Вже тоді слова мого батька глибоко запали мені в паг м’ять, але тільки пізніше події надали їм чудодійного, майже пророчого сенсу.
Десь коло 1840 року батько почав слабувати. Часом він по кілька днів не ходив на службу, а потім і зовсім занедужав.
Пан Рачек щодня навідував його, а одного разу, дивлячись на його сухі руки та пожовкле обличчя, шепнув:
— Ех, старий, мабуть, ми не діждемось Наполеона!
На це батько спокійно відповів:
— Я не вмру, поки не почую про нього.
Пан Рачек похитав головою, а тітка втерла сльозу, гадаючи, що батько говорить з гарячки. Та як було інакше й думати, коли смерть уже стукала в двері, а батько все виглядав Наполеона…
Було йому дуже погано, він навіть запричастився, коли через кілька днів прибіг до нас пан Рачек, страшенно збуджений, і, ставши серед кімнати, вигукнув:
— А знаєш, старий, Наполеон таки знайшовся![5]
— Де? — крикнула тітка.
— Звісно де — у Франції!
Батько підхопився був, але знов упав на подушки. Він простягнув руку і, втупивши в мене погляд, якого я повік не забуду, прошепотів:
— Пам’ятай!.. Усе пам’ятай…
З тим і помер.
Пізніше я переконався, які пророчі були батькові слова.
Всі ми бачили другу наполеонівську зірку, яка розбудила Італію й Угорщину; і хоч вона впала під Седаном, але я не вірю, щоб вона зовсім згасла. Що мені Бісмарк, Гамбетта чи Біконсфільд! Несправедливість доти пануватиме на світі, поки не з’явиться новий Наполеон.
Через кілька місяців по смерті батька пан Рачек, пан Доманський і тітка Зузанна зібрались на нараду: що робити зі мною? Пан Доманський хотів узяти мене в свою установу й поступово вивести в чиновники; тітка радила якесь ремесло, а пан Рачек торгівлю городиною. Та коли запитали мене, куди б я хотів піти, я відповів: у магазин.
— Хто його знає, може, це й буде найкраще, — Зауважив пан Рачек. — А до якого б ти хотів купця?
— До того, на Підваллі, в котрого на дверях шабля, а в вікні козак.
— Знаю, — озвалась тітка, — він хоче до Мінцеля.
— Можна спробувати, — сказав пан Доманський, — Ми ж усі знаємо Мінцеля.
Пан Рачек на знак згоди плюнув аж у грубку.
— Господи милостивий! — крикнула тітка. — Цей урвитель незабаром на мене почне плювати, коли брата не стало… Нещасна ж я сирота!..
Велике діло! — озвався пан Рачек, — Виходь, вацьпані, заміж та й не будеш сиротою.
— А де ж я знайду такого дурня, який би мене взяв?
— Овва! Може б, і я взяв вацьпаиі, бо нема кому мене розтирати, — буркнув пан Рачек, важко нагинаючись до підлоги, щоб вибити попіл а люльки.
Тітка розплакалась; тоді озвався пан Доманський:
— Чого тут довго розводити церемонії! Ти не маєш опіки, а він не має господині; поберіться та візьміть до себе Ігнася, отож навіть матимете дитину. Та ще й дешеву дитину, бо Мінцель дасть йому харч і житло, а ви тільки одежу.
— Га?.. — спитав пан Рачек, дивлячись на тітку.
— Віддайте спочатку хлопця в науку, а потім… може, я й наважусь, — відповіла тітка. — У мене завжди було передчуття, що я погано скінчу…
— Ну, то гайда до Мінцеля! — сказав пан Рачек, підводячись з стільця. — Тільки, вацьпані, не обдури мене! — додав він, насварюючись на тітку кулаком.
Рачек з Доманським пішли і десь за півтори години повернулись, обидва дужо розчервонілі. Пан Рачек насилу дихав, а пан Доманський ледве тримався на ногах, мабуть, тому, що сходи наші були дуже круті.
— Ну як?.. — спитала тітка.
— Нового Наполеона посадили в Пороховию![6] — відповів пан Доманський.
— Не в Пороховню, а в фортецю Га-у… Га-у… — додав пан Рачек і кинув шапку на стіл.
— А як же з хлопцем?
— Завтра має прийти до Мінцеля з одягом та білизною, — відповів пан Доманський. — У фортецю, тільки не в Га-у… Га-у… а в Гам-Гам, чи в Хам… навіть не знаю…
— Подуріли зовсім, опиюси! — крикнула тітка, хапаючи пана Рачека за руку.
— Тільки без оцих сімейних штучок! — обурився пан Рачек. — Сімейні штучки будуть після весілля, а зараз…
Має прийти завтра до Мінцеля з білизною й одягом… Нещасний Наполеон!..
Тітка випхнула за двері пана Рачека, потім пана Доманського й викинула за ними шапки.
— Геть відціля, пияки!
— Віват Наполеон! — загорлав пан Рачек, а пан Доманський заспівав:
5
Йдеться про невдалий державний переворот Луї-Наполеона в 1840 році. Луї-Наполеон був узятий в полон і ув’язнений в фортеці Гам на півночі Франції.