Вокульський сказав провести себе до сходів, дав слузі франк на чай і збіг з четвертого поверху вниз, наче рятуючись від погоні.
Він вийшов з воріт і спинився на тротуарі. Широка, обсаджена деревами вулиця. За якусь хвилину повз нього пролітає коло десятка екіпажів і жовтий омнібус, повний пасажирів усередині й на даху. Праворуч, десь дуже далеко, видно площу, ліворуч, коло готелю, парусиновий дашок, під яким, біля самого тротуару, за круглими столиками сидять чоловіки й жінки і п’ють каву. Мужчини в низько вирізаних, немов декольтованих, сюртуках, з квітками або стрічечками в петельках, сидять, високо закинувши ногу на ногу, як того й вимагає сусідство шестиповерхових будинків; жінки худорляві, маленькі, з вогнистими очима, але одягнені скромно.
Вокульський іде ліворуч і за рогом свого готелю бачить другий такий самий полотняний дашок і другу групу людей, які щось п’ють коло самого тротуару. Тут сидить чоловік зо сто, якщо не більше; чоловіки тримаються розв’язно, дами весело, фамільярно і в той же час невимушено.
Ідуть та й їдуть однокінні й парокінні екіпажі, тротуаром сунуть в один і в другий бік юрби пішоходів, серединою вулиці посуваються зелені й жовті омнібуси, дорогу їм перетинають коричневі, і всі вони повні всередині, всі везуть пасажирів ще й на дахах.
Вокульський стоїть серед площі, від якої розходиться сім вулиць. Він перелічує їх раз і другий — ні, таки сім вулиць!.. Куди ж іти? Мабуть, туди, де зелено. Он якраз дві вулиці, що перетинаються під прямим кутом, обсаджені деревами… «Піду-но я вздовж готелю», — думає Вокульський.
Він повертається ліворуч і зупиняється вражений. Перед ним височить якась величезна споруда.
Внизу — ряди аркад і статуй, на другому поверсі величезні гранітні колони і трохи менші мармурові з золотими капітелями. На рівні даху по кутках орли й позолочені статуї, що височать над позолоченими баскими кіньми. Дах спереду положистий, вище підноситься купол з короною зверху, а ще вище тригранчаста верхівка, також з групою фігур на самому верху. Всюди мармур, бронза, золото, всюди колони, статуї і барельєфи… «Опера? — думає Вокульський. — Та тут же мармуру і бронзи більше, ніж у всій Варшаві!»
Він пригадує свій магазин, оздоби міста, червоніє і йде далі. Відчуває, що Париж одразу приголомшив його, і — задоволений цим.
Кількість екіпажів, омнібусів і пішоходів збільшується неймовірно. Через кожні кілька кроків — веранди, круглі столики біля самого тротуару, а коло столиків — люди. За каретою з лакеєм на задку тягнеться запряжений собакою кізок, його обминає омнібус; потім проходять два носії з вантажем, потім їде високий шарабан на двох колесах, за ним дама й мужчина верхи на конях і знову безконечна палка екіпажів. Біля тротуару візок з букетами квітів, другий — з фруктами, на протилежному боці паштетник з своїм товаром, тут же продають газети, старі речі, книжки, гострять ножі…
— M’rchand d’habits…[96]
— «Figaro»!..[97]
— Exposition![98]
— «Guide Parisien»!.. trois francs! trois francs!..[99]
Хтось всуває Вокульському в руку книжку, він платить три франки й переходить на другий бік вулиці. Йде швидко, але бачить, що всі його випереджають: і екіпажі, й піші.
Та це ж якісь масові перегони! Тому й він прискорює ходу, і хоч нікого не випередив, але вже звертає на себе загальну увагу. Його насамперед атакують рознощики газет і книжок, на нього поглядають жінки, насмішкувато позирають чоловіки. Він, Вокульський, такий знаменитий у Варшаві, відчуває себе тут несміливим, як дитина… І це йому приємно. Як би він хотів знову стати дитиною тих часів, коли його батько радився з приятелями: чи віддати сина в школу, чи до купця в науку?
В цьому місці вулиця трохи повертає праворуч. І тут Вокульський бачить перший чотириповерховий будинок. Для нього це — зворушливе видовище. Справді, яка мила несподіванка — чотириповерховий будинок серед шестиповерхових!..
Раптом його обминає екіпаж з грумом на передку, позаду сидять дві жінки. Одної він зовсім не знає, а друга…
— Вона! — шепоче Вокульський. — Це неймовірно!..
Він відчуває, що знесилюється. На щастя, поблизу — кав’ярня. Вокульський майже падає на стілець коло самого тротуару; з’являється гарсон, щось питає, потім приносить мазагран. Водночас якась дівчина пришпилює до його сюртука квітку, а рознощик газет кладе перед ним «Фігаро».
Вокульський кидає дівчині десять франків, рознощикові газет франк, п’є мазагран, розгортає газету й читає: «Її величність королева Ізабелла…»