — Ось тобі лист від… тих… від Ленцьких.
Вокульський глянув на адресу, розірвав конверта й почав читати. Прочитав раз, другий, третій… Жецький шпортався в своєму столі; помітивши, що його друг уже скінчив читати і, спершись головою на руку, задумався, він сухо спитав: