— Я говоритиму стисло. Ви знаєте, що таке органічна хімія?
— Це хімія вуглецевих сполук…
— А що ви думаєте про хімію водневих сполук?
— Думаю, що її нема.
— Навпаки, вона є! — заперечив Гейст. — Тільки замість різноманітних ефірів, жирів та ароматичних тіл вона дає нові сполуки… Нові сполуки, мсьє Сюзен, з дуже цікавими властивостями…
— А яке мені до всього цього діло? — глухо відповів Вокульський. — Я купець.
— Ви не купець, а людина в останній стадії розпачу, — сказав Гейст. — Купці не думають про те, щоб скочити з повітряної кулі. Я тільки-по побачив вас, одразу подумав: «Ось кого мені треба!» Але ви зникли з моїх очей.
А сьогодні випадок звів нас вдруге. Мсьє Сюзен, якщо ви багаті, ми повинні поговорити про водневі сполуки…
— Насамперед я не Сюзен…
— Це мені байдуже, бо я потребую тільки багатої людини в останній стадії розпачу, — сказав Гейст.
Вокульський дивився на Гейста майже злякано; в голові його одне по одному поставали питання: пройдисвіт чи таємний агент, божевільний чи, може, справді якийсь дух?[110] Хто його знає, чи сатана не легенда і чи не з’являється він в певні хвилини людям? Проте факт залишається фактом, що цей старик непевного віку розгадав найпотаємніші наміри Вокульського, який у той час марив про самогубство, але ще так несміливо, що й сам собі не міг признатися в цьому.
Гість не зводив з нього очей і лагідно та іронічно посміхався, а коли Вокульський розкрив рота, аби про щось запитати, він перебив його:
— Не турбуйтесь, добродію… Я з стількома вже людьми говорив про їхню вдачу та про мої винаходи, що наперед відповім на ваше запитання. Я — професор Гейст, старий божевільний, як кажуть в усіх кафе поблизу університету та політехнічного інституту… Колись мене називали великим хіміком, поки… поки я, не переступив межі поглядів, загальноприйнятих в сучасній хімії. Я писав наукові праці, робив відкриття — під своїм ім’ям або під ім’ям своїх співробітників, які, власне, сумлінно ділилися зі мною своїми доходами. Але відтоді, коли я відкрив явища, неймовірні порівняно з тими, про які повідомляється в щорічниках академії, мене називають не тільки божевільним, а навіть єретиком і зрадником.
— Тут, у Парижі? — прошепотів Вокульський.
— Авжеж! — засміявся Гейст. — Тут, у Парижі. Де-небудь в Альтдорфі або в Нейштадті відступником і зрадником вважається той, хто не вірить в пасторів, Бісмарка, десять заповідей і прусську конституцію. А тут з Бісмарка й конституції можна глузувати, зате під загрозою відлучення треба вірити в таблицю множення, теорію хвилевого руху, в сталість питомої ваги і таке інше. Назвіть мені хоч одне місто, де б люди не стискали собі мозку якими-небудь догмами, — і я зроблю його столицею світу й батьківщиною майбутнього людства.
Вокульський трохи заспокоївся; він певний був, що має діло з маніяком.
А Гейст дивився на нього і все посміхався.
— Я кінчаю, мсьє Сюзен, — казав він далі. — Я зробив великі відкриття в хімії, створив нову науку, винайшов не відомі досі промислові матеріали, про які навіть мріяти не сміли до мене. Але… мені бракує ще кілька надзвичайно важливих даних, а грошей у мене вже нема. На мої дослідження я чотири рази витратив усе своє майно, використав кільканадцять чоловік… А тепер мені потрібне нове майно і нові люди.
— Відкіля ж у вас до мене таке довір’я? — вже спокійно спитав Вокульський.
— Дуже просто, — відповів Гейст. — Про самогубство думає божевільний, негідник або людина, якій тісно на світі.
— А відкіля вам відомо, що я не мерзотник?
— А відкіля вам відомо, що кінь — не корова? — відповів Гейст. — Під час моїх вимушених канікул, які, на жаль, тривають по кілька років, я займаюсь зоологією і спеціально вивчаю гатунки людини. В одній цій дворукій породі я відкрив десятки видів тварин: від устриці і глиста до сови й тигра. Скажу більше, відкрив покручів цих типів: крилатих тигрів, змій з собачими головами, соколів у черепашачих панцерах, до чого, правда, вже сягнула фантазія геніальних поетів. І в усьому цьому стовпищі тварюк і потвор я лише зрідка знаходжу справжню людину, істоту з розумом, серцем і енергією.
Ви, пане Сюзен, безперечно, маєте людські властивості, через те я так одверто з вами й говорю; ви — один такий на десять, а може, й на сто тисяч…
Вокульський скривився; Гейст розсердився:
— Що? Може, ви гадаєте, що я підлабузнююсь до вас, щоб вициганити кілька франків?.. Завтра я знову прийду до вас, і ви впевнитесь, які несправедливі й дурні ваші підозріння…