— Дай йому спокій, — перебила її господиня, — мужчини люблять тільки їздити, а пестощі — це не їхнє діло.
— Невдячні! — шепнула пані Вонсовська, подаючи руку господині.
Вони одійшли й незабаром зникли за хвірткою. Пані Вонсовська оглянулась, але, помітивши, що Вокульський дивиться на неї, швидко одвернула голову.
— Що, може, підемо шукати наречених? — спитала панна Ізабелла.
— Як ви хочете, — відповів Вокульський.
— А може, краще залишити їх наодинці. Кажуть, щасливі не люблять свідків.
— А ви хіба ніколи не були щасливі?..
— Ах, я!.. Звичайно, була… Але не так, як Евелінка й барон.
Вокульський уважно подивився на неї. Вона була задумана і спокійна, як статуя грецької богині. «Ну, ця не буде обманювати», — подумав Вокульський.
Деякий час вони йшли мовчки, прямуючи в найглухішу частину парку. Інколи крізь стовбури старих дерев миготіли вікна дому, виблискуючи червоною загравою заходу.
— Ви вперше були в Парижі? — спитала панна Ізабелла.
— Вперше.
— Правда, яке це чудове місто?! — вигукнула вона раптом, дивлячись йому в очі. — Нехай говорять, що хочуть, але Париж, навіть переможений[121], не перестав бути столицею світу. На вас він теж справив враження?
— Дуже велике. Мені здається, що кількатижневе перебування в Парижі додало мені сили й мужності. Справді, тільки там я навчився пишатися тим, що працюю.
— Я не розумію, поясніть мені, будь ласка.
— Дуже просто. У нас праця дає мізерні результати: ми бідні й відсталі. А там праця сяє, як сонце! Які там будівлі, від даху до тротуару вкриті оздобами, немов дорогоцінні шкатулки! А безліч картин і статуй, а сила-силенна машин, а тьма-тьмуща фабричних та ремісничих виробів! Аж у Парижі я збагнув, що людина тільки на вигляд істота дрібна й слабосила. Насправді — це геніальний і безсмертний велетень, котрий так само легко перекидає з місця на місце скелі, як і різьбить з них тонші за мереживо візерунки.
— Так, — відповіла панна Ізабелла, — французька аристократія мала час і можливість творити шедеври.
— Аристократія? — здивовано спитав Вокульський.
Панна Ізабелла зупинилась.
— Не будете ж ви запевняти мене, що Луврську галерею створив Конвент або паризькі фабриканти?
— Звичайно, ні. Але не створили їх і вельможі. Це спільний витвір французьких будівельників, мулярів, теслів, нарешті, художників і скульпторів цілого світу, які не мають нічого спільного з аристократією. Це просто чудово — присвоювати неробам заслуги геніальних або просто трудящих людей!..
— Нероби й аристократія! — вигукнула панна Ізабелла. — Мені здається, що ваш вислів швидше сильний, аніж слушний.
— Ви дозволите поставити вам одне запитання?
— Я вас слухаю.
— Насамперед беру назад слово «нероби», якщо воно вас вразило. А потім… попрошу вас вказати мені хоч одну людину з тієї сфери, про яку ми говоримо, яка б що-небудь робила. Я знаю чоловік двадцять з аристократичного кола, та вони й ваші знайомі. Отже, що вони всі роблять, починаючи з князя, найблагороднішої в світі людини, котрого, зрештою, можуть виправдати його літа, й кінчаючи… паном Старським, вічних канікул якого зовсім не виправдує його майнове становище?..
— Ах, мій кузен!.. Ну, він, мабуть, ніколи не збирався служити для чого-небудь зразком. Зрештою, ми говоримо не про нашу аристократію, а про французьку.
— А та що робить?
— О, пане Вокульський, вони багато зробили! Насамперед створили Францію: вони були її рицарями, вождями, міністрами й духовними пастирями. Нарешті, нагромадили ті скарби мистецтва, якими ви самі захоплюєтесь.
— Скажіть краще: вони багато наказували та витрачали грошей, але Францію і її мистецтво створив все-таки хтось інший. Творили її злиденно оплачувані солдати та моряки, задавлені податками хлібороби та ремісники, нарешті, вчені та митці. Я людина досвідчена й можу вас запевнити, що легше створювати проекти, ніж їх виконувати, і легше витрачати гроші, ніж їх заробляти.
— Ви непримиренний ворог аристократії.
— Ні, пані, я не можу бути ворогом тим, хто мені нічим не шкодить. Я тільки вважаю, що аристократія незаслужено займає привілейоване становище, і для того, щоб його утримати, проповідує в суспільстві зневагу до праці й шанобу до неробства та розкошів.
— Ви упереджені проти аристократії, а проте навіть і ті нероби, як ви їх називаєте, відіграють в житті суспільства важливу роль. Те, що ви називаєте розкішшю, є, власне, лише вигідність, приємність і певна вишуканість, яку в аристократії переймають навіть нижчі класи й таким чином прилучаються до цивілізації. Я чула від дуже ліберальних людей, що в кожному суспільстві мусить бути клас, який підтримує розвиток науки, мистецтва і зберігає витончені звичаї, — по-перше, для того, щоб бути живим зразком для інших, по-друге, щоб заохочувати їх до благородних вчинків. Через те в Англії і Франції багато людей, навіть простого походження, розбагатівши, насамперед прагнуть достойно влаштувати свій дім, аби мати можливість приймати людей з високого товариства, а потім стараються поводитись так, щоб і їх приймали.