Вокульський насмішкувато глянув на нього.
— А ти хотів, щоб я зробився турецьким Валленродом?[14]
— Ризикувати задля капіталу, коли є певний шматок хліба!.. — буркнув пай Ігпац, хитаючи головою і зводячи брови.
Вокульський затремтів від гніву й підхопився з канапи.
— Цей певний шматок хліба, — заговорив він, стикаючи кулаки, — стояв мені поперек горла й душив мене цілих шість років!.. Хіба ти вже не пам’ятаєш, скільки разів на день дорікали мені двома поколіннями Міицелів та ангельською добротою моєї дружини? Чи був хто-небудь з далеких чи близьких моїх знайомих, крім тебе, хто не ображав би мене словом, рухом або поглядом? А скільки разів говорили мені мало не в вічі, що я живу коштом своєї дружини, що всім завдячую праці Мінцелів, а своєї енергії не доклав аніскілечки, хоч я розширив цю крамничку і подвоїв її прибутки…
Мінцслі, завжди Міицелі!.. Нехай тепер порівняють мене з Мінцелями. Я сам-один заробив за півроку більше, ніж два покоління Мінцелів за півстоліття. Щоб здобути те, що я здобув серед куль, багнетів і тифу, тисяча Мінцелів мусили б марудитись у своїх крамничках та ковпаках. Тепер я вже знаю, скількох Мінцелів я вартий, і для такого результату, їй-богу, готовий повторити ту саму гру! Краще мені ризикувати майном і життям, аніж дякувати людям, які купують у мене парасольку, або кланятись тим, котрі зволять у моєму магазині замовити унітаз для ватерклозета.
— Він завжди однаковий! — прошепотів Ігнац.
Вокульський охолов. Він поклав руку на плече Ігпацові й, заглядаючи йому в очі, лагідно сцитав:
— Ти не гніваєшся, старий?
— Чого? Хіба я не знаю, що вовк не стерегтиме баранів… Звичайна річ…
— Що ж у вас чувати, скажи?
— Тільки те, про що я писав тобі в листах. Торгівля йде добре, одержали нові товари, збільшилось замовлень.
Потрібен ще один продавець.
— Візьмемо двох, магазин розширимо, буде розкішний.
— Дрібниці.
Вокульський глянув на нього збоку й усміхнувся, бачачи, що настрій у старого поліпшується.
— А що чути в місті? В магазині, поки ти в ньому працюєш, завжди буде все гаразд. у— В місті…
— Постійні покупці всі нас відвідують? — перебив його Вокульський, все швидше ходячи по кімнаті.
— Всі. Навіть з’явились нові.
— А… а…
Вокульський спинився, ніби вагаючись. Він знов налив склянку вина й вихилив одним духом.
— А Ленцький купує у нас?..
— Частіше бере набір.
— Значить, бере… — Вокульський передихнув. — Як же його справи?
— Здається, він зовсім збанкрутував, і, мабуть, цього року продаватимуть з торгів його будинок.
Вокульський нахилився над канапою і почав бавитися з Іром.
— Скажи, будь ласка… А панна Ленцька не вийшла заміж?
— Ні.
— І не виходить?
— Навряд. Хто тепер одружиться з панною, у якої великі претензії і ніякого приданого? Так і постаріється, хоч і гарна. Звичайно…
Вокульський встав і потягнувся. Його суворе обличчя стало на диво лагідним.
— Любий ти мій старигане! — сказав він, беручи Ігнаца за руку. — Мій чесний давній приятелю! Ти навіть не уявляєш собі, який я радий тебе бачити, та ще й у цій кімнатці. Пам’ятаєш, скільки я тут провів вечорів та ночей… як ти мене годував, як віддавав мені свою кращу одежу… Пам’ятаєш?
Жецький уважно подивився на нього й подумав, що вино, мабуть, досить міцне, коли так розв’язало язика Вокульському.
Вокульський сів на канапу, обперся головою об стіну й заговорив наче сам до себе:
— Ти навіть не уявляєш собі, що я витерпів — на чужині, не певний, чи побачу ще кого-небудь з близьких, страшенно самотній. Бо, розумієш, найстрашніша самотність не та, що навколо людини, а пустка в самій людині, коли вона не взяла з собою з батьківщини жодного теплого погляду, сердечного слова, навіть іскри надії.
Пан Ігнац ворухнувся на стільці, щоб заперечити.
— Дозволь нагадати, — зауважив він, — що спочатку я писав тобі дуже сердечні листи, можливо, навіть надто сентиментальні. Але мене розохотили твої короткі відповіді.
— Хіба я на тебе ображаюсь?
— Ще менш підстав у тебе ображатись на інших працівників, котрі не знають тебе так, як я.
Вокульському стало ніяково.
— Але ж я до жодного з них не маю претензій. Може, трошечки до тебе за те, що так мало писав про… міські справи… До того ж «Кур’єр» часто пропадав на пошті, новини надходили з перервами, і тоді мене починали мучити найгірші передчуття.
— Чому? Адже у нас не було війни, — здивовано відповів пан Ігнац.
— Та й справді!.. Ви навіть непогано веселилися. Пам’ятаю, в грудні тут влаштовували чудові живі картини.
14
Натяк на поему Міцкевича «Конрад Валленрод», герой якої, щоб помститися хрестоносцям, котрі захопили Литву, удає з себе німця, проникає в ворожий табір і сприяє його поразці. Цим іронічним запитанням Вокульський підкреслює, що його діяльність не мала нічого спільного з політикою.