— Що ж воно за жінка?
— Така, як сотні й тисячі інших! Гарна, розпещена, але бездушна. Тому що Вокульський має гроші і вплив, він може бути добрим чоловіком, звичайно, за браком ліпшого. Але полюбовників вона собі вибере таких, які більше їй пасують. А він — чи то в підвалі у Гопфера, чи то на сибірських рівнинах — так начинив себе Альдонами, Гражинами[127], Марилями та іншими химерами, що вбачає в панні Ленцькій божество. Він не просто любить її, а божествить, готовий молитися на неї, впасти перед нею ниць… Прикре чекає його пробудження! Бо хоч він чистокровний романтик, але не наслідуватиме Міцкевича, який не тільки пробачив тій, котра насміялася з нього, але ще й тужив за нею після зради, навіть більше — обезсмертив її… Добра наука для наших дівчат: якщо хочеш прославитись, то зраджуй своїх иайпалкіших поклонників! Нам, полякам, судилось бути дурнями навіть у такій простій речі, як любов…
— Ви гадаєте, пане докторе, що Вокульський такий телепень? — спитав я, почуваючи, що кров закипає в мені, як під Вілагошем.
Шуман аж схопився з стільця.
— Та де в чорта!.. — закричав він. — Зараз він ще шаліє, поки може сказати собі: «А що, коли вона полюбить мене? А що, коли вона не така, як мені здається?..» Але якщо він не опам’ятається, помітивши, що вона глузує з нього, я… я перший, не будь я євреєм, плюнув би йому в очі… Такий чоловік, як він, може бути нещасливим, але не має права терпіти приниження…
Я давно вже не бачив Шумана таким роздратованим.
Він єврей з голови до п’ят, але надійний і чесний чоловік.
— Ну, — кажу йому, — заспокойтесь, пане доктор. У мене є для Стаха ліки.
І розказав йому все, що знав про пані Ставську, а закінчив так:
— Вмру, кажу вам, пане докторе, вмру або… одружу Стаха з пані Ставською. Ця жінка має розум і серце і за любов віддячить любов’ю, а йому такої й треба.
Шуман кивав головою і зводив угору брови.
— Ну що ж, спробуйте… На жаль, ліками проти туги за жінкою може бути тільки друга жінка. Хоча боюсь, що його вже пізно лікувати…
— Він сталевий чоловік, — зауважив я.
— Саме це й небезпечно, — відказав доктор. — В таких натурах трудно стерти щось записане і трудно склеїти те, що розкололось.
— Пані Ставська зробить це.
— Дай боже!
— І Стах буде щасливий.
— Ого!..
Я з великою полегкістю в душі попрощався з доктором.
Що там казати, я люблю пані Гелену, але задля Стаха… відмовлюсь від неї.
Аби тільки не пізно!
Але ні…
Другого дня опівдні в магазин вбіг Шуман; з його посмішок та з того, як він кусав губи, я зрозумів, що він чимось збентежений і настроєний іронічно.
— Ви були, пане докторе, у Стаха? — спитав я його. — Ну, як він сьогодні…
Шуман потягнув мене за шафи й заговорив:
— От дивіться, пане Жецький, що виробляють жінки навіть з такими людьми, як Вокульський! Знаєте, чого він роздратований?..
— Мабуть, упевнився, що у панни Ленцької є полюбовник?
— Якби ж, то впевнився! Це, можливо, радикально вилікувало б його. Та вона надто хитра, аби дати можливість такому наївному поклонникові помітити, що робиться за кулісами. Але в даному разі йдеться про інше. Смішно й соромно казати…
Доктор затнувся. Потім вдарив себе по лисині й заговорив тихіше:
— Завтра у князя бал, де, звичайно, буде і панна Ленцька. Але уявіть собі, що князь і досі не запросив Вокульського, хоч іншим розіслав запрошення вже два тижні тому!.. І ви можете повірити, що Стах через це аж захворів?..
Доктор пискляво засміявся, вишкіряючи свої попсовані луби, а я, їй-богу, аж почервонів від сорому.
— Тепер ви розумієте, до чого може дійти людина?.. — спитав Шуман. — Вже другий день мучиться тим, що якийсь там князь не запросив його на бал!.. Цебто він, наш коханий, наш незвичайний Стах!..
— І він сам це вам сказав?
— Якби ж то сказав! — буркнув доктор. — У тім-бо й річ, що нічого не сказав. Аби сказав, то це означало б, що він наважився відмовитись од такого пізнього запрошення.
— А ви гадаєте, що його запросять?
127
Альдона і Гражина — героїні романтичних поем Адама Міцкевича «Конрад Валленрод» і «Гражина».