Проте він одразу втрачає силу і навіть пам’ять. Стоїть на перехресті двох обсаджених деревами вулиць і зовсім не пам’ятає, відкіля прийшов. Його поймає панічний страх, знайомий людям, які заблукали в лісі. На щастя, під’їжджає однокінний фаетон, кучер якого приязно усміхається до нього.
— «Гранд-отель», — каже Вокульський, сідаючи.
Візник доторкається рукою до капелюха і гукає:
— Вперед, Лізетко!.. Цей благородний чужоземець поставить тобі за швидку їзду кухоль пива!
Потім, сівши боком до Вокульського, каже:
— Одне з двох, громадянине: або ви тільки сьогодні приїхали, або добре поснідали?..
— Сьогодні приїхав, — відповів Вокульський, заспокоєний виглядом його повного, червоного безбородого обличчя.
— І трохи випили, це зразу видно, — зауважує візник. — А таксу знаєте?
— Мені байдуже.
— Вперед, Лізетко!.. Дуже мені сподобався цей чужоземець, і я думаю, що тільки такі й повинні приїжджати на нашу виставку. А ви певні, громадянине, що нам треба їхати саме до «Гранд-отелю»? — звертається він до Вокульського.
— Цілком певний.
— Вперед, Лізетко!.. Цей чужоземець збуджує в мені пошану. Ви, громадянине, бува, не з Берліна?
— Ні.
Візник деякий час дивиться на нього, потім каже:
— Тим краще для вас. Правда, я не маю претензії до пруссаків, хоч вони й загарбали у нас Ельзас і чималий кусень Лотаріигії, але що не люблю, то таки не люблю, коли у мене за спиною сидить німець. Ну, то відкіля ж ви, громадянине?
— З Варшави.
— Ah, сa![104] Прекрасна країна! Багата країна… Вперед, Лізетко!.. Значить, ви — поляк? Я знаю поляків… Он де площа Опери, громадянине, а ото «Гранд-отель».
Вокульський кинув візникові три франки, вбіг у ворота, а з них на четвертий поверх. Коло номера його зустрів привітною усмішкою слуга й подав йому записку Сузіна й пачку листів.
— До вас багато відвідувачів… і багато відвідувачок! — сказав слуга, лукаво поглядаючи на нього.
— Де вони?
— В приймальні, в бібліотеці, в їдальні… Мсьє Жюмар уже нетерпеливиться…
— Хто це мсьє Жюмар?
— Дворецький ваш і пана Сюзена… Дуже здібний чоловік і міг би вам багато чим прислужитися… аби був певний, що одержить… так, з тисячу франків нагороди, — так само лукаво говорить слуга.
— Де ж він?
— На другому поверсі, в вашій приймальні. Мсьє Жюмар дуже здібний чоловік, але і я міг би стати в пригоді вашому превосходительству, хоч моє прізвище й Міллер. Насправді я ельзасець і даю слово честі, замість брати від вас, я щоденно платив би вам по десять франків, аби тільки нам поквитатися з пруссаками.
Вокульський увійшов у помер.
— Найбільше остерігайтесь пане, отієї баронеси, яка вже дожидає в бібліотеці, хоч мала прийти о третій годині… Можу заприсягтися, що вона німкеня. Не даром же я ельзасець…
Останні слова Міллер промовив півголосом і вийшов у коридор.
Вокульський розпечатав записку Сузіна і прочитав: «Засідання почнеться аж о восьмій. У тебе залишається багато вільного часу, отже, поговори там з відвідувачами, а особливо з жіноцтвом. Я вже, їй-богу, застарий, щоб усім їм догодити».
Вокульський почав переглядати листи. Це були переважно реклами купців, перукарів, зубних лікарів, просьби про допомогу, пропозиції розкрити якісь таємниці, навіть відозва Армії порятунку.[105]
Серед безлічі листів вразив Вокульського такий: «Молода, елегантна і пристойна особа хоче оглянути з Вами Париж. Видатки пополовині. Відповідь залишити у швейцара готелю».
— Оригінальне місто! — зауважив Вокульський.
Другий, ще цікавіший лист був від тієї баронеси, що мала прийти о третій годині на побачення в бібліотеку.
— Значить, через півгодини…
Він подзвонив і сказав подати в номер сніданок. Через кілька хвилин йому принесли шинку, яйця, біфштекс, якусь невідому рибу, кілька пляшок різноманітних напоїв і філіжанку чорної кави. Він їв усе з вовчим апетитом, пив не гірше, потім сказав Міллерові провести його в приймальню.
Слуга вийшов з ним у коридор, натиснув гудзика від дзвінка, щось сказав у рупор і ввів Вокульського в ліфт.
За хвилину він опинився на другому поверсі, і як тільки відчинилися двері ліфта, перед ним постав якийсь елегантний пан з невеликими вусами, у фраку й білому галстуку.
— Жюмар… — відрекомендувався пан, уклонившись.
Вони пройшли кілька кроків коридором, і Жюмар відчинив двері розкішного салону. Вокульський мало не поточився назад, побачивши золочені меблі, величезні дзеркала та барельєфи на стінах. Посеред салону стояв великий стіл, накритий дорогою скатеркою і завалений паперами.
105
Армія порятунку — реакційна релігійно-філантропічна організація, заснована в 1878 році в Лондоні священиком Вільямом Бутсом.