Ігнац налив чарку й, міцно потиснувши руку Вокульському, промовив:
— За успіх великих намірів…
— Великих для мене, але насправді дуже скромних.
— Хай буде й так, — сказав Ігнац. — Я вже такий старий, що мені краще ні про що не знати; навіть такий старий, що прагну тільки одного — гарної смерті. Дай мені слово, що, коли настане час, ти повідомиш мене…
— Так, коли настане час, будеш моїм сватом.
— Я вже був, і нещасливо…
— З удовою, сім років тому?
— П’ятнадцять.[16]
— Знову своєї, — засміявся Вокульський. — Ти завжди однаковий.
— І ти однаковий. За успіх твоїх намірів… Які б вони не були, але я знаю, що вони гідні тебе. А тепер — мовчу…
Сказавши це, пан Ігнац випив вино, а чарку кинув на підлогу. Брязкіт розбитого скла розбудив Іра.
— Ходімо в магазин, — сказав Ігнац. — Бувають розмови, після яких добре поговорити про справи.
Жецький узяв з шухляди ключа, і вони вийшли. У підворітті на них війнуло мокрим снігом. Жецький відчинив двері магазину й засвітив кілька газових ріжків.
— Ого, які товари! — вигукнув Вокульський. — І, здається, всі нові?
— Майже. Хочеш подивитись?.. Отут фарфор. Зверни увагу…
— Потім… Дай мені книгу.
— Прибутків?
— Ні, боржників.
Жецький відкрив конторку, дістав книгу й підсунув крісло. Вокульський сів і, переглянувши список, зупинився на одному прізвищі.
— Сто сорок карбованців, — прочитав він. — Ну, це небагато…
— Хто ж то? — запитав Ігнац. — А… Ленцький…
— Панні Ленцькій також відкрито кредит… дуже добре, — бубонів далі Вокульський, нахилившись над книжкою, немов запис був невиразний. — Ага… ага… позавчора взяла гаманця… Три карбованці?.. Це, мабуть, дорого…
— Зовсім ні, — озвався пан Ігнац, — гаманець прекрасний, я сам вибирав.
— З яких це? — байдуже спитав Вокульський і закрив книгу.
— З тієї он полиці. Бачиш, які гарненькі?
— Вона, мабуть, довго перебирала їх… Кажуть, вона перебірлива…
— Зовсім не перебирала, нащо їй було перебирати? — відповів Ігнац. — Подивилась оцього…
— Оцього?..
— А хотіла взяти отого…
— Отого? — шепнув Вокульський, беручи в руки гаманця.
— Але я порадив їй іншого, схожого на отой…
— А знаєш, це таки гарненька річ.
— Той, що я вибрав, був іще кращий.
— Мені він дуже подобається. Знаєш… я візьму його, бо мій уже нікуди не годиться…
— Зажди, я знайду тобі кращого, — вигукнув Жецький.
— Та нехай. Покажи інші товари, може, я ще що-небудь візьму.
— Запонки ти маєш? Галстук, калоші, парасольку…
— Дай мені парасольку, ну… і галстук. Сам вибери.
Я сьогодні буду єдиним покупцем і до того ж заплачу готівкою!
— Дуже добра звичка, — радо відповів Жецький. Він швиденько дістав галстук з шухляди і парасольку з вітрини й подав Вокульському. — Зі знижкою, що належиться тобі, як співробітникові закладу, заплатиш сім карбованців. Чудова парасолька. Дрібниці.
— Ну, що ж, повернемось до тебе? — сказав Вокульський.
— Не оглядатимеш магазину? — спитав Ігнац. — Ах, що це мене обхо…
— Не обходить тебе твій власний магазин, такий чудовий магазин?.. — здивувався Ігнац.
— Та ні ж бо, як ти міг таке подумати?.. Але я трохи стомився.
— Слушно, — сказав Жецький. — Що правильно, то правильно. Ну, то ходімо.
Позакручувавши газові ріжки і пропустивши Вокульського вперед, він замкнув магазин. В підворітті вони знов побачили мокрий сніг і Павла, який ніс обід.
Розділ п'ятий
ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ СТАРОГО ПАНА І МРІЇ СВІТСЬКОЇ ПАННИ
Пан Томаш Ленцький з дочкою-одиначкою Ізабеллою та кузиною панною Флорентіною жив не в своєму власному домі, а наймав квартиру з восьми кімнат в районі Уяздовської Алеї. Квартира складалася з вітальні з трьома вікнами, кабінету власного, будуара дочки, спальні для себе, спальні для дочки, кімнати панни Флорентіни та гардеробу, крім кухні та приміщення для слуг — старого камердинера Миколая, його жінки, що працювала куховаркою, і покоївки Ганнусі.
Квартира була дуже вигідна: суха, тепла, простора і світла, з мармуровими сходами, газом, електричними дзвінками та водопроводом. Кожна кімната в разі потреби сполучалася з іншими, але також мала окремий хід. Меблів було ні замало, ні забагато, якраз стільки, скільки потрібно, до того ж вони були досить прості й не муляли очей зайвими оздобами. Вигляд буфета збуджував почуття певності, що срібло з нього не пропаде; ліжко викликало думку про спокійний відпочинок достойних людей; стіл міг витримати скільки завгодно потрав та напоїв, на стілець можна було сісти, не боячись, що він зламається, а в кріслі добре було мріяти.