— Ви вже скінчили, пане Вокульський?
— Мабуть, так.
— То тепер я вам скажу: всі ви підлі…
— Знову сильний вираз.
— Ваші були сильніші. Всі ви — нікчеми! Коли жінка в певному віці мріє про ідеальну любов, ви глузуєте з її наївності й вимагаєте від неї кокетства, бо без нього дівчина для вас нудна, а заміжня жінка — дурна. А коли в результаті спільних зусиль вона звикає до пошлих освідчень, ніжних поглядів та потаємних потисків руки, — з темного кутка вилазить якийсь оригінальний суб’єкт у каптурі Петра Ам’єнського[119] й урочисто проклинає жінку, створену за образом і подобою Адамових дітей: «Тобі не вільно любити, ти вже ніколи не будеш по-справжньому кохана, бо мала нещастя потрапити на життєвий ярмарок і втратила свої ілюзії!» А хто ж їх розікрав, як не ваші рідні браги? І що це за світ, де людину спочатку позбавляють ідей, а потім судять за безідейність?..
Пані Вонсовська вийняла з кишені хусточку і стиснула її в зубах… На віях у неї блиснула сльоза і скотилась на кінську гриву.
— Їдьте собі геть, — вигукнула вона, — бо ваші банальні міркування дратують мене! їдьте собі… і пришліть мені Старського: його зухвалість цікавіша за вашу святенницьку серйозність…
Вокульський уклонився й поїхав уперед. Він був сердитий і збентежений.
— Куди ж ви їдете? Не туди!.. А то ви ще заблудите, а потім при обіді розказуватимете, що я збила вас з путі істинної. Їдьте за мною… їдучи за кілька кроків позад пані Вонсовської, Вокульський думав: «Он який їх світ! Одні продаються в ньому спорохнявілим старикам, а другі поводяться з людськими серцями, немов зі шматками м’яса на печеню. Дивна все-таки особа оця пані… бо вона ж ие зла і навіть здатна на благородні пориви…»
Через півгодини вони знову повернулись на узгір’я, звідки видно було двір господині. Тут Вонсовська раптом повернула коня й, пильно дивлячись Вокульському в очі, спитала:
— Що між нами — мир чи війна?
— Можна бути з вами одвертим?
— Прошу.
— Я вам дуже вдячний. За одну годину я довідався від вас більше, аніж за все своє попереднє життя.
— Від мене?.. Це вам так здається. В мені кілька краплин угорської крові, і варто мені сісти на коня, як я починаю дуріти й городити всякі нісенітниці. Але пам’ятайте, що я не беру назад жодного сказаного сьогодні слова, і ви помиляєтесь, коли думаєте, що вже мене знаєте. А тепер поцілуйте мене в руку: ви справді цікавий чоловік.
Вона простягнула Вокульському руку, яку він поцілував, широко розкривши очі від здивування.
Розділ п'ятий
ПІД ОДНИМ ДАХОМ
В той самий час, коли Вокульський з Вонсовською пересварювались або мчали галопом по луках, з маєтку графині в Заславек виїжджала панна Ізабелла. Вчора вона одержала від удови листа, надісланого спеціальним гінцем, а сьогодні з наполегливого бажання своїй тітки виїхала, хоч і проти своєї волі. Вона була певна, що Вокульський, якому вдова так протегувала, вже в Заславку, а тому вважала, що приїжджати туди одразу незручно. «Нехай би я навіть мусила коли-небудь вийти за нього заміж, це, однак, не означає, що я повинна поспішати на зустріч», — думала вона.
Але речі були спаковані, бричка стояла запряжена, а з переднього сидіння вже виглядала її покоївка, отже, панна Ізабелла наважилась.
Прощання з ріднею було багатозначне. Схвильований Ленцький мовчки втирав очі, а графиня, ткнувши їй в руку оксамитну торбинку з грішми, поцілувала її в чоло і сказала:
— Я не раджу і не відраджую. Ти маєш розум, знаєш становище, отож мусиш сама щось вирішити і зробити висновки.
А що вирішити? Які зробити висновки? Про це графиня не казала.
Тогорічне перебування на селі глибоко змінило деякі погляди панни Ізабелли; але сталось це не під впливом свіжого повітря або чудових пейзажів, а під впливом певних подій, над якими вона мала можливість спокійно подумати.
Приїхала вона сюди, на вимогу тітки, задля Старського, про якого ходила тверда чутка, ніби він одержить в спадщину маєток своєї бабусі. Але бабуся, добре придивившись до свого двоюрідного внука, заявила, що відпише йому щонайбільше тисячу карбованців на рік довічної ренти, яка, напевне, дуже здасться йому на старість. А все своє майно вона вирішила відписати на дітей-підкидьків та їхніх нещасних матерів.
З тієї хвилини Старський в очах графині втратив всіляку вартість. Втратив він її і в очах панни Ізабелли, коли заявив їй одного разу, що ніколи не одружився б з «голою панною», а швидше з японкою або китаянкою, аби тільки в неї було кілька десятків тисяч карбованців річного доходу.
119
Петро Ам’єнський (1050–1115) — середньовічний аскет, один з організаторів хрестових походів.